Коли Ерагон розповів Сапфірі про м'ясо, та відповіла:

— Та нічого, мені ще довго не захочеться їсти після вчорашнього бенкету.

Утім, вона миттю проковтнула кілька макових тістечок із принесеного сніданку.

— Це щоб не здатися нечемною, — пояснила вона.

Після сніданку Ерагон переніс згорток з одягом до себе в кімнату й обережно його розгорнув, знайшовши там дві довгі туніки з темно-червоної тканини, пару кремових гетрів і три пари м'якеньких шкарпеток. Одяг був напрочуд якісний і дуже відрізнявся від того, що юнак носив у Карвахолі, а також від убрання гномів.

Ці обновки були дуже доречні, оскільки власний одяг Ерагона вже неабияк потріпався під час подорожі з Фартхен Дура. Скинувши його, він вбрався в одну з розкішних тунік, насолоджуючись дотиком м'якої тканини.

Щойно юнак узувся, у його двері хтось постукав.

— Заходьте! — гукнув він, потягнувшись за мечем.

У двері обережно зазирнув Орик.

— Краще вже в печері, ніж у цьому пташиному гнізді! — буркнув він, оглядаючи кімнату. — Як тобі спалося?

— Непогано. А тобі? — спитав Ерагон.

— Я спав, наче камінь, — зареготав гном із власного жарту. — Бачу, ви вже поснідали, тож ходімо зі мною. Арія, королева та решта ельфів чекають на вас під вашим деревом. — Він роздратовано зиркнув на Ерагона й притишив голос: — Щось відбувається, але нам про це не кажуть. Я не знаю, чого вони вимагатимуть від тебе. Ісланзаді схвильована, немов загнана вовчиця… Я хочу тебе попередити…

Ерагон урвав гнома коротким жестом, і вони почали спускатися по сходах, а Сапфіра плавно спланувала на землю. Знизу їх зустріла Ісланзаді, вбрана в мантію з лебединого пір'я, що нагадувала сніг.

— Ходімо, — сухо мовила вона, привітавшись.

Королева привела гостей на околицю Елесмери, де вже не було будинків, а стежки поросли бур'яном.

— Перш ніж іти далі, — мовила вона, зупиняючись, — ви мусите присягнути прадавньою мовою, що ніколи без нашого дозволу не розкажете про те, що тут побачите.

— І чому це я мушу мовчати? — буркнув Орик.

— Справді, чому? — спитала Сапфіра. — Ви що, не довіряєте нам?

— Недовіра тут ні до чого, — пояснила Ісланзаді, — це заради нашої ж таки безпеки. Ми захищаємо свої знання, адже це наша єдина перевага над Галбаторіксом. І якщо ви заприсягнетесь, то вже не зможете нас зрадити. А ти, Орику-водхр, приїхав слідкувати за вишколом Ерагона, то чому б тобі не прикусити язика? Якщо не хочеш складати присягу, можеш повертатися до Фартхен Дура.

— Я вірю, що ти не бажаєш зла гномам або ж варденам, інакше б я ніколи не погодився, — відповів Орик. — Кажи, що треба говорити.

Доки королева вчила гнома вимовляти потрібну фразу, Ерагон спитав у Сапфіри:

— Хіба я маю це робити?

— А в нас що, є вибір? — відповів дракон.

Ерагон згадав, що чув те саме вчора від Арії, і зрозумів, що королева справді не залишає можливості вибору. Коли Орик закінчив, Ісланзаді запитально глянула на Ерагона. Зітхнувши, той вимовив клятву, а потім те саме зробила й Сапфіра.

— Дякую, — сказала Ісланзаді. — Тепер ми підемо далі.

Земля на верхівці пагорба поросла конюшиною, а сама гора височіла над лісом, ніби останній прихисток у безмежжі загадкового світу.

— Я знаю це місце, — раптом сказав собі Ерагон, згадавши Тогіру Іконока.

«Бум!» — здригнулося повітря від далекого удару. «Бум!» — і юнак закрив руками вуха, тимчасом як ельфи незворушно чекали. «Бум!» — килим з конюшини пішов хвилями від раптового подуву вітру.

«Бум!» — з-за скелі з'явився величезний золотий дракон з вершником на спині.

У кімнаті Бальдора втомлений Роран слухав Хорста.

— А що я мав робити? — кричав коваль. — Ми не могли нападати, коли ти знепритомнів. Хлопців теж не можна звинувачувати. Ти бачив цих монстрів? — Хорст відчайдушно закинув голову, але юнак уперто мовчав. — Це було щось надприродне, і я не хочу мати з ним справу! — не вгавав старий. — Звісно, ти можеш іти в бій, але спочатку мусиш одужати, і в тебе буде багато помічників, адже люди довіряють тобі після того, як ти знищив минулої ночі цілу купу ворогів.

