— Фаельнірв, — відказав Орик, увіходячи до спальні. — Це найкращий напій у світі, щоб ти знав! Ну, й найхитріший із винаходів наших шановних ельфів… Слова пурхають з язика, наче грайливі пічкурі в річці, або пташки з гілки, або ще якась там біда звідкись…

Побачивши Сапфіру, гном зраділо відсалютував їй пляшкою.

— Вітаю тебе, о Залізне Ікло! Нехай твій панцир виблискує, як вогнище в кузні Моргота!

— І тобі доброго вечора, Орику! — відказав дракон, поклавши голову на край свого ліжка. — І що ж з тобою сталося? Це на тебе не схоже.

— Що сталося? — перепитав був Орик, падаючи в крісло. — О-о-о, що сталося! Червоний капелюх, зелений капелюх, ельфи тут і ельфи там, ось що! Мене вбивають ці ельфи і їхня клята ввічливість, щоб їм заціпило! Утім, вони й так мовчазні… Лише «так, пане», «ні, пані», «три повні мішки, паничу», і жодного слова з них більше не витягнеш. Що мені тут робити, Ерагоне, доки ти гризеш свій граніт науки? Хіба що самому обернутися на граніт, приєднавшись до своїх пращурів? Скажи мені, о проникливий вершнику!

— Хіба ти не можеш знайти собі якогось заняття? — спитала Сапфіра.

— Хто, я?! — вигукнув Орик. — Я чудовий коваль, але кому це тут потрібно? Я не знаю, що мені робити, друзі! Я безпорадний, як триногий Фельдуност.

— Можна? — Ерагон простягнув руку до гномової пляшки, коли йому набридло слухати його галас.

Гном здивовано зиркнув, але, збагнувши, що від нього хочуть, знехотя віддав пляшку. Фаельнірв, холодний, наче крига, обпік юнакове горло різким болем. З незвички Ерагон закліпав очима, аж ті сповнилися сльозами. Насилу зробивши другий ковток, він повернув пляшку Орику, що вже почав був хвилюватися за свою випивку.

— І якого біса, — спитався Орик, — ви робили в отій глушині в Оромиса?

Гном сміявся й позіхав, слухаючи Ерагонову оповідь про постійні тренування, втрачене благословення у Фартхен Дурі, дерево Меноа, хвору спину та про все, що сталося за останні кілька днів. І врешті-решт, сп'янівши, він розповів про Арію, про свої почуття до ельфійки й про те, що вона йому відмовила.

— Каміння під тобою розходиться, Ерагоне, — посварився пальцем Орик і знову добряче приклався до пляшки. — Не випробовуй долю. Арія, кажеш? А втім… Хто я такий, щоб повчати тебе в сердечних справах?..

— А сам ти одружений, Орику? — не розплющуючи очей, спитала Сапфіра.

— Ну, я пообіцяв своє серце чарівній Хведрі, дочці Тхоргерда Самотнього та Хімінглади, — відказав гном. — Ми мали одружитись цієї весни, аж раптом напали ургали, а потім Ротгар послав мене в цю трикляту мандрівку.

— Вона з роду Дургрімст? — спитав Ерагон.

— Авжеж! — гаркнув Орик, грюкнувши кулаком по бильцю крісла. — Чи ти гадаєш, що я можу взяти дружину не з нашого клану? Вона онука моєї тітки Вардрун, двоюрідна сестра Ротгара. У неї гарненькі ніжки, гладенькі щічки, і взагалі вона найкраща з усіх дівчат.

— А ніхто й не сумнівається, друже, — позіхнула Сапфіра.

— Гадаю, ти її скоро побачиш, — запевнив Ерагон.

— Гм, — Орик скоса зиркнув на юнака. — Ти віриш у велетнів? Величезних, міцних та бородатих велетнів із пальцями, завтовшки зі спис?

— Я ніколи про них не чув, — посміхнувся той. — Лише в казках. Якщо вони десь є, то точно не в Алагезії.

— Але вони є! Є! — вигукнув гном, вимахуючи пляшкою над головою. — От скажи мені, вершнику, якби велетень зустрівся з тобою, то як би він тебе назвав? Ну, окрім обіду, звісно.

— Ну, думаю, Ерагоном.

— Е-е-е, ні ж бо! Він назвав би тебе гномом, бо ти для нього гном! — зареготав Орик, штурхнувши Ерагона під ребро гострим ліктем. — Збагнув, про що я? Люди та ельфи — це велетні! Країна аж кишить ними, ти тільки поглянь! Вони скрізь, вони витоптують усе своїми ножищами, затуляючи нам сонце!

Регочучи, гном розгойдувався в кріслі вперед-назад, аж доки не втратив рівновагу й з гуркотом не перекинувся на підлогу.

