Підійшовши до столика біля входу, зачудований Ерагон поклав квіти й уже розвернувся, щоб піти собі геть, та ледь не скрикнув від несподіванки. Навпроти нього стояла Арія. Схоже, ельфійка теж злякалася його, але швидко опанувала себе.

Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного.

— Я не знаю, які квіти пасуватимуть такому небесному створінню, як ти, але дарую ті, які зміг знайти, — нарешті озвався юнак, простягаючи букет.

— Я не можу їх прийняти, Ерагоне, — почув він у відповідь.

— Ні-ні, ти не зрозуміла, — схаменувся юнак. — Це ні до чого тебе не зобов'язує. Я просто хотів вибачитись за свій нещодавній вчинок. Авжеж, я розумію, що мій вишкіл у ельфів дуже важливий, але… ніхто не заборонить мені мріяти про тебе. Це все, що я хотів сказати.

Арія замислено глянула на юнака, потім повільно простягла руку і — о диво! — взяла квіти з його рук.

— Вони чудові, — мовила тихо вона, сховавши обличчя в запашному букеті. — А де це ти пропадав? Хворів?

— Та ні ж бо, — не вірив своєму щастю Ерагон. — Хіба що трохи спина боліла.

— Я чула.

— Мені вже, певно, час іти, — зітхнув юнак.

— Зажди, — зупинила його ельфійка. Вона м'яко взяла його під руку й підвела до крісла. Потім дістала із шафи два кубки, накришила в них якоїсь запашної трави й залила окропом, який миттю дістала за допомогою закляття.

Тримаючи кубок двома руками, Ерагон пив чарівний напій і спостерігав з величезної висоти ельфійської оселі за ранковим життям Елесмери.

— Мені хотілося б, — розчулено мовив він, — сидіти ось так довго-довго й тихесенько розмовляти…

— Як справи в Сапфіри? — повернула його до реальності Арія.

— Дякую, здається, усе добре. А в тебе?

— Збираюсь повернутися до варденів.

— Що? — ледь не похлинувся чаєм Ерагон. — І коли ж?

— Десь тоді, як буде свято Кривавої Клятви, — сумно всміхнулась ельфійка. — Звісно, мені не дуже хочеться туди їхати, та й Ісланзаді просить залишитись, але я надто вже затрималась тут. До того ж, я ніколи не була на святкуванні Кривавої Клятви, а це найважливіша з наших церемоній. До речі, хіба Оромис не може тебе вилікувати?

— Не знаю, — знизав плечима юнак, приголомшений цією новиною. — Здається, він випробував усі засоби, які знав.

Якийсь час вони мовчки пили чай.

— А як твоє навчання? — спитала Арія.

— Роблю успіхи.

Знову запала тиша, й Ерагон потягся за папірцем, на якому був вірш.

— Ти любиш поезію? — спитав він.

— Існує такий звичай, — Арія взяла аркуш з його рук: — кожен, хто йде на святкування Кривавої Клятви, має скласти вірш або пісню, аби виголосити їх перед зібранням. Над своїм я щойно почала працювати.

— Він дуже гарний, — кивнув Ерагон.

— Отже, ти вже встиг його прочитати, — умить спохмурніла ельфійка. Трохи помовчавши, вона зазирнула юнакові в очі: — Вибач, але ти не той, кого я вперше побачила в Джиліді.

— Я розумію, — похнюпився Ерагон. — Усі ми змінюємось, от і ти скоро поїдеш… Хіба ми більше ніколи не побачимось? Хіба не будемо знову гуляти лісом, пізнаючи Елесмеру разом?

— Не думаю, що це буде доречно, — м'яко мовила Арія.

— Виходить, через мою дурну витівку має страждати наша дружба? — спитав юнак. — Мені легше померти від руки Смерка, ніж дозволити її зруйнувати!

— Та ні, заспокойся, Ерагоне, наша дружба триває, — ельфійка допила чай. — А з приводу наших прогулянок разом… Гадаю, нам варто поки що зачекати й поглянути, що покаже майбутнє. Принаймні зараз у мене занадто багато справ, тож я нічого не можу тобі пообіцяти.

— Звісно, Аріє світ-кона, — вклонився юнак.

Попрощавшись, окрилений надією Ерагон повернувся до Сапфіри, Оромиса та свого нудного вишколу.

Залізши рукою в торбинку на поясі, юнак змастив губи спеціальною сумішшю з бджолиного воску та горіхового масла, аби врятуватися від просто безжального вітру. Від самісінького ранку вони із Сапфірою витали туманним піднебессям, зупиняючись лише задля того, щоб отримати кілька вказівок від Глаедра, який неухильно слідував за ними. За цей короткий час юнак устигав прив'язатися до сідла, аби раптом не впасти з дракона, який перевертався в повітрі, виконуючи складні акробатичні фігури.

