— Головне туди дістатися, — буркнув Хорст. — А як будемо в Тейрмі, тоді вже й думатимемо про майбутнє. Можливо, доведеться діяти ще більш рішуче.

— Та куди ж іще? — глузливо вигукнув Лоринг. — Хіба не буде вже з нас тієї рішучості? Хіба ми щойно не врятувалися з Хребта? Хай там як, але я не поїду тими триклятими баржами, призначеними для худоби. Ми не худоба, затям! Нам потрібен корабель із каютами й ліжками, де можна бодай спокійно спати. Чого б нам не зачекати який тиждень, може, з'являться кращі варіанти? Що в цьому поганого, скажіть на милість?

Селяни ще довго сперечались, аж доки не звівся Роран. Тоді всі змовкли.

— Або всі пливуть на баржах, або всі йдуть пішки, — сказав він, як відрізав, і подався спати.

Місяць сяяв високо в небі, а Роран уже вийшов із намету й змінив Альбрича на варті.

— Доповідати ні про що, — пояснив стомлений юнак.

Роран поклав лук і стріли так, аби вони були напохваті, й, загорнувшись у ковдру, примостився під каменем вартувати. Звідти було видно на багато миль. Поділивши панораму на рівні сектори огляду, він витрачав на кожен не більше хвилини, готовий щомиті схопитися, почувши підозрілий звук чи побачивши спалах вогню. Утім, юнака дуже швидко здолала втома й почало хилити на сон, тож він укусив себе за губу, аби зосередитись.

Несподівано його щоки торкнувся легенький подув вітру. Невже хтось скрадається там, за кущами? Юнака охопило відчуття жаху, і він ледь стримався, аби не зірватись на ноги й не втекти світ за очі. «Що зі мною?» — злякався він, не в змозі навіть дістати зброю. Аж раптом на горизонті з'явилася зловісна тінь, що наближалася, затуляючи собою небо. Це був разак, котрий сидів верхи на химерній істоті, яка вимахувала своїми велетенськими крилами.

Приземляючись, істота протяжно й пронизливо закричала на весь ліс, витягнувши дзьоба в бік табору. Кров у жилах застигла від цього крику, сонні птахи вибухнули жалісним хором нічних голосів, а вціліла худоба селян неспокійно заревіла.

— Це знову разак, — кинувся Роран до найближчих вартових. — Скажіть усім, щоб сиділи тихо.

Тієї ж миті з намету вискочив Фіск, горлаючи й вимахуючи списом. Юнак ледь зупинив його й переповів жахливу новину.

— То що мені робити? — прошепотів той.

— Допоможи заспокоїти худобу, — наказав Роран.

Вони разом попрямували до схованки, де селяни тримали своїх тварин. Налякані фермери вже прокинулися й почали втихомирювати худобу. Роран подумки похвалив себе за те, що наказав їм зупинитися, розсипавшись по пасовиську, а не триматися купи. Наступної хвилини він зиркнув у небо і з жахом помітив, що тінь рухається до їхнього сховку. «Якщо ця потвора ще раз закричить, ми приречені!» — подумав юнак, штовхаючи в кущі оскаженілого від страху віслюка. Утім, було вже надто пізно — крики наполоханих тварин привернули увагу разака, що почав знижуватись. «Ось і настав час глянути, чи впораємося ми з цим страшидлом», — промайнуло в Рорановій голові.

Але щойно юнак напнув тятиву, його увагу відволік неймовірний галас, який долинав із лісу. На галявину вискочили нажахані олені, не звертаючи жодної уваги на селян. Вони стрибали повз Рорана, місячи глину гострими копитами та віддзеркалюючи місячне сяйво білками зляканих очей. Тварини були так близько, що він чув їхнє захрипле дихання. Мабуть, саме це й урятувало втікачів, бо дезорієнтована крилата істота, відчайдушно кигикнувши, повернула на південь і полетіла вбік Хребта, розчинившись у нічному небі.

Роран із друзями не наважувалися зрушити з місця, гадаючи, що в раптовому зникненні разака ховається якась хитрість і що в такий спосіб їх хочуть виманити на відкриту місцевість. Минула майже година напруженого чекання, аж доки останні крики ворожої істоти не стихли й принишклі селяни полегшено не зітхнули.