— Гадаю, тобі краще заночувати в нас, — зітхнув юнак, допомагаючи Орику звестися. — Ти не спустишся сходами в темряві.

Гном, дурнувато всміхаючись, відразу ж згодився. Він дозволив стягти із себе кольчугу й покласти в ліжко. Потому Ерагон загасив вогонь і собі влігся спати. Засинаючи, він чув, як бідолашний Орик белькоче крізь сон: «Хведра… Хведра… Хведра…»

Сонце зійшло дуже рано.

Ерагон схопився з ліжка, стискаючи в руці будильника, що аж розривався від дзеленчання. Трохи прочунявши, юнак скрушно зітхнув, відчуваючи, яким болем реагує тіло на важкі тренування останніх днів.

Витерши сльози, він завів годинника й роззирнувся навсібіч — Орика ніде не було, певно, той пішов, коли ще тільки бралося на світанок. Ерагон застогнав і пошкандибав до купальні, наче старий і немічний дід, якого діймає ревматизм.

Потім вони із Сапфірою чекали під оселею добрячих п'ятнадцять хвилин, аж доки за ними не прийшов набурмошений темноволосий ельф. Уклонившись, він торкнувся двома пальцями губ і мовив:

— Гарної вам удачі сьогодні!

— Нехай оберігають вас зірки! — відповів Ерагон. — Вас послав Оромис?

Ельф проігнорував питання, звернувшись до Сапфіри:

— Добридень, драконе. Я Ванір з Дому Хальдтхіна.

Ерагон спохмурнів від образи.

— Вітаю, Ваніре, — озвалась Сапфіра.

І лише потому ельф звернувся до юнака:

— Я покажу, де ви зможете тренуватися з мечем! — і пішов, не чекаючи на Ерагона.

На майданчику для тренувань було безліч ельфів і ельфійок, що билися парами або ж гуртом. Вони були напрочуд сильні, тож нагороджували одне одного шквалом блискавичних ударів, і скрізь лунав звук, немовби град падав на залізний дах. Неподалік, у затінку дерев, дехто з ельфів виконував Римгар. Їхній грації можна було лишень позаздрити…

Коли всі присутні раптово спинилися, уклонившись Сапфірі, Ванір оголив вузьке лезо меча й сказав Ерагону:

— Якщо ти готовий, тоді почнімо.

«І чому я маю це робити? — сумно подумав юнак, поглядаючи на ельфів, що зацікавлено на нього зиркали. — Вони такі вправні, що тільки виставлять мене на посміх…»

— Усе буде гаразд, — не зовсім упевнено підбадьорила його Сапфіра.

— Ти так гадаєш? — скривився юнак.

Коли він витягав Зарок, його руки аж тремтіли від страху, і замість того, щоб нападати, Ерагон пішов у глухий захист, роблячи все можливе, аби уникнути удару. Утім, Ванір таки зачепив його мечем: раз по ребрах, раз по гомілці, а ще вразив його в обидва плеча.

Байдужий вигляд на обличчі ельфа змінився на відверте презирство. Урешті-решт Ванір ще й хвацько вибив зброю з Ерагонових рук.

— Ти мертвий! — сказав потому ельф. — Цікаво, як ти збираєшся перемогти Галбаторікса, якщо так погано б'єшся? Я чекав чогось більшого навіть від такого слабака, як ти.

— Тоді чого ж ти сам не хочеш позмагатися з Галбаторіксом, а натомість ховаєшся в лісі? — спитав юнак, нахиляючись за мечем.

— Тому, — аж позеленів від люті Ванір, — що я не вершник. А якби я ним був, то вже, звісно, був би не таким боягузом, як ти.

Усі застигли, чекаючи, чим закінчиться ця суперечка. «Він нічого про мене не знає, — заспокоював себе Ерагон. — Це ще одне випробування, його треба витримати».

— Я ж кажу, ти боягуз! — не вгавав ельф. — Твоя кров занадто рідка, як і в усієї вашої раси! І взагалі, мені здається, що Галбаторікс задурив голову Сапфірі, тому вона вибрала не того вершника.

Ельфи, що спостерігали за цим дійством, з осудом зиркнули на свого брата, явно не схвалюючи аж таке порушення етикету.

Ерагон розлючено стис зуби. Якби образили тільки його, він би ще міг це пережити, але тільки не Сапфіру! Ніхто нічого не встиг збагнути, а юнак уже крутнувся довкола себе й змахнув мечем. Цей удар міг убити Ваніра, якби той не заблокував його в останню мить. Потому Ерагон почав відтісняти спантеличеного ельфа до центру поля й невдовзі поцілив супротивника в стегно, проте раптовий напад болю в спині знову його зламав. Зігнувшись і важко дихаючи, юнак побачив, що Ванір подолав свій страх і тепер стоїть над ним, посміхаючись. Йому раптом спало на думку, що ельф, певно, ще зовсім молодий.