Роран подумки уявив собі Катріну — бліду, схожу на примару, з похмурим поглядом бурштинових очей. Він згадав тепло її шкіри, п'янкий аромат її волосся й їхні нещодавні зустрічі. Потім йому пригадалися всі рідні й близькі люди, яких він знав і яких уже не було поруч.
— Якби не Ерагон, якби не я, — картав себе парубок, — разаки ніколи б сюди не прийшли. Я маю врятувати селище від Імперії й урятувати Катріну від цих нелюдів…
Схвильований, Роран схопився був з ліжка, але його плече миттю пройняв нестерпний біль.
— Чи поновиться колись сила в моїй правій руці? — заточившись, подумав юнак. Він не став чекати, доки біль минеться, заскреготав зубами й вийшов з кімнати.
Замислена Елейн складала в коридорі до скрині рушники.
— Роране! — зойкнула вона, побачивши хлопця. — Що ти собі надумав?
— Ходімо, — буркнув він, минаючи перелякану жінку.
— Тобі не слід виходити, — з'явився на дверях своєї кімнати Бальдор. — Ти втратив надто багато крові.
— Ходімо, — уперто сказав Роран, відчуваючи, як ті пішли за ним.
Хорст і Альбрич, які розмовляли у вітальні, вражено зиркнули на юнака.
— Ходімо, — сказав той замість привітання.
Не звертаючи уваги на їхні обурені вигуки, Роран прочинив двері й вийшов надвір. Над селищем грізно нависла велика хмара, пророкуючи бурю.
Ведучи за собою чужу родину, Роран зі смолоскипом у руках дістався до околиці Карвахола. По дорозі він звертався до всіх зустрічних зі своїм простим гаслом. А потім, розвернувшись до центру, він зупинився й загорлав на весь голос:
— Ходімо!
Невдовзі довкола нього зібралося вже все селище. Дехто сварився, та решта людей зацікавлено прислухалася, тимчасом як над домівками ще й іще лунав Роранів заклик. На нього прийшли Лоринг зі своїми синами, потім Бірджит, Делвін та Фіск зі своєю дружиною, а також Морн і Тара, які залишили свою таверну, аби приєднатись до гурту.
Коли мешканці Карвахола зупинилися перед ним, Роран замовк, до болю стискаючи кулаки. Звівши руку, він показав долоню, залиту кров'ю.
— Це мій біль, — сказав він. — Уважно на нього подивіться, бо він буде вашим, якщо ми не переможемо. Ваших рідних і близьких людей буде закуто в кайдани й продано в рабство або ж їх безжально порубають на шматки королівські загони. Галбаторікс сплюндрує ваші землі, і на них більше ніколи не родитиме хліб. Я це відчуваю, я це знаю! — Роран походжав, наче той вовк у клітці, гнівно хитаючи головою. Здається, він привернув їхню увагу, а тепер мусив розпалити в них лють, схожу на його власну.
— Ці нелюди вбили мого батька, — вів далі Роран. — Мій кузен утік від них, мою хату зруйновано. А ще вони викрали мою наречену, яку зрадив її власний батько, котрий убив Бірда й прирік усіх вас на смерть! То що ж ми маємо? Квимбі зжерли, клуні біля будинків Фіска й Мелвіна спалено. Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Хейл, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем і Едмунд уже на небесах. Серед нас багато поранених, котрі вже не зможуть прогодувати свою родину. Хіба не досить із нас важкої праці на полях, де майже нічого не родить? Хіба не досить із нас оцих страшних податків, які ми змушені платити Галбаторіксу? — Роран сумно засміявся, викликавши занепокоєння в натовпі.
— Я знаю, що Імперія з Галбаторіксом — це зло, — сказав юнак. — Галбаторікс паразитує на нас, він знищив вершників і той добробут, який ми мали за їхніх часів. Його слуги — це демони, народжені в пеклі. І ми дозволимо їм поневолити нас? Ніколи! Галбаторікс хоче отруїти всю Алагезію, втопити нас у річці горя й нещасть. Наші діти й онуки приречені на вічне рабство під його чорною владою, якщо ми…
Роран глянув у перелякані очі присутніх, розуміючи, що перемагає споконвічну зневіру своїх односельців.
— Якщо ми не виступимо проти, — закінчив він рішуче.
— Ми боролися з воїнами та разаками, — вів далі Роран. — Але все намарно, бо їх значно більше. Ми не можемо залишатись тут і дозволити Галбаторіксу зруйнувати наше життя! Хай мені повиколюють очі й повідрубують руки, перш ніж я побачу його тріумф! Я обираю боротьбу! Я роблю крок з могили, і нехай мої вороги поховають себе там!
Юнак перевів подих і наважився сказати:
— Я йду з Карвахола! Я перетну Хребет і сяду на корабель, що довезе мене з Нарди до Сурди, де я приєднаюся до варденів, котрі воюють проти Імперії.
Селяни мовчали, вражені цією божевільною ідеєю.
— Але я не хочу йти сам, — не вгавав Роран. — Ходімо разом, спробуймо пошукати кращої долі! Залиште кайдани, що вас тримають! Чиї імена прославлятимуть нащадки в піснях? Хорст… Бірджит… Кісельт… Про вас складатимуть саги й легенди. Вам співатимуть осанну, тому що ви будете з тими, хто повстав проти Галбаторікса!
Сльози гордості потекли юнакові з очей.
— Що може бути більш благородним, аніж спроба викинути з Алагезії деспота? Ми більше не будемо жити й боятися за свої оселі, за своє життя, ми не будемо тремтіти через те, що нас будь-якої миті можуть з'їсти разаки! Урожай, який ми збиратимемо, належатиме тільки нам, а податки ми платитимемо лише гідному володарю Алагезії. Ми будемо заможні й щасливі! Іншої долі для нас я не хочу!
Закінчивши, Роран став чекати, що скажуть на це односельці. Ті мовчали, і він зрозумів, що люди хочуть більше почути про майбутнє, про шляхи порятунку, про подорож, яка на них чекає. Тож юнак продовжив. Він нічого не приховував, а лише прагнув, щоб його думки й почуття збагнули всі інші.
— Ця епоха завершується, — переконливо казав Роран. — Але ми маємо йти далі, бути разом з варденами заради щастя наших дітей. Одним словом, я вирушаю за два дні. Якщо хочете, ходімо зі мною, але навіть якщо я буду сам, я все одно не зречуся своєї ідеї.
З-за важких хмар визирнув місяць. Було чутно, як рипить флюгер на котромусь із будинків, обертаючись від подуву легенького нічного вітерцю. Несподівано з натовпу вийшла Бірджит.
— Мені важко щось додати до слів Рорана, — гукнула вона, ставши біля промовця. — І хоч мені не подобається його затія, юнак таки має рацію. Я хочу помститися за смерть свого чоловіка, тож піду з ним. І заберу своїх дітей.
За мить, тримаючись за руки, наперед вийшли Делвін і його дружина.
— Я розумію тебе, сестро, — мовила Ленна. — Ми теж прагнемо помсти, але ще дужче хочемо, щоб наші чоловіки лишилися живі. І тому ми теж ідемо. — Кілька жінок, які нещодавно втратили своїх чоловіків, теж вийшли наперед і приєдналися до неї.
Решта селян напружено загомоніла, але ніхто більше так і не зрушив з місця. Роран похнюпився, гадаючи, що був не досить красномовним.
— Мабуть, іще рано щось вирішувати, — несподівано озвався Хорст. — Нам усім треба подумати. Кожен мусить вирішити сам за себе. А завтра все буде зрозуміло. — Старий скрушно похитав головою й тицьнув смолоскипом у землю, загасивши його й залишивши всіх під місячним сяйвом.
Роран приєднався до Альбрича й Бальдора, котрі йшли за батьками на певній відстані, аби погомоніти між собою. Ніхто з них навіть не глянув на парубка.
— Як ви гадаєте, — спитав той, — чи хтось іще піде? Я добре говорив?
— Аж надто! — скривився Альбрич.
— Авжеж, добре, — і собі погодився Бальдор, — ти навіть разака зміг би переконати стати фермером!
— Ти про що? — не зрозумів юнак.
— Коли ти закінчив, я був готовий, схопивши списа, бігти за тобою на Хребет, — сказав Альбрич. — І я був не один. Справа не в тому, хто піде, а в тому, хто залишиться!
Роран спохмурнів, адже він хотів запалити в людях іскру повстання й відродження, а не просто закликати їх плентатись за ним. «Ну що ж, — подумав він, — якщо все так складається, то й нехай». Зрештою, тепер він був згоден на будь-яке рішення громади, тільки б устигнути врятувати Катріну.
— Батько втратить усі свої інструменти, — кинув Бальдор до брата.
Той похмуро кивнув.
Роран знав, що ковалі самі виготовляють своє ремісниче знаряддя й що воно переходить у спадок від батька до сина або від майстра до підмайстра. Заможність і вправність будь-якого коваля вимірювалась кількістю його інструментів. Утім, утрата знаряддя означала для Хорста не більше, ніж утрата майна для решти селян. Шкода тільки, що Альбрич і Бальдор не матимуть спадщини від батька-коваля.