Вони зупинилися лише перед високими горами, які Ерагон побачив у цих краях вперше. «Які ж вони маленькі, порівняно з Беорськими!» — пирхнула Сапфіра. Подумки згодившись, Ерагон обережно роззирнувся навсібіч, шукаючи джерела можливої небезпеки. Загострені постійними медитаціями відчуття принесли йому образи байбака в норі, грайливих білок у хащах, а також безлічі птахів і прудких змій.

Друзі зачекали, доки велетенський Глаедр умоститься на гребені однієї з гір, а вже потім приземлилися й самі. Місцевість, в якій вони опинилися, була всіяна уламками брил, порослих мохом. Поруч височіла чорна скеля, помережана блакитною кригою.

«Це Фіонула, — подумки озвався Глаедр. — Сусідні гори називаються Етрундр, Мероговен та Крімінсмал. Кожна з них має свою історію, але про це трохи пізніше. А зараз я розповім про мету нашої подорожі. Йтиметься про природу стосунків між драконами, ельфами та людьми. Зрозуміло, дещо про це ви вже знаєте, та зараз настав час поглибити свої знання, доки ми з Оромисом ще з вами».

— Майстре! — озвався юнак, закутавшись у плаща.

— Так, Ерагоне.

— А чому Оромис не полетів?

— Тому, — відповів Глаедр, — що я, як найстарший із драконів, маю переконатися, чи усвідомлює юний вершник своє покликання! А ще тому, що Оромис нездужає.

Каміння з гуркотом полетіло вниз, коли Глаедр спробував зручніше влаштуватися на скелі. Сяк-так усівшись, він глянув на учнів, час від часу пускаючи пару з ніздрів.

— Дещицю з того, про що я розповідатиму, — нарешті мовив дракон, — зазвичай знають ельфи й люди. Але більшістю цієї інформації володіють лише втаємничені. Отже, слухайте мене уважно, пташенята. Коли між драконами та ельфами уклали мир, водночас було засновано ще й загін вершників, аби уникнути конфліктів між народами. Королева Тармунора з боку ельфів та дракон від нашої раси вирішили, що самої угоди про мир буде недостатньо, оскільки папери майже нічого не важать у цьому світі. До того ж, обидва народи були аж надто могутні й могли знищити одне одного. Зарадити цьому могла тільки магія.

Слухаючи, Ерагон аж здригнувся від внутрішньої напруги.

— Сапфіро! — відволікся Глаедр. — Може, ти зігрієш свого вершника?

Присоромлений дракон, вигнувши шию, дмухнув полум'ям у холодне повітря, яке й справді вмить нагрілося.

— Дякую, — сказав юнак, гріючи руки над теплим камінням.

— Непогано, проте чіткіше спрямовуй струмінь вогню, — сказав Глаедр і вів далі: — Отже, дев'ять років пішло на те, аби чаклуни винайшли потрібне закляття. Коли вони це зробили, то зібралися разом із драконами біля Ілерії. Ельфи структурували закляття, дракони додали йому сили, і в такий спосіб ми немовби поріднилися душами.

Утім, це об'єднання змінило нас. Дракони навчилися розмовляти, а ельфи стали жити так довго, як живемо ми, бо донедавна нічим не відрізнялися від людей. І врешті-решт, завдяки магії драконів ельфи набули неабиякої сили й грації. Люди з'явилися надто пізно, аби скористатися закляттям, проте магія облагородила їх, очистивши від грубих варварів, які вперше висадились в Алагезії. Хоча після Занепаду вони значно деградували.

— А чи потрапили гноми під дію цього закляття? — спитав Ерагон.

— Ні, — відказав Глаедр. — Саме тому їхній народ і не мав жодного вершника. Їх не цікавлять дракони, а нам не цікаві вони. Гноми були за об'єднання, але без драконів. Можливо, це й на краще, бо саме завдяки цьому вони й уникли занепаду, як то сталося з ельфами чи людьми.

— Занепаду? — здивувалась Сапфіра, багатозначно глянувши на Ерагона.

— Авжеж, занепаду! — гаркнув дракон. — Якщо хтось із об'єднаних народів потерпає, то це позначається і на його спільниках. Убиваючи драконів, Галбаторікс ослабив і людей, і ельфів. Вам цього не збагнути, бо ви провели в Елесмері ще дуже мало часу, але ельфи усе-таки слабшають, а їхні сили занепадають. Проте в людей теж свої проблеми — вони сіють зерно розпусти й хаосу. І тільки тоді, коли між трьома народами відновиться рівновага, у світі запанує лад.