Дю Шайю як і раніше не помічала, що коїться навколо. Річард підхопив її і поволік далі, щоб довести до кінця те, що їм було призначено виконати від народження.

У білій вежі, піднявши меч, Річард знову приготувався до спалаху спека і світла, але нічого подібного не сталося. Замість цього вирвалася протилежна сила.

Стрясаючи повітря так, що, здавалося, плоть відділяється від кісток, з меча вилетіла чорна блискавка. Згусток порожнечі в море світла. Як і минулого разу, Річард відчув, як сила рветься з глибин його єства, ніби сама його душа виштовхує її вперед. Звиваючись, згусток чорної порожнечі промчав по стінах і з гуркітливим ревом проробив дірку в темряві нагорі.

Чорні блискавки металися над головою, а по білих стінах повзли тіні.

Здавалося, ніби стіни тануть в глибинах вічної ночі. Темрява досягла землі і опустилася на неї, розчиняючись в білому піску, який почав чорніти.

Річард не намагався вислизнути від мороку, який насувався. Коли обрушилася темрява, йому здалося, що його кинули в крижану купіль. Дю Шайю, не відкриваючи очей, затремтіла від раптового холоду. Річард помітив це, але крізь магічний гнів меча це віддалене відчуття лише підлило масла у вогонь його люті.

Здавалося, весь світ зник у чорнильному мороці. Про світло не залишилося навіть спогадів.

Річард відчув, як невірний, хиткий зв'язок з чорною блискавкою, з цією порожнечею в світі живих, обірвався. Пануюча було навколо какофонія змінилася повною тишею.

Він почув власне важке дихання і почув, як дихає Дю Шайю. В крижаній порожнечі виникли світло, життя і тепло.

Крізь кам'яну арку, раніше білу, а тепер виблискуючу чорним кольором, Pічард побачив світло, яке пробивалося крізь зникаючий туман. Земля, яка здавалася раніше безплідною і млявою, розцвіла і зазеленіла. Все так же тримаючись за руки, Річард з Дю Шайю стояли під аркою, дивлячись, як дим і марево зникають над світом, на тисячоліття прихованим від людських очей.

Рука об руку вони вийшли в долину, де задував прохолодний вітерець, і рушили по зеленій траві, залитій теплими сонячними променями. Чаклунські грози зникли, темні хмари розчинилися в небі. Повітря було свіже і чисте. Скрізь закопошилися життя.

Вся долина до самих синіх гір цвіла і зеленіла. По берегах прозорих водяних потоків шуміли гаї, відливаючи всіма відтінками зелені.

Річард відразу зрозумів, чому народ бака-бан-мана так жадав повернути свої землі. Це місце насправді було їх справжнім домом. Місце світла і надії, пам'ять про якого зберігалася в серцях людей протягом усіх темних століть.

Не земля належала їм, вони належали цій землі.

— Ти зробив це, Кахарін, — вимовила Дю Шайю. — Ти повернув з мороку нашу землю.

Річард побачив удалині людей, які роками блукали тут під владою чар.

Вони безпорадно і розгублено кудись брели. Потрібно відшукати серед них тих двох, добре йому знайомих.

Сестра Верна з Уорреном, осідлавши коней, галопом неслися до них, ведучи на поводі Бонні. Не встигли вони зупинитися, як Річард вже сидів у сідлі. Дю Шайю простягнула йому руку. Вона явно не збиралася розставатися з ним. Річард нехотя посадив її ззаду.

— Річард, це просто вражаюче! — Вигукнув Уоррен. — Як ти це зробив?

— Поняття не маю. Я сподівався, ти мені поясниш. Річард направив Бонні туди, де бачив Чейза з Рейчел, коли в перший раз йшов через долину. Уоррен і сестра Верна їхали слідом. Досить скоро він виявив своїх друзів, сидячих на березі струмка. Чейз, обіймаючи за плечі Рейчел, начисто втратив властиву йому впевненість і здавався якимось втраченим. Річард зіскочив з коня.

— Чейз! З тобою все гаразд?

— Річард? Що відбувається? Де ми? Ми приїхали за тобою. Ти не можеш… Він озирнувся. — Ти не можеш йти в долину. Ти потрібен Зедду. Завіса пошкоджена.

— Знаю. — Річард передав поводи сестрі Верні і швидко всіх перезнайомив.

— Мої друзі тобі все пояснять.

Він опустився на коліно перед Рейчел. На шиї у дівчинки, як він і пам'ятав, висів темно-бурштиновий камінь.

