— Два, можливо, три дні вони були тут, — сказав Чандален, уважно вивчивши цей мотлох.
— Схоже на те, — погодилася Келен, оглядаючись по сторонах. Чандали відкинув ногою порожню флягу.
— Не розумію, навіщо їм знадобилося тут залишатися. Тільки для того, щоб пити і танцювати?
— Не знаю, — зітхнула Келен. — Ймовірно, вони хотіли відпочити і зайнятися пораненими. А може, дійсно, просто святкували перемогу.
Чандали насупився:
— Убивство — не привід для свята.
— Для цих людей — привід.
Келен змусила себе повернутися до сходів, що вели на наступний поверх. Їй дуже не хотілося туди підніматися. Там розташовувалися королівські покої.
Спочатку вони оглянули західне крило: апартаменти придворних кавалерів.
Цю частину палацу облюбували для себе ворожі офіцери. Тут вони спали і тут же веселилися.
Зробивши глибокий вдих, Келен стиснула зуби і рішуче пішла через центральний зал в східне крило. Чандален не відставав ні на крок. Він хотів і тут піти першим, але Келен йому не дозволила. Біля першої кімнати вона на мить завмерла і відчинила двері. Майже відразу ж вона закрила її і попрямувала до наступної.
У кожній кімнаті на ліжку лежало оголене жіноче тіло. Кімната за кімнатою — і скрізь те ж саме. Судячи з кількості відбитків чобіт, тут побувала вся армія. Там, де солдати чекали своєї черги, бруду було буквально гори.
— Тепер зрозуміло, навіщо їм знадобилися ці кілька днів, — сиплим голосом сказала Келен, намагаючись не зустрічатися з Чандаленом очима. Той мовчав.
Ці дні, без сумніву, були найдовшими в житті нещасних жінок.
Келен молилася, щоб хоча б їхні душі знайшли спокій.
Вони дійшли до останніх дверей. Тут жили наймолодші фрейліни. Келен повільно відчинила двері і завмерла на порозі. Чандален стояв поруч, дивлячись через її плече. Придушивши зойк, вона повернулась і поклала руку йому на груди.
— Будь ласка, почекай тут.
Він кивнув і почав зосереджено розглядати носки своїх черевиків.
Келен закрила за собою двері і притулилася до них спиною, збираючись з духом. Однією рукою тримаючись за живіт, іншою прикриваючи рот, вона обігнула повалену шафу і рушила між рядами ліжок. Витончені ручні дзеркальця, щітки, шпильки — одним словом, все те, що дівчата так дбайливо розкладають на туалетних столиках, валялося на підлозі. Крижаний вітер ворушив сині муарові фіранки на розбитих вікнах.
Найстаршій з цих дівчат було шістнадцять з половиною, багатьох з них Келен знала особисто. Тіла на ліжках були для неї не просто безіменними трупами. Приїжджаючи на засідання Ради, королева Цірілла завжди брала з собою своїх юних фрейлін. Келен пам'ятала, якими захопленими очима вони розглядали величне місто. Їх непідробне захоплення змушувало також і її по-новому поглянути на місто, де вона провела майже все дитинство. Їй були симпатичні ці дівчатка, і вона злегка заздрила їх безтурботності і простому погляду на життя. Келен хотіла особисто показати дівчатам місто, але не наважилася: вона була Матір'ю-сповідницею і знала, що їм буде незатишно в її суспільстві.
Келен зупинялася у кожного ліжка, зусиллям волі примушуючи себе дивитися на знайомі обличчя. Джуліана. Вона була наймолодшою, але неймовірно напористою і самовпевненою. Завжди знала, чого вона хоче, і не збиралася відступати. Пам'ятається, вона була без розуму від військових і одного разу посварилася з цього приводу зі своєю наставницею, пані Нелдою. Келен тоді потайки заступилася за Джуліану і запевняла розлючену пані Нелду, що гвардійці в Ейдіндрілі всі як один люди чесні і не посміють навіть пальцем зачепити королівську фрейліну. Дивлячись на зап'ястя Джуліани, прикручені до узголів'я ліжка, Келен прокляла духів за те, що ті настільки буквально виконали її прохання.
На сусідньому ліжку, залитому кров'ю, лежала Ешлі; її груди були сполосовані ножем, а горло перерізане. Ешлі. Її батьків Келен добре знала: батько Ешлі був секретарем посла Галеї в Ейдіндрілі. Її мати плакала від радості, коли королева Цірілла погодилася взяти Ешлі до себе на службу. Якими словами розповість тепер Келен її батькам, чим закінчилася королівська служба?
Повертаючись назад під поглядами мертвих очей, в яких навіки застигли жах і біль, Келен мляво здивувалася про себе, що не плаче. Хіба вона не повинна була розридатися? Розридатися, впасти на коліна, стиснути кулаки і кричати — кричати, поки не розірвуться легені? Але очі її були сухі. У неї просто не було сліз. Ймовірно, тому, що це занадто багато для однієї людини. За останні дні вона бачила стільки, що її душа закам'яніла. Це як гаряча ванна: спочатку здається, що зваришся заживо, а потім нічого, звикаєш…
Чандален стояв там же, де вона його залишила. Його пальці, що стискали лук, побіліли. Келен обережно закрила двері і пішла по коридору. Вона думала, що Чандален піде за нею, але помилилася.
