Цього разу розвіялися в порох останні сумніви: на площі Трагуарського хреста страчували засуджених низького звання. Бонасьє тішив себе, що він гідний площі Святого Павла або принаймні Гревської площі. Але он воно як: біля Трагуарського хреста скінчаться і його сьогоднішня подорож, і все його життя. Він ще не бачив зловісного хреста, але всім єством майже відчував, як цей хрест повільно насувається на нього. Коли до площі залишалося кроків двадцять, до нього долинув людський гомін і карета зупинилась. Для бідолашного Бонасьє, геть знесиленого попередніми переживаннями, це було вже занадто. З його змучених грудей вирвався здавлений стогін, немов передсмертне зітхання вмираючого, і він знепритомнів.

Натовп, що так налякав бідолашного галантерейника, зібрався зовсім не для того, аби подивитися, як когось вішатимуть, а дивився на вже повішеного.

А тому карета, на хвилину затримавшись, рушила далі, проїхала крізь натовп, проминула вулицю Сент-Оноре, звернула на вулицю Добрих Дітей і спинилася біля невисокого під’їзду.

Дверцята карети відчинилися, і двоє гвардійців підхопили Бонасьє, якого підтримував поліцейський. Його втягли до під’їзду, провели по сходах і залишили в передпокої.

Він рухався несвідомо, наче уві сні, перед його застиглими очима все пливло, мов у тумані. До нього долітали якісь звуки, але він їх не розумів. Якби в цю мить його повели на ешафот, він не зробив би жодного руху, щоб захиститися, не вимовив би жодного слова, щоб вимолити в ката пощади.

Він так і сидів на стільці, прихилившись до стіни й безвільно звісивши руки, на тому самому місці, де його залишили поліцейські.

Проте, оглянувшись довкола й не помітивши нічого, що загрожувало б його життю, нічого, що становило б реальну небезпеку, побачивши, що стіни покриті чудовою кордовською шкірою, на вікнах м’яко хилитаються червоні шовкові портьєри, підв’язані золотими шнурами, а стілець, на якому він сидить, досить зручний, він зрозумів, що перелякався набагато більше, ніж треба. Збадьорившись, він почав крутити головою сюди-туди, то опускаючи її, то підводячи.

Оскільки цим рухам ніхто не перешкоджав, він трохи осмілів і ризикнув зігнути спочатку одну ногу, а потім і другу. І нарешті, відіпхнувшись руками від стільця, він підвівся на ноги.

У цю мить якийсь показний на вигляд офіцер відхилив портьєру і, продовжуючи розмовляти з кимось у сусідній кімнаті, несподівано обернувся до арештованого.

– Це ви Бонасьє? – спитав він.

– Я, пане офіцер, – пробелькотів галантерейник, ледь живий від страху. – До ваших послуг.

– Увійдіть, – сказав офіцер.

І, відступивши на крок, він пропустив арештованого. Той, не кажучи ні слова, боком прослизнув до кімнати, де на нього, певно, чекали.

Це був просторий кабінет, стіни якого прикрашала різна зброя. Товсті килими під ногами вбирали в себе найменший звук, вуличний гамір сюди теж не долітав. Хоча був лише кінець вересня, проте в каміні палахкотів вогонь. Посеред кімнати стояв квадратний стіл, захаращений книгами й паперами, а зверху була розгорнута величезна карта Ла-Рошелі.

Перед каміном стояв середнього зросту чоловік, гордовитий, вельможний, із широким чолом і пронизливим поглядом. Його сухорляве обличчя ще більш видовжували гостра борідка й тонкі вусики. Дарма що на вигляд йому було тридцять шість, щонайбільше тридцять сім років, – його волосся, борідку й вуса вже посріблила сивина. Він був без шпаги, але все виказувало в ньому військового. Його ботфорти були вкриті тонким шаром пилу, з чого можна було зробити висновок, що в цей день він їздив верхи.

Це був Арман-Жан дю Плессі, кардинал де Рішельє, але він зовсім не був таким, яким звичайно його змальовують, тобто це був не зіщулений старий, не хворий мученик з безбарвним голосом, вгрузлий у глибоке крісло, наче в передчасну могилу, що живе лише силою свого духу й підтримує боротьбу з Європою повсякчасним напруженням думки. Він був таким, яким у ті роки був насправді: галантний кавалер з вишуканими манерами, слабкий тілом, але дужий силою духу, який і зробив його одним з найвизначніших людей усіх часів і народів. Підтримавши герцога Неверського в його мантуанських володіннях, захопивши Нім, Кастр та Юзес, він готувався вигнати англійців з острова Ре й почати облогу Ла-Рошелі.