Камінь Сліз.

— Рейчел, ти як? Як ти себе почуваєш?

Дівчинка кліпала.

— Я була в такому красивому місці, Річард.

— Тут теж красиво. Тепер все буде добре. Рейчел, цей камінь тобі дав Зедд? Вона кивнула.

— Зедд сказав, що він може тобі знадобитися і що я повинна зберегти його, поки ти за ним не прийдеш.

— За ним я й прийшов, Рейчел. Можу я його забрати? Дівчинка посміхнулася і зняла через голову ланцюжок. Річард розстебнув замок і струсив Камінь собі в руку.

Тримаючи його на долоні, він відчув виходяче від нього тепло і присутність Зедда.

Ланцюжок виявилася занадто коротким для Річарда. Він повернув його Рейчел, підвісивши Камінь Сліз на знайдений в торбі шкіряний шнурок.

Тепер до ейджіла Денни і драконячого зуба додався і Камінь Сліз. Краєм ока Річард стежив за зростаючою в небі крапкою.

— Річард, — пролунав голос Уоррена. — Після того, що я бачив, після веж, я ні секунди не сумніваюся, що ти можеш виконати задумане. Але ти не встигнеш вчасно потрапити туди. А якщо ти не встигнеш, завтра загине світ. Що ти маєш намір робити?

— Куди ми вирушаємо, чоловік мій? — Запитала Дю Шайю.

— «Ми» не вирушаємо нікуди, Дю Шайю. Ти залишишся тут, зі своїм народом.

— Чоловік? — Сердито глянув на нього Чейз.

— Ніякий я їй не чоловік. Це — дурість, яку вона вбила собі в голову. Річард дивився на виростаючу в розмірах у небі червону крапку. — Слухай, у мене немає часу на пояснення. Сестра Верна і Уоррен все тобі розкажуть.

Сестра Верна, підозріло зсунувши брови, зробила крок до нього.

— Що ти збираєшся робити? Уоррен правий, у тебе зовсім немає часу.

Високо в небі величезні червоні крила склалися, і дракон пірнув вниз. Річард зняв з Бонні мішок, закинув його собі за спину і на прощання поплескав конячці шию. Начепивши сагайдак, він повісив лук на плече, краєм ока спостерігаючи за наближенням дракона.

— Часу у мене тепер достатньо. А зараз, сестро, я змушений вас покинути.

— Як це — покинути? Яким чином?

Дракониха в самий останній момент вийшла з піке. Граціозно зігнувши довгу шию, розправивши крила, вона полетіла на них з неймовірною швидкістю, загальмувавши над самою землею.

— Є тільки один спосіб потрапити туди вчасно. Я полечу.

— Полетиш!

Скарлет заревіла. Всі, крім Річарда, тільки зараз побачили її. Сповільнюючи політ, дракониха била величезними крилами.

Піднявся вітер, який затріпав одягом. Трава полягла. Уоррен, сестра Верна і Дю Шайю в подиві відступили. Скарлет приземлилася.

— Річард, — повільно хитаючи головою, промовила сестра Верна, — в житті ні в кого не бачила таких незвичайних ручних звіряток, як у тебе.

— Червоні дракони не бувають ручними звірятами, сестра, Скарлет — мій друг. Річард підтюпцем побіг до величезної виблискуючої на сонці червоної драконихи.

Скарлет випустила хмарку сірого диму.

— Річард! Як приємно знову бачити тебе! Судячи з того, що ти мене терміново викликав, гадаю, ти знову у щось влип. Як завжди.

— Справді, влип, дорога. — Річард погладив блискучу червону морду. Я без тебе нудьгував, Скарлет.

— Ну, оскільки я вже поїла, то, напевно, мені варто прокатати тебе в небі, щоб нагуляти апетит. А потім я тебе з'їм.

Річард розреготався.

— Як твій малюк? Вона повела вухами.

— Полює. Грегорі вже зовсім не малюк. Він скучив по тобі і хоче бачити.

— Я теж хочу його бачити. Але зараз я страшенно поспішаю. У мене зовсім немає часу.

— Річард! — До нього бігла Дю Шайю. — Я теж повинна летіти з тобою! Я повинна слідувати за своїм чоловіком!

Скарлет схилила голову і глянула на Річарда величезним жовтим оком.

— Дай трохи вогнику, — шепнув їй Річард. — Тільки щоб налякати. Не засмажити її.

Дю Шайю з вереском відскочила назад, коли язик полум'я випалив траву біля її ніг.