— Що? — не зрозумів той.

— Я кажу, до берега! Ти залишаєшся тут, щоб обстрілювати Галбаторікса з катапульт і захищати селян. Утяв?

— Так, Міцний Молоте.

— Що ти замислив, Роране? — стривожено спитав Хорст.

— Замислив? — різко розвернувся той, аж старий від несподіванки відсахнувся. — Я хочу змінити долю Алагезії, ось що я замислив!

Повертаючись на поле бою, Ерагон був геть замислений. Звісно, він давно знав, що Роран мандрує десь морем, однак не чекав зустрітись із ним саме тут, під час війни. А які були очі в старшого брата! Здавалось, вони просвердлять його наскрізь: злі, стривожені, холодні. Схоже, кузен уже зрозумів, що Герроу загинув саме через нього, й ніколи йому цього не пробачить.

Удар ворожого меча, ковзнувши по обладунках, повернув юнака до пекельної дійсності. Навколо знову вирував бій. Войовниче загукавши, Ерагон змахнув мечем і збив на землю імперського воїна. Проклинаючи себе за неуважність, він подумки повідомив Тріанні про те, хто саме перебуває на кораблі, й попрохав, щоб Насуада вислала до селян посланця, який зможе все їм пояснити.

«Як скажете, Арджетламе», — відгукнулась віщунка.

Приземлившись на західному фланзі, Сапфіра кількома стрибками перетнула Палаючу рівнину, щоб приєднатись до війська Ротгара. Ерагон, спустившись на землю, наблизився до володаря гномів.

— Вітаю, вершнику! Вітаю, Сапфіро! — загукав той. — Бачу, ельфи добряче над вами потрудились!

— Та ні ж бо, пане, то були дракони, — відповів юнак.

— Невже? — здивувався Ротгар. — Коли впораємся тут, обов'язково розкажеш про всі свої пригоди. А взагалі, я дуже радий, що ти згодився стати одним із Дургрімст Інгейтум. Для мене велика честь мати такого родича.

— Для мене також, — уклонився Ерагон.

Ротгар задоволено розсміявся й гукнув до Сапфіри:

— Я не забув твоєї обіцянки полагодити Ісідар Мітрім, драконе. Навіть у ці важкі часи наші майстри готують сапфірову зірку в центрі Тронжхейма.

— Я пообіцяла, значить так і буде, — озвалась Сапфіра.

— Бачу, ти носиш наші обладунки, — не вгавав Ротгар. — Сподіваюсь, вони добре тобі служать?

— Дуже добре! — відповів дракон. — Вони не раз рятували мене від ран.

— То, може, іще раз перевіримо їх у бою? — зблиснув очима Ротгар і крикнув своїм воїнам: — Акх сартос оен дургрімст!

— Вор Ротгар корда! Вор Ротгар корда! — залунало у відповідь.

— Молотом Ротгара! — переклав Орик для Ерагона, кинувшись слідом за своїм королем.

І собі вигукуючи цей дивний клич, юнак і Сапфіра повернулись до бою.

Завдяки відчайдушному нападу гномів вардени стали відтісняти військо Імперії, змусивши те покинути позиції, які воно донедавна так надійно утримувало. Дуже сильно допомогла й Анжелина отрута, що почала діяти, дезорієнтуючи командирів Галбаторікса. Вони віддавали легковажні накази, через що у війську запанував безлад. Фортуна відвернулася від Імперії, її воїни кидали зброю, тікали або ж здавалися в полон.

А на землю непомітно спускався вечір.

Б'ючись одночасно з двома ворогами, Ерагон ледь устиг ухилитись від палаючого списа, що пробив стінку ворожого намету й бризнув полум'ям. Юнак озирнувся й побачив, що то була справа рук його кузена.

— Ти що, граєшся, Роране? — озвався він, водночас відбиваючи удари.

Але почути відповідь юнак не встиг, бо здалеку залунали сурми й барабани, а всі довкола стали тривожно роззиратися. У небі над полем бою підозріло швидко зникли стерв'ятники й величезна тінь затулила призахідне сонце, тож лише один-єдиний промінь освітлював жахливе видовище, до якого були прикуті всі погляди.

Червоний дракон літав над військами, засліплюючи їх неймовірним блиском свого панцира. Його пазурі, ікла й спинні шипи були сніжно-білого кольору, а верхи на ньому сидів вояк в обладунках з велетенським мечем у руці.

«Галбаторікс має свого дракона!» — вжахнувся Ерагон.

Тим часом вершник здійняв ліву руку, і яскравий промінь вразив Ротгара в самісінькі груди. Чаклуни, які захищали свого короля, скрикнули й упали замертво, бо їхню енергію було поглинуто, а Ротгар схопився за серце й важко-важко осів на землю. Відчайдушний рев вирвався з горлянок сотень гномів, коли вони побачили, що сталося з їхнім королем.

— Ні! — закричав Ерагон, а Сапфіра, задерши голову, видала протяжний бойовий клич. — Я вб'ю тебе!

Розуміючи, що в нього вже замало сил, аби змагатися з таким могутнім суперником, юнак роззирнувся, шукаючи можливе джерело енергії. Зовсім неподалік він помітив пораненого коня, що вже не міг підвестися із землі. «Спи, брате мій», — прошепотів Ерагон, забираючи в того рештки життєвої сили.

Потому юнак скочив на Сапфіру й гукнув Орикові:

— Тепер ти командуєш гномами!

Краєм ока Ерагон помітив, що здалеку за ним уважно стежить Арія. Але часу на сентименти не було, тож невдовзі вони із Сапфірою вже мчали вбік прибульців.

«Сподіваюсь, ти добре пам'ятаєш уроки Глаедра», — подумки звернувся Ерагон до дракона.

Але той не озвався, проклинаючи на чому світ стоїть свого підступного родича, який невблаганно наближався. Спробувавши поринути у свідомість незнайомого вояка, Ерагон зрозумів, що її підживлює декілька енергій. Тим часом супротивник відповів таким сильним ударом, що Ерагон ледве встиг сховатись за власні бар'єри, раз у раз повторюючи захисного вірша, якого вивчив у Оромиса:

За мить Сапфіра й червоний дракон зустрілись у небі, немов два шалені метеори. Вони зчепилися, завдаючи одне одному потужних ударів задніми лапами. Їхні пазурі жахливо скреготали об луску й обладунки. Нападник був менший за Сапфіру, але, схоже, сильніший. Він щоразу відштовхував її, та за мить вони знову сходились, намагаючись учепитися одне одному в горлянку.

Ерагон, на жаль, нічим не міг допомогти своєму драконові. Йому залишалося тільки одне — триматись якомога міцніше. Несподівано дракони почали падати вниз і лише десь ярдів за п'ятдесят від землі випустили одне одного зі смертоносних обіймів, аби втриматись у повітрі. Спритна Сапфіра по-зміїному вигнула шию й пустила з пащеки полум'я.

Утім, вогонь не влучив у ціль, оскільки полум'я роздвоїлось і оминуло нападника з боків, не завдавши йому жодної шкоди. «Нічого собі!» — вжахнувся Ерагон, що ледь устиг вигукнути закляття, коли у відповідь на них полетіла стіна пекельного вогню. Полум'я навіть не обпалило Сапфіриної луски.

Потому Сапфіра й червоний дракон почали стрімко здійматися в небеса крізь торф'яний туман, час від часу кидаючись одне на одного. Якоїсь миті супернику пощастило вкусити Сапфіру за хвіст, і вони з Ерагоном скрикнули від болю, що одночасно пронизав їхні тіла. Розлютившись, Сапфіра перекинулась у повітрі через голову, та червоний дракон виконав ще складніший трюк.

Тим часом Ерагон відчув зміни, що сталися внизу, на Палаючій рівнині. Чаклунам з Ду Врангр Гата тепер протистояли два могутні маги з Імперії. Вони вже встигли вбити одного з чаклунів, що захищали варденів, і тепер невпинно рухались уперед. «Убивце Смерка! — раптом увірвалось в Ерагонову свідомість благання Тріанни. — Допоможи нам! Ми не можемо їх зупинити. Вони знищать варденів!»

— Усе, пора завершувати, — процідив Ерагон крізь зуби.

Дочекавшись, поки червоний дракон не опиниться під Сапфірою, він загукав до неї, не довіряючи вже контрольованій кимось свідомості:

— Зловиш мене!

Двома ударами меча він розрубав ремені, якими був прикріплений до сідла, й стрибнув зі спини дракона.

Шалений порив вітру миттю зірвав з юнака шолом і закрутив його в несамовитому леті. Відв'язавши щита, Ерагон широко розставив руки й ноги, як його вчив Оромис, і спробував сповільнити падіння й зорієнтуватись, де перебуває ворог. Вершник, що був унизу, здається, розгадав його наміри, але було вже запізно. Пролітаючи повз червоного дракона, юнак щосили рубонув мечем, відчувши, як лезо вп'ялося в тіло ворога. Той розлючено заревів від болю.