Розтрощивши уламки скелі, старий дракон зручніше вмостив свою важку голову.

— На вимогу королеви Тармунори, — вів далі Глаедр, — закляття впливало на зв'язок вершника з драконом навіть тоді, коли той іще був у яйці. Себто коли дракон вирішує віддати яйце вершникам, то він промовляє закляття, що оберігає драконеня від потрапляння в чужі руки. А оскільки дракони можуть залишатись у яйці довгий час, то іноді вони шукають свого вершника дуже довго. Сапфіра може це підтвердити, чи не так?

Зв'язок, який з'являється між вершником і драконом, символізує об'єднання наших народів. Людина або ельф, стаючи вершником, сильнішає та мудрішає, а дракони натомість позбуваються своєї жорстокості… Здається, ти хочеш щось запитати, Ерагоне?

— Вибачте, — закашлявся юнак. — Мені важко уявити вас чи Сапфіру жорстокими. Хоча, зрештою, це непогано.

Почувши таке, Глаедр закотив очі й зареготав, аж земля під ногами затремтіла.

— Якби ж ти, юначе, зустрівся з драконом, що не керується вашими правилами! — загув він. — Справжній дракон не знає, що таке жаль! Дракони жорстокі, грізні, зухвалі, а їхні самиці — ті взагалі такі, що мало хто з вершників міг знайти з ними спільну мову. Але брак зв'язку й довіри призвів до таких жахливих непорозумінь, як союз Галбаторікса з Шруйканом. Адже цей дракон не обирав Галбаторікса своїм вершником, його змусили служити тирану за допомогою чорної магії. Їхні стосунки були дуже заплутаними, що нагадує ситуацію між вами, Ерагоне й Сапфіро, і вони зникали, щойно ургали вбили його першого дракона.

Глаедр трохи помовчав, глянувши в далечінь, і вів далі:

— Те, що поєднує вас, вище за будь-який зв'язок. Ваші душі, ваша сутність — називайте це, як хочете — були змішані на первісному рівні. От ти, Ерагоне, ти віриш у те, що душа може існувати окремо від тіла?

— Не знаю, — сказав Ерагон. — Якось Сапфіра дозволила мені глянути на світ її очима… Тоді мені здалося, що я більше не маю зв'язку з власним тілом. І привиди, яких викликають чарівники, можуть існувати, коли свідомість є незалежною від плоті.

Глаедр раптово піддів кігтем камінь, і всі побачили щура в норі. Наступної миті в повітрі промайнув червоний язик, і тваринка щезла у бездонній пащеці дракона.

— Коли немає тіла, то немає й душі, — облизався Глаедр.

— Але ж тварина — це не людина, — заперечив Ерагон.

— Я не розумію, ти що, після всіх своїх медитацій ще й досі вважаєш, що будь-хто з нас бодай чимось відрізняється від цього щура? — здивувався Глаедр. — Невже ти думаєш, що магія, якою ми володіємо, якось урятує наше єство після смерті?

— Авжеж ні, — пробелькотів юнак.

— Мені теж так здається, — задоволено гмикнув дракон. — Через те, що ми пов'язані одне з одним, нам доводиться уривати зв'язок, коли дракон або його вершник поранені. Щоб хтось із них не страждав, розумієш? Але душу важко відокремити від тіла, тож навіть не намагайтесь забрати душу напарника до себе, бо це призведе до смерті обох. Навіть якби це було можливо, то слід замислитися над тим, чи не важко буде мати водночас аж дві душі?

— Це жахливо, — зіщулився Ерагон, — померти самому, коли поряд немає найближчої для тебе істоти…

— Усі помирають на самоті, юначе, — зітхнув Глаедр. — Будеш ти королем чи простим селянином — ніхто не проведе тебе в небуття… А тепер давай потренуємось розподіляти вашу із Сапфірою свідомість…

Після важких занять Ерагон укотре з огидою дивився на свій обід. Знову хліб з горіховим маслом, ягоди, боби, два яйця та глек із водою. Він розумів, що все це було дуже смачним, що ельфи готували від щирого серця й що навіть сама королева Ісланзаді не має кращих наїдків, але тим не менше… Від самого вигляду цих страв у юнака різко псувався настрій.

— Я хочу м'яса, — простогнав він, ідучи до спальні.

Сапфіра, яка спочивала на своєму лігві, зиркнула на нього.

— Я хочу риби, якоїсь дичини, а мене годують овочами, наче свиню. Чого я мушу це терпіти?

Сапфіра витягла шию й глянула за вікно.

— Мені, до речі, теж не завадило б чогось перекусити, — по-змовницьки примружилась вона. — Хочеш зі мною? Ти міг би зготувати собі десь подалі м'яса, а ельфи б ні про що не дізналися.

— Так, звісно! — аж підскочив юнак. — Сідло беремо?

— Ні, далеко ми не полетим.

Ерагон прихопив із собою торбинку з сіллю та прянощами й заліз на Сапфіру. Вона здійнялася високо над лісом і попрямувала до невеличкого ставка. За кілька хвилин вони були на місці.

— Он там, під берегом, живуть кролі, — як завжди, подумки, сказав юнакові дракон. — Можеш їх уполювати. А я поки що пошукаю собі оленя.

— І що, навіть не поділишся зі мною здобиччю?

— Поділюсь, якщо ти такий невдаха! — вишкірилась у посмішці Сапфіра.

Ерагон і собі посміхнувся, провів дракона очима, а потім рушив до ставка. За мить він відчув нажаханих кроликів у кублі й невдовзі уполював їх за допомогою кількох магічних заклять. «Я навіть не вистежував їх, — подумав юнак, не відчуваючи ані втіхи, ані мисливського збудження. — Дивно, тепер я можу зловити будь-яку дичину, а мені чогось не радісно. Раніше було якось простіше, а тепер це звичайнісіньке вбивство».

Мимохіть він згадав слова старої віщунки Рхунон, яка говорила про те, що мета полювання перестає важити, коли досягаєш її кількома словами… Важливий — шлях до мети.

Зітхнувши, Ерагон витяг свій старий мисливський ніж, оббілував та випатрав кроликів, а потім, відклавши свіжину вбік, спалив нутрощі, аби запах не привертав уваги мешканців лісу. Далі він розпалив багаття, скориставшись цього разу магією, бо кремінь із кресалом забув удома. Почекавши, доки вогонь трохи перегорить, він нанизав кролячі тушки на патик і почепив їх над вогнищем. Решту м'яса юнак розклав на пласкій каменюці, наче на сковорідці, й прилаштував її на розпечені жарини.

Сапфіра прилетіла тоді, коли Ерагон повільно обертав рожен, смажачи м'ясо. Дракон приніс у пащеці впольованого оленя, тримаючи в пазурах залишки другого. Вмостившись неподалік, він заходився шматувати м'ясо зубами.

Коли кролики були вже готові, Ерагон дав їм охолонути й хотів був поласувати смаженим м'ясом, аж раптом його щось зупинило. Думки несамохіть повернулись до нещодавніх медитацій у лісі, він згадав веселих звіряток на галявині, їхні ігри, сварки та те, як зацікавлено вони його розглядали. «Адже життя — це все, що вони мають», — несподівано подумав Ерагон і з огидою викинув приготоване м'ясо.

Сапфіра здивовано глянула на господаря й перестала їсти.

Важко зітхнувши, Ерагон стис кулаки, аби опанувати себе й зрозуміти, що ж його все-таки зупинило. Він усе життя їв м'ясо, рибу та дичину. Він насолоджувався цими стравами, але тепер його починало нудити від самої думки про таку їжу. Ні, це неможливо!

— Так влаштовано цей світ — кожен когось їсть, — подумки нагадав дракон. — Не варто йти проти цього закону.

Ерагон замислився: «Хіба ж я проти? Ні, я не засуджую тих, хто їсть м'ясо, адже для багатьох це єдиний спосіб вижити. Але сам я цього не робитиму… Виходить, я все-таки заперечую закони світобудови? Зрештою, бодай на мить відчувши те, що відчуває кролик під час смерті, зробити це не так уже й важко».

— Так, я проти, — озвався юнак до Сапфіри. — І в такий спосіб стаю кращим. Хіба ми маємо право знищувати тих, хто слабший за нас? Авжеж, ми самі слабкі, але не маємо підкорятися власним слабкостям. Інакше вони нас знищать. Щодо цих кроликів… Як каже Оромис, навіщо завдавати комусь зайвих страждань?

— То тепер ти стримуватимеш усі свої бажання?

— Ні, я просто не дослухатимусь до тих, які несуть смерть!

— Та невже? — перепитав дракон.

— Так.

— Ну що ж, — погодилась Сапфіра, ковтаючи м'ясо, зготоване Ерагоном, — тоді в мене буде непоганий десерт. — Мені нічого соромитись, бо дракони трави не їдять. Про це навіть кролики знають.

— А я й не наполягаю, — посміхнувся юнак. — Ти можеш жити, як тобі заманеться.

— От спасибі! — в'їдливо мовив дракон.