— Будь-яка жінка плакала б на твоєму місці, — сказав він, дивлячись на двері. Її щоки спалахнули.
— Я не будь-яка!
— Так, ти не будь-яка. — Він відвернувся від дверей і тепер дивився на свій лук так, наче бачив його вперше. — Я хочу розповісти тобі одну історію.
— Я не хочу зараз ніяких історій, — різко сказала вона, роблячи ще кілька кроків по коридору. — Може бути, пізніше.
— Я хочу розповісти тобі одну історію, — немов не чуючи, повторив Чандалов.
Вона зітхнула:
— Ну, якщо це для тебе так важливо, розповідай.
Чандален підійшов ближче. Він був на кілька дюймів нижче Келен, але їй чомусь раптом здалося, що вона дивиться на нього знизу вгору.
— Коли мій дід був таким же молодим і сильним, як я, — він поплескав себе по грудях, — у нього вже були дружина і двоє синів. Тоді багато приходили в наше село, щоб обмінюватися. Ми нікому не відмовляли. Ми всім були раді.
Приходили до нас і Джакопо.
— Які ще Джакопо? — Келен знала все племена в Серединних Землях, але ні разу не чула про Джакопо.
— Джакопо жили на заході, майже біля самого кордону.
Келен насупилася, подумки уявивши карту.
— На захід від Племені Тіни ніхто не живе. Земля там безлюдна.
Чандали подивився на неї з-під брів.
— Джакопо були високі люди. І дуже сильні. — Він показав рукою зріст людини, на голову вище його самого, а потім широко розвів руки. — Тільки це був мирний народ. Як бантаки. Як люди Тіни. Але потім вони напали на нас. Ніхто не знав, чому. Але наше плем'я боялося. Ми здригалися ночами від думки, що завтра знову прийдуть Джакопо. Вони вбивали чоловіків, гнали жінок і робили з ними таке ж. — Чандалов махнув рукою в бік дверей.
— Гвалтували, — рівним голосом підказала йому Келен. — Це називається «гвалтувати».
Чандали кивнув.
— Вони робили це з нашими жінками. Вони брали їх у полон і гвалтували. Він знову покосився на двері. — Так само, як тут. Ти розумієш, про що я говорю?
— Так, — коротко сказала Келен. — Вони гвалтували ваших жінок, мучили їх, а потім вбивали.
Він кивнув, радіючи, що не потрібно вдаватися в подробиці.
— У той час у Племені Тіни не було воїнів, як зараз. Ми ніколи ні з ким не воювали. Ми думали, що це недобре. Але Джакопо змусили нас захотіти воювати. Вони забрали мою бабусю, дружину мого діда. І дід поклявся відправити Джакопо в світ духів. Він зібрав усіх, хто втратив дружину, сестру або матір, і… — Чандален витер лоб, хоча спітніти в такий холод було неможливо.
— Я розумію. — Келен торкнулася його плеча, і на цей раз він не відсахнувся.
— Мій дід попросив про раду, і духи предків прийшли до нього. Він оплакував перед ними свою дружину і просив духів навчити його, як зупинити Джакопо. І духи сказали, що перш за все потрібно забути про сльози, поки не закінчиться війна.
Келен неуважно пощипувала вовчу шкуру.
— Мій батько вчив мене того ж, — сказала вона. — Він говорив: «Не проливай сліз по тих, хто вже в землі, поки не помстишся тим, хто відправив їх у землю. Потім у тебе буде достатньо часу».
— Твій батько був мудрою людиною, — схвально закивав Чандален. Келен мовчки чекала, поки він збереться з думками і продовжить розповідь. — Кожну ніч духи предків приходили до мого діда і вчили його вбивати, а вдень він передавав ці знання іншим. Він навчив їх обмазувати себе брудом і обв'язувати пучками трави, щоб стати невидимими. Наші воїни стали як тіні. Джакопо не могли побачити їх навіть на відстані витягнутої руки. А потім ми почали воювати. Але не так, як воювали Джакопо, а так, як вчили нас духи. Джакопо звикли воювати вдень, тому що їх було багато і нас вони не боялися. Духи сказали моєму дідові, що він не повинен битися так, як звикли Джакопо, а повинен змусити їх боятися темряви, боятися трави, боятися криків птахів і жаб'ячого квакання. На кожну людину з Племені Тіни доводилося п'ять Джакопо, і спочатку вони не боялися нас. Але ми вбивали їх, коли вони йшли на полювання, вбивали, коли вони збирали урожай зі своїх полів, вбивали, коли вони пасли своїх кіз, коли вони спали і коли їли. Будь-якого Джакопо. Кожного Джакопо. Ми не билися з ними. Ми їх вбивали. Убивали до тих пір, поки в нашому світі не залишилося жодного Джакопо, поки всі вони не переселилися в світ духів.
