— Мабуть, саме це й викликало найбільше суперечок, — реготнув Орик.

— Так, це було непопулярне рішення, — підтвердив Лифаєн. — Навіть сьогодні дехто сумнівається, чи варто було так робити. Принаймні це призвело до сварки між Анурином і королевою Делланир, і згодом Анурин вийшов із правління, оголосивши вершників незалежною громадою.

— Якщо вершники вийшли з-під вашого контролю, то навіщо ж їм було й далі стежити за миром серед народів? — спитав Ерагон.

— Вони не мали іншого вибору, — відповів Лифаєн. — Поки королева Делланир не переконалась у тому, що вершники справді незалежні від будь-якої влади, вона не пускала їх до Ду Вельденвардена.

— Хіба тільки в цьому вони бачили свою вигоду? — спохмурнів юнак.

— І так, і ні, — мовив ельф. — Вершники оберігали народи від занепаду, але хто б стежив за спостерігачами? Саме це й призвело до занепаду. Не було нікого, хто б наважився критикувати вершників, тому їхня спільнота розклалася всередині.

Задуманий Ерагон водив веслом по воді, обмірковуючи почуте. Весло тремтіло в його руках, рухаючись проти течії.

— А хто ж став спадкоємцем Делланир? — поцікавився він.

— Евандар, який зійшов на трон п'ятсот років тому, коли Делланир вирішила відмовитись від владарювання, занадто захопившись магією, і був при владі до самої смерті. Тепер його дружина, королева Ісланзаді, править нами.

— Хіба… — відкрив було рота Ерагон і замовк, вражений власною думкою. — Хіба ельфи безсмертні?

— Колись ми були схожі на вас, — стиха мовив Лифаєн, — такі ж яскраві, швидкі й недовговічні, як ранкова зоря. Але зараз наше життя триває вічно. Так, ми безсмертні, хоча й не убезпечені від тілесних ран.

— То ви самі стали безсмертними, чи як? — уточнив хлопець, але ельф відмовився йому відповідати.

— А скільки ж тоді років Арії? — змінив тему Ерагон.

Лифаєн пильно глянув на нього й підозріло перепитав:

— Арії? А чому ти питаєш про неї?

— Не знаю, — розгубився юнак. — Але вона врятувала мені життя… і життя Сапфіри, тож цікаво дізнатися про неї якомога більше.

— Вибач мені за це нетактовне питання, — вклонився ельф. — У нас вважають нечемним втручатися в чужі справи. Утім, я мушу сказати, і Орик погодиться зі мною, що тобі слід краще охороняти своє серце, Арджетламе. Не час губити його у почуттях.

— Ну, так, — буркнув Орик.

Засоромлений Ерагон не знав, що його й відповісти. Перш ніж він нарешті озвався, Сапфіра подумки звернулася до нього.

— Гадаю, тобі зараз ліпше промовчати, — підказала вона. — Вони не мають на увазі нічого поганого. Не ображай їх.

— То ти згодна з ними? — зніяковів юнак.

— Ти, Ерагоне, нині сповнений любов'ю й шукаєш того, хто б розділив твої почуття, — мудро зауважив дракон. — У цьому немає нічого ганебного.

— Ти скоро повернешся? — стиха мовив до нього Ерагон.

— Я вже повертаюся, — почув він у відповідь.

Усміхнувшись своїм думкам, юнак помітив, що ельф із гномом усе ще чекають на його відповідь.

— Я розумію вас, — похопився він, — але все ж таки хочу почути відповідь на своє запитання.

— Ну що ж, — озвався Лифаєн, — Арія досить молода. Вона народилася за рік до занепаду вершників.

«Це ж було сто років тому! — подумки охнув Ерагон. — Та її правнуки були б старші за мене!» Він розмірковував ще кілька хвилин, а потім мовив, аби не видатися нечемним:

— Ти згадував, що люди заселили Алагезію вісімсот років тому. Але Бром казав, що ми прибули через три сторіччя після появи вершників, а це ж тисячі років тому.

— Точніше кажучи, дві тисячі сімсот чотири роки тому, — втрутився в розмову Орик. — Бром був правий, якщо, звісно, вважати єдиний корабель із двадцятьма воїнами за заселення людьми Алагезії. Вони висадилися на півдні, біля нинішньої Сурди. Ми зустрілися й обмінялися дарунками, але потім вони пішли, і ми не бачили жодної людини майже два тисячоліття поспіль, аж поки король Паланкар не прибув зі своїм флотом. Люди під ту пору вже й забули про нас, пригадуючи лише перекази про волохатих карликів, якими вони лякали своїх дітей.

— А ти знаєш, звідки прибув Паланкар? — спитав Ерагон.

Орик спохмурнів і закусив кінчик вуса, заперечно похитавши головою.

— У нашій історії йдеться тільки про те, що його батьківщина була далеко за Беорськими горами, а пішов він звідти внаслідок війни та голоду.

— Отже, десь існують і інші держави, які можуть допомогти нам у війні проти Галбаторікса! — вигукнув хлопець.

— Можливо, — погодився Орик. — Але їх важко розшукати навіть верхи на драконі, та й мова там інша. Навряд чи хтось нам допоможе. Ніхто не стане перетягати військо невідь звідки й невідь куди.

— Ми теж не змогли б тебе охороняти, — додав Лифаєн.

— Але я б таки спробував, — замріяно мовив Ерагон і задивився на Сапфіру, яка кружляла над річкою в оточенні галасливого птаства, що відганяло дракона від своїх гнізд.

Лифаєн широко всміхнувся.

— Ну хіба вона не чудова? — вигукнув вій. — Гляньте, як виграє її луска на сонці! Ніщо не може зрівнятися з цим видовищем.

— Зажерлива й нестерпна, — стиха буркнув Орик, і парубок мовчки погодився з ним. Здавалося, ельфи ніколи не перестануть вихваляти Сапфіру.

— Нічого страшного, — відгукнувся дракон, пірнаючи під воду. — Усього лиш кілька компліментів.

— Так, зовсім небагато, — уїдливо мовив Ерагон.

— Жартуєш? — висунулась із річки Сапфіра.

Юнак дружньо посміхнувся й глянув на сусідній човен, у якому зосереджено веслувала Арія. Вона здавалася такою сумною, що хотілося розважити її.

— Лифаєне, — стиха озвався хлопець. — Чому це Арія така нещасна?

Ельф напружився й ледь чутно проказав:

— Нам випала честь служити Арії Дротнінг. Вона страждала за наш народ, і ми радіємо тому, чого вона досягла у справі з яйцем Сапфіри. Утім, її горе — це щось дуже особисте, тож я нічого не можу розказати тобі без її дозволу.

Десь під вечір, коли Ерагон присів біля багаття, здалеку почувся підозрілий шум. Зиркнувши на Сапфіру й Орика, юнак подався в хащі, на ходу витягуючи меча. Продершись крізь чагарник, він побачив лише сокола зі зламаним крилом, який, лементуючи, бився в кущах.

— Як жахливо, коли несила злетіти, — зауважила здалеку Сапфіра.

Арія ж, підійшовши, мовчки напнула свого лука. Підстрелений птах стих у чагарнику, та ельфійка не пішла по свою здобич.

— Навіщо ж було стріляти? — спитав юнак.

— Його рана була смертельна, — похмуро мовила Арія. — Я тільки врятувала його від зайвих мук.

Сапфіра вдячно схилила голову й обережно торкнулася Аріїного плеча, а потім розвернулася й рушила до табору, здираючи хвостом кору з дерев.

— Ніколи не клич ельфа на допомогу, — прошепотів Орик до Ерагона. — Раптом він вирішить, що тобі буде краще, якщо помреш!

Незважаючи на те, що Ерагон втомився напередодні, на другий день він прокинувся таки раненько, намагаючись не розбудити ельфів. Віднедавна це стало його грою — поглянути, коли вони прокидаються й чи сплять узагалі. Утім, і цього разу фокус не вдався.

— Доброго ранку! — гукнули звідкись згори Нарі з Лифаєном.

Юнак зиркнув на сусіднє дерево й побачив обох на висоті близько п'ятдесяти футів. Стрибаючи з гілки на гілку, ельфи швидко спустилися на землю.

— Ми спостерігали, — пояснив Лифаєн.

— Навіщо?

— Це все через мої нічні страхи, — вийшла з-за дерева Арія. — У Ду Вельденвардені небезпечно, особливо для вершника. Ми живемо тут тисячі років, і старі закляття все ще діють. Земля, вода, повітря — усе тут просякнуте чаклунством. Іноді це впливає на тутешніх тварин. Трапляються такі чудовиська, що краще про них не знати.

— А вони, — мовив Ерагон і раптом зупинився, відчувши, як засвербіло магічне тавро на його руці, а намисто, що його дав Ганел, потепліло.

Хтось намагався побачити його за допомогою магічного кристала.

— Невже Галбаторікс? — злякався хлопець. Він вихопив намисто з-під сорочки, відчуваючи, як Сапфіра вже поспішає до нього.