«Отже, нам просто пощастило, — думав Роран на другий день. — Але не варто сподіватися, що наступного разу ми знову врятуємось. Тому нам слід рухатися вперед». Після нічної появи разака всі якось враз згодились на мандрівку баржею. Селяни поривалися їхати якомога швидше, питаючись в юнака, чи не можна було б вирушити вже сьогодні.

— На жаль, ні, — відповідав Роран, — адже треба ще багато чого зробити.

Відмовившись від сніданку, він, Хорст та ще кілька чоловіків, не зволікаючи, рушили до Нарди. Юнак чудово розумів, що потикатися вдень на очі охороні доволі ризиковано, однак діло було того варте. До того ж, він був упевнений, що його теперішня зовнішність сильно відрізняється від портрета на пергаменті. Одним словом, гурт утікачів без особливих пригод дістався до міста, проминув охорону й розрахувався з Кловісом, який саме готував баржі до відплиття.

— Дякую, Міцний Молоте! — сказав він, прив'язуючи торбинку з монетами до пояса. — Нема нічого кращого за золото, щоб осяяти шлях людини.

Він підвів їх до робочого столу й розгорнув географічну карту, де було позначено напрямки течій, мілини та безліч інших важливих речей, потрібних для далекої подорожі.

— Ось тут ми заберемо вашу худобу, — тицьнув пальцем старий. — Попри те, що хвилі під цю пору не дуже великі, нам не варто ризикувати. Дочекаємося припливу й уперед!

— А може, не треба чекати, може, вирушимо просто зараз? — перепитав Роран.

— Зараз? — посміхнувся Кловіс. — Ні, вибачайте. Я не хочу, щоб мене викинуло на берег разом з вашим вантажем, отож, і вам не раджу. Довіртесь мені, і хай море попрацює за нас, добре?

Довіряючи досвіду старого рибалки, Роран кивнув.

— А скільки треба людей, щоб сформувати вашу команду? — поцікавився він.

— Мені пощастило розшукати лише сімох хлопців, які погодились на цю авантюру, — озвався Кловіс. — До того ж усі вони під ту пору якраз пропивали свою попередню платню, але завтра вони будуть у нормі, це вже повірте! Проте їх замало для команди.

— Маємо ще чотирьох, — сказав Роран. — Мої люди не дуже розуміються на морській справі, але, гадаю, швидко навчаться.

— Хай буде так, — буркнув старий. — Я набираю нових хлопців у кожну мандрівку. Якщо вони виконуватимуть мої накази, то все буде гаразд. Як ні, то хай ліпше начуваються. А ще нам треба по три охоронці на кожен борт. Потрібні сильні й витривалі юнаки, на зразок ваших матросів, в інакшому разі я не вийду в море за жодні гроші.

— Кожен із них не раз бував у бою, — запевнив Роран.

— І всі вони слухаються тебе, юначе? — з недовірою зиркнув Кловіс на його супутників, Джедрика, Делвіна та інших.

— Саме так.

— Це цікаво, — посміхнувся старий. — Проте не звертай уваги, мій язик не встигає за моїми думками, як казав мій батечко. До речі, мій перший помічник Торсон зараз скуповує в крамниці харчі. Ви маєте, чим годувати свою худобу?

— Так, провіант у нас із собою.

— Тоді принесіть його сюди. Ми завантажимо його, щойно встановимо щогли.

До обіду Роран із односельцями переносили запаси харчів, що їх купили сини Лоринга, зі складу до причалу.

— Бачу, що це здебільшого не для худоби, — озвався до юнака Кловіс, коли той тягнув мішок борошна на баржу.

— Так, але це все одно нам знадобиться, — озвався той, радіючи, що його не розпитують далі.

Коли останні мішки було перенесено, старий махнув рукою:

— Можете бути вільні, а ми з хлопцями все доробимо самі. Приходьте до гавані за три години після світанку, інакше ми проґавимо приплив.

— Гаразд, прийдемо.

Повернувшись до табору, Роран допоміг Елейн та решті селян підготуватись до від'їзду. Це не забрало багато часу, бо всі вже звикли швидко збиратися. Потім він відібрав дванадцятеро хлопців, що мали супроводжувати їх до Нарди. Усі вони були добрими бійцями, але найкращих юнак усе ж таки залишив із селянами на той випадок, якщо знову повернеться разак.

З приходом ночі два перші гурти селян рушили в гавань. Роран уважно спостерігав за їхнім пересуванням.

— Гадаєш, усе буде гаразд, Міцний Молоте? — озвався з-за спини Орвал.