Д’Артаньян був не якийсь там бевзь, аби не помітити, що він тут зайвий. Але він був ще зовсім мало обізнаний з манерами вищого світу, щоб з гідністю вийти з того скрутного становища, в яке, як правило, потрапляє людина, що, зустрівшись з малознайомими людьми, втручається в чужу розмову. Він гарячково шукав спосіб, як, не принизивши себе, чкурнути звідси, і раптом помітив, що Араміс упустив хусточку і, мабуть, через неуважність наступив на неї ногою. Д’Артаньянові здалося, що доля, нарешті, подарувала йому чудову нагоду виправити свою помилку. Нахилившись, він з найлюб’язнішим виглядом висмикнув хусточку з-під ноги мушкетера, хоч той, здається, щосили намагався цьому протидіяти, і, простягаючи її Арамісові, сказав:

– Здається, це ваша хусточка, добродію. Для вас, певне, було б дуже прикро її загубити.

Хусточка й справді була розкішно вигаптувана, а на одному з її ріжечків виднілися корона і герб. Араміс густо почервонів і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

– Овва! – вигукнув один із гвардійців. – І після цього ти, Арамісе, будеш запевняти, що не знаєшся з пані де Буа-Трасі, тоді як ця мила дама люб’язно позичила тобі свою хусточку! Га?

Араміс зиркнув на д’Артаньяна так, аби той зрозумів, що в нього з’явився смертельний ворог, але відразу перейшов на звичайний для нього веселий тон.

– Ви помиляєтеся, пане, – запевнив він. – Бо ця хусточка ніяк мене не стосується, і я не знаю, чому цей добродій дав її саме мені, а не комусь із вас. До речі, моя хусточка ось, у мене.

І він витяг з кишені власну хусточку, також дуже вишукану і з тонкого батисту, – хоча батист у ті роки коштував дуже дорого, – але без усякої вишивки і герба, а лише прикрашену вензелем свого власника.

На цей раз д’Артаньян не пустив і пари з вуст: він зрозумів, що вскочив у нову халепу. Але запевнення Араміса ніяк не вплинули на його приятелів. Один з них з підкресленою серйозністю звернувся до мушкетера.

– Коли це так, як ти кажеш, – мовив він, – то я змушений, любий мій Арамісе, просити тебе повернути цю хусточку. Адже Буа-Трасі, як тобі відомо, – один з моїх найближчих друзів, і я не хочу, щоб хтось хизувався, що в нього є речі його дружини.

– