З виразу закам'янілого обличчя ельфійки він зрозумів, що поквапився зі своїм співчуттям.

— Сподіваюсь, коли ми прибудемо в Ду Вельденварден, — сухо мовила Арія, — ти не звертатимешся до мене таким фамільярним тоном. Якщо, звісно, не схочеш мене образити. — І гордовито розвернувшись, вона подалася геть.

— Біжи за нею! — гукнула Сапфіра.

— Чого б це? — ображено озвався Ерагон.

— Тому що ми не можемо допустити, аби вона гнівалася на тебе. Тож іди й вибачся.

— Навіть не подумаю!

— Кажу тобі, йди! — наполягав дракон. — Інакше напхаю вночі гнилого м'яса в намет!

— Ну, добре, — буркнув юнак. — Але як його вибачатися?

Сапфіра на мить замислилась, а потім підказала як. Без зайвих слів Ерагон підхопився й помчав за ельфійкою. Ставши перед нею, він змусив її зупинитися. Арія розгнівано глянула на нього.

Несподівано хлопець доторкнувся пальцями губ і сказав, вживши поштиве звертання до мудрої жінки:

— Аріє Почту-кону, я дозволив собі зухвалість, тож прошу вибачити мені. Повір, ми із Сапфірою хвилюємось за тебе. Після того, що ти для нас зробила, ми б хотіли, аби ти знала про нашу цілковиту підтримку.

— Я ціную твою увагу, Ерагоне, — сказала Арія. — Даруй, я теж була не в кращому гуморі… Ти питав, що мене хвилює?.. Ти справді хочеш знати? Тоді я скажу… Я боюся. Розумієш?

Вражений Ерагон не знав, що на це відповісти, тому ельфійка так і пішла, залишивши його самого.

Ранком четвертого дня, коли Ерагон скакав верхи на Сніговієві поруч із Шргнієном, той запитав:

— Скажи, у людей справді десять пальців на ногах, як подейкують? По щирості кажучи, я ніколи раніше не вибирався з нашого царства.

— Звісно ж, десять! — відповів, усміхнувшись, Ерагон. На ходу він стягнув черевика й оголив ногу. — А хіба у гномів не так?

— Ні, у нас по сім. Такими нас зробив Хельзвог. П'ять — замало, а шість — неправильне число. Натомість сім — якраз те, що треба.

Гном знову глянув на Ерагонову ногу й, задоволений, від'їхав убік до Ами й Хедіна, які передали йому жменю срібних монет.

— Гадаю, вони просто побилися об заклад, — буркнув юнак, натягуючи черевика.

Сапфіра й собі всміхнулася здалеку.

Коли вже впали сутінки, річка Едде завернула нарешті до кордону Ду Вельденвардена. Тепер мандрівники їхали вниз вузькою стежкою крізь трояндові хащі, які сповнювали вечірнє повітря м'яким ароматом.

Якесь нервове напруження ятрило Ерагона, коли він дивився на темний ліс, адже вони вже увійшли в царство ельфів, бувши неподалік Цериса. Він випростався в сідлі, міцно тримаючи вуздечку. Хвилювання Сапфіри було не меншим. Вона крутилася в небі, вимахуючи хвостом від нетерпіння.

— Довкола все таке нереальне, — зіщулився Ерагон.

— Так, — відгукнувся дракон. — Тут іще живуть старі легенди.

За якийсь час вони виїхали на галявину між річкою й лісом.

— Зупинимося тут, — стиха наказала Арія. Вона вийшла наперед і гукнула прадавньою мовою: — Виходьте, братове! Вам нема чого боятися. Це я, Арія з Елесмери. Мої супутники — друзі й соратники, вони не заподіють вам шкоди. — І вона додала кілька слів, незрозумілих Ерагонові.

Якийсь час єдиною відповіддю на ці слова був плескіт річкової води, аж раптом здалеку відгукнулися ельфійською мовою.

— Так, — відповіла Арія.

Зашелестівши листям, на галявину вийшло двоє ельфів, а двійко інших легко зістрибнули з гілок сучкуватого дуба. Перші тримали в руках довгі списи з білими наконечниками, а два інші — луки. Усі були вбрані в туніки кольору моху й кори, а також у плащі, скріплені на плечах застібками зі слонової кістки. Один з ельфів мав довге чорне волосся, таке, як у Арії, а решта були русяві.