Роран і далі мовчав, тож Хорст, зітхнувши, поплескав його по здоровому плечу й вийшов з кімнати.

Роран навіть не поворухнувся. Раніше він дбав лише про три речі: про власну родину, будинок у Паланкарській долині й про Катріну.

Торік його родини не стало. Його ферму спалили. Тепер залишалася тільки Катріна.

Не в змозі стриматись, юнак заплакав. Він хотів урятувати Катріну, але не міг віддати на поталу загарбникам Карвахол. Проте й Катріна не виходила в нього з голови.

Закохане серце й рідний дім: хіба вони щось важать одне без одного? Якщо він уб'є воїнів, це лише завадить разакам — а можливо, й Катріні — повернутись. Так чи так — знищувати залишки королівського загону зовсім безглуздо, оскільки підкріплення близько, а якщо воно прибуде — Карвахол неодмінно загине.

Роран зціпив зуби, відчувши новий напад нестерпного болю, що пройняв його перев'язане плече.

«Сподіваюсь, що Слоуна зжеруть так само, як і Квимбі, — зловтішно подумав хлопець. — Цей зрадник заслужив на таку страшну смерть!.. Утім, навіть якщо я покину Карвахол, чи пощастить мені знайти разаків? — вагався Роран. — Хтозна, де вони живуть? І хто посміє видати слуг Галбаторікса?»

Юнак впадав у розпач, щойно згадував про те, як доведеться блукати Імперією, аби знайти своє кохання. Це було жахливо. Хлопець здригався від тихого плачу, похитуючись у різні боки. Що його робити? Як допомогти Катріні? Де її шукати?

Нарешті Роран сяк-так заспокоївся й витер очі. Треба було все обміркувати, адже безвихідних ситуацій не буває. Зрозуміло, сам він не зможе вистежити разаків, але хтось же мусить знати, де вони кубляться! Поза всяким сумнівом, це мали бути вардени, розшукати яких теж не так уже й просто. Утім, подейкують, що їх таємно підтримує Сурда…

Роран ніколи не бачив карту Алагезії, проте знав, що Сурда лежить десь дуже далеко. І за сприятливих умов навіть верхи він дістанеться туди не раніше, ніж за кілька тижнів. Звісно, можна попливти на південь човном, але для того доведеться рухатись по річці Тоарк аж до Тейрма, а там проситися на корабель. На це піде надто багато часу, а ще його можуть схопити королівські воїни.

Юнак знав, що, крім Тейрма, існує ще один великий порт — Нарда. Але для того, щоб дістатися туди, треба було перетнути Хребет — а про це не мріяли навіть найдосвідченіші мисливці. Роран тихо вилаявся й викинув усі ці думки з голови — ні, він має рятувати Карвахол, а не залишати його! Проблема полягала тільки в тому, що юнак розумів: селище приречене. І сльози знову виступали на його очах.

А якщо всі мешканці Карвахола підуть з ним до Нарда, а звідти до Сурди? Тоді можна було б досягти подвійної мети!

Зухвалість цієї ідеї майже вбила Рорана. Марно було сподіватися, що селяни залишать свої поля, а торговці — крамниці… Але що на них чекає, окрім рабства чи смерті? Натомість вардени дадуть притулок утікачам Імперії, і Роран був упевнений, що ті радо приймуть мешканців великого селища в лави своїх послідовників. Привівши селян, хлопець здобув би довіру варденів, а ті підказали б йому, де шукати разаків, і пояснили б, чому Галбаторікс так уперто на нього полює.

Зрештою, план був непоганий. Щоправда, його ще потрібно було втілити в життя, доки до Карвахола не дісталося нове військо. Відтак, часу залишалося небагато, тим паче, що треба було організувати від'їзд трьох сотень людей. А про запаси харчів юнак узагалі боявся думати.

Роран знав, що добровільно їхати ніхто не погодиться, але варто було бодай спробувати достукатись до свідомості своїх земляків. Нагадати про страх буде недостатньо, оскільки це почуття часто змушує оборонятися ще запекліше. Скорше, слід було закликати до самовідданості, примусивши селян повірити в те, що, приєднавшись до варденів і виступивши проти тиранії Галбаторікса, вони вчинять благородно. Це вимагає неабиякої пристрасті, що її не згасять жодні труднощі, страждання чи навіть смерть.