З першого погляду ніщо в цій людині не виказувало кардинала, тобто служителя церкви, і той, хто не знав його в обличчя, ніколи б не здогадався, хто стоїть перед ним.

Бідолашний галантерейник спинився біля дверей, тоді як чоловік, якого ми щойно змалювали, пильно розглядав його, наче хотів зазирнути в глибину його минулого.

– Це і є той самий Бонасьє? – спитав він після деякого мовчання.

– Так, ваша світлосте, – відповів офіцер.

– Гаразд. Подайте мені он ті папери й залиште нас самих.

Офіцер узяв зі столу вказані папери, подав їх і, низько вклонившись, вийшов.

Бонасьє відразу в них упізнав протоколи його допитів у Бастилії. Чоловік, який стояв біля каміна, час від часу підводив очі від списаних аркушів паперу, і тоді його погляд, ніби кинджал, устромлявся в самісіньке серце бідолашного галантерейника.

Після десяти хвилин читання й десяти секунд спостереження кардинал усе зрозумів.

«Цей дурень ніколи не брав участі у змові. Та все-таки подивимось…»

– Вас звинувачено в державній зраді, – мовив повільно кардинал.

– Мені вже повідомили про це, ваша світлосте! – вигукнув Бонасьє, називаючи свого співрозмовника так, як його щойно титулував офіцер. – Але присягаюся вам, що я нічого не знаю.

Кардинал стримав усмішку.

– Ви були в змові з вашою дружиною, з пані де Шеврез і з герцогом Бекінгемом.

– Справді, ваша світлосте, – сказав Бонасьє, – мені доводилося чути від неї ці імена.

– І у зв’язку з чим?

– За її словами, кардинал де Рішельє заманив герцога Бекінгема в Париж, аби занапастити його, а разом з ним і королеву.

– Вона так казала? – гнівно вигукнув кардинал.

– Так, ваша світлосте, але я заперечив їй, що вона даремно так вважає, бо його високопреосвященство не здатний…

– Замовкніть, ви просто бовдур! – урвав його мову кардинал.

– Те саме стверджує і моя дружина, ваша світлосте.

– Чи відомо вам, хто викрав вашу дружину?

– Ні, ваша світлосте.

– Але ж у вас є підозри?

– Були, ваша світлосте. Але ці підозри, як мені здалося, не сподобалися панові комісару, і я вже від них відмовився.

– Вашій дружині пощастило втекти. Ви знали про це?

– Ні, ваша світлосте. Я довідався про це вже у в’язниці від пана комісара. Він дуже люб’язна людина.

Кардинал знову стримав усмішку.

– Виходить, вам нічого не відомо, що сталося з вашою дружиною після її втечі?

– Навіть уяви не маю, ваша світлосте. Вона, мабуть, повернулася до Лувру.

– О першій попівночі її там ще не було.

– Боже мій! Що ж із нею сталося?

– Скоро дізнаємося, не турбуйтеся. Від кардинала нічого не приховаєш. Кардинал знає все.

– У такому разі, ваша світлосте, як ви гадаєте, кардинал погодиться повідомити мені, що сталося з моєю дружиною?

– Цілком можливо. Але спершу ви повинні розповісти все, що вам відомо про стосунки вашої дружини з пані де Шеврез.

– Але, ваша світлосте, я нічого про це не знаю. Я ніколи не бачив цієї дами.

– Коли ви заходили по вашу дружину до Лувру, ви разом з нею відразу ж поверталися додому?

– Дуже рідко. В неї були справи з якимись торговцями полотном, і я проводжав її.

– І скільки їх було, цих торговців полотном?

– Двоє, ваша світлосте.

– Де вони живуть?

– Один на вулиці Вожирар, другий на вулиці Лагарп.

– Ви разом з нею заходили до цих торговців?

– Жодного разу. Я завжди чекав її біля входу.

– А як вона пояснювала своє бажання заходити самій?

– Ніяк не пояснювала. Казала, щоб я зачекав, – я й чекав.

– Так, ревнивцем вас назвати важко, мій любий пане Бонасьє! – зауважив кардинал.