Ельф на хвильку замислився й вів далі:

— Від початку магія була саме такою. Щоб використовувати її, чаклуни мусили відчути її власним розумом, маючи не лише бажання оволодіти нею, але й певне вміння. Не володіючи прадавньою мовою, багато хто з них вивільняв тільки лихі сили. Із часом чаклуни зрозуміли, що вживання їхньої рідної мови лише впорядковує думки, хоч і не убезпечує від помилок. Але те, що сталося через них пізніше, знищило майже все живе на землі. Ми знаємо про цю подію зі стародавніх літописів. У них ішлося про могутніший за ельфів Сірий Народ, який змінив природу магії, зробивши так, що його мова, давня й майже незнана, могла впливати на закляття. Це справді нейтралізувало магію, і якби ти, скажімо, хотів спалити цю хатину, але дивився б на мене, то горіла б усе одно хатина, а не я, твій учитель. Також вони наділили магію унікальними можливостями, завдяки яким почали викривати брехунів та дізнаватися щиру правду. Як вони цього досягнули, ніхто не знає, оскільки про подальшу долю Сірого Народу в рукописах не згадується. Він зник, залишивши тільки темну пам'ять про себе.

— То що, — спитав Ерагон, перебуваючи в справжньому захваті, — ми ще й досі можемо користуватися магією без знання прадавньої мови?

— А як же тоді Сапфіра дихає вогнем? — поцікавився Оромис. — Адже вона нічого не каже, хіба не так? І нічого не казала тоді, коли обернула могилу Брома на діамантовий склеп, і тоді, коли благословила дитину в Фартхен Дурі. Розум драконів узагалі посутньо відрізняється від нашого, їм не потрібен захист від магії. Свідомо вони не користуються нею, вийнятком є хіба ті моменти, коли вони дмухають вогнем. Проте якщо в них уже є дар, то їхню силу ні з чим не порівняти! Але чого ти збентежився, Ерагоне?

— А що все це означає в моєму випадку, Майстре? — рішуче спитав юнак.

— Це означає, — пояснив учитель, — що ти й далі вчитимеш прадавню мову, бо досягнеш із нею кращих результатів, інакше наука магії буде для тебе заскладна. А ще, скажімо, коли ти потрапиш у полон і тобі заткають рота, ти все одно зможеш звільнитися, як це зробив Ванір. І, врешті-решт, це дозволяє накласти закляття, коли тебе задурили, а ти не можеш його згадати. Але стережися спокуси скористатися цими силами, юначе! Навіть наймудріші з нас не наважуються жартувати з ними, бо можуть загинути.

Наступного ранку Ерагон продовжив вправлятися на мечах разом із Ваніром, але більше не втрачав самовладання, хай там як з нього знущався молодий ельф. До того ж, юнак не хотів марнувати енергію на суперечки, бо спина боліла дедалі частіше, доводячи його аж до сказу. Виснажливі напади хвороби знесилювали, й елементарні побутові вправи ставали для Ерагона такими складними, що дуже часто він падав на землю й корчився від болю. Напади, які траплялися по кілька разів за день, примушували його рухатись навіть під час Римгару.

Поволі юнак узагалі змарнів. Човгаючи ногами, він пересувався майже навпомацки, економлячи сили на кожному русі. Перегодом йому стало важко зосередитись на Оромисових уроках, у пам'яті з'явилися чорні діри, і він не міг згадати, що відбувалося вчора. У вільний час він брав у Орика кільце-мозаїку, аби відволіктися й не думати про свою поразку. Коли Сапфіра була поруч, то просила, щоб він пересувався верхи на ній, витрачаючи якомога менше сил.

Одного ранку, всідаючись на дракона, юнак сумно пожартував про нову можливу назву своєї хвороби.

— І що ж то за назва? — весело поцікавилась Сапфіра, відволікаючи його розмовою від тяжких думок.

— Забуття, — хрипло мовив Ерагон. — Коли тебе проймає біль, то вже нічого не хочеться. Немає ані думок, ані бажань, ані будь-яких емоцій. Ти хочеш тільки позбавитись болю. А якщо він не минає, то саме Забуття рятує нас від нього, обертаючи на зацьковану істоту з єдиним бажанням: утекти.

— Так, непогана назва, — обережно погодився дракон.