Підійшовши до Арії, ельфи по черзі обняли її, сміючись своїми чистими, дзвінкими голосами. Потому вони взялися за руки й заходилися витанцьовувати довкола дівчини, неначе діти, весело наспівуючи й кружляючи галявиною.

Ерагон здивовано спостерігав за цією сценою. Арія ніколи не казала, що ельфи полюбляють ігри, ба навіть більше — уміють сміятися. Це був направду чудовий сміх, наче звуки флейти та арфи. Його можна було слухати скільки завгодно.

За мить Сапфіра пролетіла над річкою й приземлилася поруч із Ерагоном, а ельфи тривожно загукали, спрямовуючи на неї свою зброю. Арія швидко заспокоїла товаришів, вказуючи спершу на Сапфіру, а потім на Ерагона. Коли вона змовкла, Ерагон скинув рукавичку з правої руки, щоб на його магічне тавро падало місячне світло, й сказав:

— Я вершник і я ваш друг. — Пам'ятаючи про вчорашній урок, він торкнувся губ і додав: — Атра естерні оно тхелдуін.

Ельфи посміхнулися, опустили зброю і вклонилися Сапфірі, шепочучи у відповідь прадавньою мовою. Привітавши прибульців, вони захихотіли, вказуючи на гномів, ніби згадали давній жарт, а потім закликали всіх до лісу.

Ерагон рушив за Арією разом із драконом і буркітливими гномами. Коли вони проходили під деревами, довкола вже зовсім стемніло, крім тих ділянок, куди пробивалося місячне сяйво. Ерагон чув, як неподалік шепочуться ельфи, хоч і не бачив їх. Час від часу вони скеровували прибульців, коли хтось із них зашпортувався.

Невдовзі попереду замерехтіло вогнище, тіні від якого рухалися, наче феї по землі, вкритою листям. Наблизившись, Ерагон побачив три маленькі курені, з'єднані разом довкола стовбура кремезного дуба. Високо на дереві була влаштована хатка, звідки вартовий міг оглядати річку й ліс. Між двома куренями було забито кілка, на якому сушилися розвішані трави.

Тим часом ельфи зникли в наметах, повернувшись назад з оберемками фруктів та овочів, і заходилися готувати вечерю для своїх гостей. Вони весело наспівували, куховарячи, пісня лунала за піснею, наче щебет соловейків. Коли Орик спитався їхніх імен, темноволосий ельф, вказавши на себе, мовив:

— Я — Лифаєн з дому Рильвенар. А це мої товариші — Едурна, Сельдин і Нарі.

Ерагон сів поруч із Сапфірою, радіючи можливості відпочити й роздивитися ельфів. Незважаючи на те, що всі четверо були чоловіками, їхні обличчя дуже нагадували лице Арії. Вони мали тонкі губи й носи, а також великі розкосі очі, які щоразу зблискували з-під густих брів. Попри вузькі плечі й тонкі руки та ноги, кожен з них виглядав гарнішим за будь-яку людину, що її будь-коли знав Ерагои.

— Хто б міг подумати, — замріявся хлопець, — що я колись потраплю в країну ельфів! — Він радісно посміхнувся, аж умліваючи від затишку. Сапфіра мовчала. Вона незворушно стежила за ельфами.

— Ця народність більш вишукана й таємнича, ніж люди чи гноми, — нарешті озвався дракон. — Вони не почуваються народженими із землі або з каменю. Вони зовсім з іншого царства, ніби якісь відображення у воді: половина там, а решта — тут.

— Вони й справді напрочуд гарні, — замилувався Ерагон.

Ельфи рухалися, ніби танцюючи, і кожен їхній рух був напрочуд граційним.

Колись Бром розповідав, що неввічливо подумки розмовляти з драконом без дозволу вершника, тож ельфи, дотримуючись цього правила, вголос зверталися до Сапфіри. Зазвичай дракон дозволяв Ерагонові переказувати його думки іншим, хоч деякі з народів і самі вміли керувати думками. Тому загалом це вважалося надто інтимною справою, і всі спілкувалися між собою вголос. Але в ельфів не існувало таких застережень. Вони вільно допустили Сапфіру до свого розуму, тішачись з її присутності.

Нарешті вечеря була готова й розкладена по майстерно вирізьблених тарілках. Ерагонові подали ще й сулію з вином, прикрашену зображенням дракона.

Під час вечері Лифаєн дістав очеретяну сопілку й заграв на ній, а Нарі заспівав: