Коли вони дісталися додому, Роран зачинився в Бальдоровій кімнаті й ліг на ліжко. Десь далеко лунали голоси Хорста та Елейн. «Мабуть, зараз по всьому селищу точаться суперечки», — подумав він, поринаючи в сон.

Уранці Роран визирнув у вікно й побачив, як дванадцятеро чоловіків залишають Карвахол, прямуючи до водоспаду Ігуальда. Він позіхнув і, накульгуючи, спустився на кухню.

Хорст самотньо сидів за столом, стискаючи в руці кухоль з елем.

— Доброго ранку, — сказав юнак.

Привітавшись, Роран відламав окраєць хлібини й сів навпроти старого. Жуючи, він помітив червоні втомлені очі Хорста та його скуйовджену бороду. Певно, коваль не спав усю ніч.

— Ви не знаєте, — озвався юнак, — що то за люди пішли в гори?

— Вони пішли поговорити з рідними, — різко відповів Хорст, із гуркотом ставлячи кухля на стіл. — Ти навіть не уявляєш, Роране, що ти накоїв, запропонувавши нам податись геть із Карвахола. Усе селище в паніці, бо ти загнав нас у глухий кут, звідки є тільки один вихід: твій. Дехто вже встиг зненавидіти тебе.

— А решта? — ледь не вдавився Роран, подумки проклинаючи Ерагона за те, що йому тепер доводиться терпіти через його знахідку.

— А решта тебе обожнює, — сьорбнув елю коваль. — Я ніколи не думав, що колись настане день, коли син Герроу зачепить мою душу своєю промовою, але ти це зробив! — Він сумно махнув рукою. — Бачиш усе це? — показав він довкола. — Я збудував його для Елейн і моїх синів. Це забрало в мене сім років життя! Бачиш он ту балку над дверима? Я зламав три пальці, доки поставив її на місце. І що тепер? Я полишаю свій дім через те, що ти говорив минулої ночі.

Роран мовчав, адже це було саме те, до чого він прагнув. Виходить, покинути Карвахол — було таки правильне рішення!

— Та знай, — попередив Хорст, спершись на лікоть, — ти дав людям надію, тож мусиш виправдати їхні сподівання. Інакше сильно пошкодуєш.

У цьому Роран не сумнівався. Якщо вони дістануться Сурди, повстанці вітатимуть їх як героїв. Якщо ж ні, то їхня смерть усе спокутує.

— А де Елейн? — похмуро спитав хлопець.

— Там, за будинком, — відповів Хорст, невдоволений з того, що Роран змінив тему. — І я теж піду, бо треба оглянути кузню й вирішити, які інструменти брати із собою. Решту доведеться заховати або ж знищити. Імперії не дістанеться нічого.

— Я вам допоможу, — схопився Роран.

— Ні, — заперечив коваль. — Я зроблю це тільки з Альбричем або ж Бальдором. Кузня була моїм життям і їхнім життям також. А допомоги з твоєю рукою буде небагато. Краще залишайся з Елейн.

Коли коваль пішов, Роран відчинив бічні двері й побачив Елейн, котра гомоніла з Гертрудою. Знахарка підійшла до Рорана й поклала руку на його чоло.

— Я боялася, що в тебе буде гарячка після вчорашніх хвилювань, — мовила вона. — Узагалі ж, твої рідні швидко одужують. Я не повірила власним очам, коли побачила, як Ерагон ходить після того, як обідрав собі ноги й два дні пролежав у ліжку. Дозволь-но мені подивитися на твоє плече.

Роран нахилився, аби Гертруда могла оглянути рану.

— Що це? — раптом вигукнула вона.

Юнак глянув на своє плече, і його почало нудити. Шкіра набрякла й огидно смерділа, а з порізу текла сукровиця.

Гертруда прицмокнула язиком, обстежуючи рану, а потім глянула Роранові в очі.

— Здається, ти одужуєш, але рана ще може гноїтися, — сказала знахарка. — Мабуть, доведеться її припекти.

— Чи працюватиме моя рука, коли я одужаю? — спитав юнак.

— Якщо зараз даси їй спокій.

— А битися я зможу? — спохмурнів Роран.

— Якщо хочеш битися, — знизала плечима Гертруда, йдучи, — я б радила тобі тренувати лівицю.

Хлопець у розпачі глянув на свою перев'язану руку, неначе та вже не належала йому. Ще зовсім недавно він не розумів, як сильно залежить від власного тіла. Рана неабияк вплинула на його психіку, і Роран запанікував, розуміючи, що може назавжди лишитись калікою. А навіть якщо цього не станеться, то шрам нагадуватиме йому про цю жахливу подію все життя.

Узявши хлопця під руку, Елейн повела його до будинку, де заварила чаю з м'ятою.

— Ти справді любиш Катріну? — загадково спитала вона.

— А хіба що? — не зрозумів Роран.

— Я не сліпа, — посміхнулася жінка. — Я знаю, що ти зробив це заради неї, і я пишаюсь тобою. Не кожен чоловік зайде аж так далеко.

— Це не матиме жодного значення, якщо я не звільню Катріну.

— Ти звільниш її, я в це вірю, — сказала Елейн, наливаючи чай. — Але зараз нам уже час готуватися до подорожі. Спочатку я хочу попрацювати на кухні, а доки я тут поратимусь, ходи нагору й принеси одяг, постільну білизну й усе, що може знадобитись.

— А де його складати? — спитав Роран.

— Гадаю, найкраще буде в їдальні.

Дорога мала бути далекою. Людям доведеться піднятися високо в гори й продиратися дрімучими лісами, тож розраховувати можна було тільки на самих себе. У Хорста було ще двійко коней, але на одному з них мала їхати вагітна Елейн. Проте багато хто в Карвахолі взагалі не мав коней, а треба було перевозити і старих, і дітей, і хворих. Тож люди мусили якось ділитися. Утім, хто і з ким мав ділитися, було невідомо, оскільки, крім Бірджит і Делвіна, на подорож більше ніхто не зголосився.

Тому, закінчивши пакувати речі, що їх вона вважала найбільш необхідними, Елейн послала Рорана з'ясувати, чи не потрібне часом комусь додаткове місце або ж чи не має хтось вільного, бо від багатьох речей довелося відмовитись.

Незважаючи на те що на вулицях метушилися люди, зовні Карвахол виглядав спокійно. Це свідчило про те, що найбурхливіші події зараз відбуваються в будинках. Мешканці блукали із заклопотаними обличчями, поринувши у свої невеселі думки.

Біля будинку Орвала Рорану довелося довгенько стукати у двері, аж доки господар їх відчинив.

— А, це ти, Міцний Молоте! — вийшов Орвал на ґанок. — Даруй, що змусив тебе чекати, але я був зайнятий. Чим можу допомогти? — Він постукав довгою чорною трубкою по долоні й почав нервово крутити її в руках. Усередині будинку було чутно, як переставляють меблі й брязкає кухонний посуд.

Роран швидко пояснив прохання Елейн, а Орвал примружився й глянув у небо.

— У мене цілком досить місця для власних речей, — сказав він. — Попитай деінде, але якщо треба, то я маю пару волів, тож можу прихопити ще й трохи вашого мотлоху.

— Отже, ти все-таки йдеш? — зрадів юнак.

— Ну, я цього не казав, — зніяковів Орвал. — Ми просто готуємось до можливого нападу.

— Он воно як, — розчаровано мовив Роран і попрямував до будинку Кісельта. За якийсь час він зрозумів, що йому ніхто не хоче відчиняти, незважаючи на те, чи їдуть господарі будинку з ним, чи ні.

Утім, усі ставилися до Рорана з повагою й острахом, через що він почувався трохи ніяково. Це виявлялося дуже просто: хтось висловлював співчуття з приводу Катріни, хтось просто шанобливо мовчав, коли юнак починав говорити, а потім схвально шепотів. Здавалося, він неабияк виріс в очах мешканців Карвахола, вселяючи в них побожний страх своїми кривавими подвигами.

Супроводжуваний цією не дуже приємною увагою, Роран сумно човгав по вуличній багнюці. Знічев'я він зупинився біля калюжі, аби глянути на своє відображення й спробувати збагнути, що ж таке в ньому змінилося. Там він побачив чолов'ягу в обідраному й забрудненому кров'ю одязі, згорбленого, із перев'язаною рукою. До того ж, неголеного й нечесаного, із запалими очима, які сторожко й грізно позирали на світ.

Сплюнувши, Роран криво всміхнувся. Йому подобалося, як він виглядав, адже це пасувало його теперішньому становищу.

— Тепер зрозуміло, чому селяни мене бояться, — тихо мовив парубок. — Їх відлякує мій вигляд. Ну то що, скористаємось цим образом для битви з разаками?

Згорбившись, він побрів далі по вулиці, аж раптом неподалік з'явився Тейн.

— Міцний Молоте! — загорлав він. — Який я радий тебе бачити!

— Та невже? — скривився Роран.