— Ні, ти не розумієш! — закричав юнак. — Я розвалююсь на частини, Сапфіро! Я немов кінь, на якому зорали геть усю землю цієї країни! Тримай мене, благаю, інакше одного дня я зникну, забувши себе самого…

— Я ніколи тебе не покину, — відповіла Сапфіра.

Невдовзі Ерагона спіткали два нові напади — під час бою з Ваніром, і ще два — під час Римгару. Коли він нарешті випростався, лежачи на землі й кривлячись від болю, Оромис сказав:

— Знову, Ерагоне, ти мусиш попрацювати над рівновагою.

— Ні, — прохрипів той, намагаючись угамувати тремтіння.

— Що? — не зрозумів учитель.

— Ні, не можу!

— Ну ж бо, Ерагоне, підводься й спробуй іще раз.

— Ні! — закричав юнак. — Робіть ті кляті вправи самі, я не хочу!

Оромис став навколішки біля нещасного учня й приклав долоню до його щоки. Схилившись, він дивився на Ерагона з такою добротою, що той раптом збагнув усю глибину його співчуття, а також те, що той залюбки знищив би його біль, якби це було можливо.

— Не втрачай надії, — нарешті сказав Оромис. — Ніколи, чуєш?

Здавалось, юнак всотував його силу.

— Ми ж з тобою вершники, — тихо мовив ельф. — Ми стоїмо між світлом і темрявою, тримаючи рівновагу. Невігластво, страх, ненависть — наші вороги. Борися з ними, Ерагоне, інакше ми програємо. А тепер встань, Убивце Тіні, і доведи, що ти можеш перемогти свою плоть!

Ерагон якнайглибше вдихнув і рвучко скочив на ноги, аж здригнувшись від надмірного зусилля. Учитель схвально кивнув, і вони продовжили.

— Майстре! — озвався до нього учень, коли вони вже купалися після занять у струмку.

— Так, Ерагоне!

— Навіщо я маю терпіти ці тортури? Чому б мені не скористатися магією й не сформувати моє тіло так, як ельфи формують дерева?

— Ти можеш вчинити й так, — знехотя мовив Оромис. — Але тоді ти не зрозумієш ані тих можливостей, яких набуло нове тіло, ані того, як їх використовувати. Тут нема короткого шляху, повір.

Аби не заскиглити від розпачу, Ерагон занурився в крижаний потік і лежав, бездумно вдивляючись у безхмарну височінь.

Чухаючи бороду, Роран поглядав згори на Нарду. Невеличке містечко здавалося якимось тьмяним та зібганим, немов крихта житнього хліба.

Море винного кольору виблискувало в останніх променях умираючого сонця. Вода вабила юнака, адже раніше він ніколи не бачив такої краси, звикши до зовсім інших краєвидів.

«Отже, ми це зробили», — думав Роран, відходячи від урвища й наближаючись до намету. Прибульці розбили табір біля підніжжя Хребта, сховавшись від усіх, хто міг би виказати Імперії їхнє місцеперебування.

Проштовхуючись крізь гурт селян, які скупчились попід деревами, юнак із сумом помітив, що його земляки виглядають геть нещасними. Перехід із Паланкарської долини вкрай виснажив людей. Їхні обличчя змарніли, а одяг обернувся на лахміття. Майже всі вони пообмотували руки ганчірками, аби хоч якось захиститись уночі від холоду. Тягнучи важку поклажу багато тижнів, вони схудли, згорбилися й зістарились. Та найгірше виглядали діти — виснажені й неприродно спокійні.

«Вони заслуговують на краще, — думав Роран, дивлячись на людей. — Якби вони самі не погодились піти із селища, я б опинився в полоні разаків».

Багато хто підходив до юнака, не вимагаючи нічого, крім підбадьорливих слів. Дехто пропонував йому залишки їжі, від яких він відмовлявся, а часом просто віддавав ті крихти більш голодним. Утім, переважна більшість селян дивилися на свого ватажка з осудом і ворожістю. Він знав, що його вважають божевільним і зачарованим духами, бо жоден разак так і не зміг зачепити його під час бою.

Перехід Хребта виявився куди важчим, ніж Роран очікував. Лісові стежки були завузькими й занадто заплутаними для великого гурту селян. Тому доводилось довго та з неабиякими труднощами прорубувати в хащах нові стежки, наражаючись на небезпеку, адже їх могла вистежити Імперія. Єдиною перевагою було те, що завдяки таким вправам скалічене плече Рорана перестало боліти, хоч здіймати руку було ще важкувато.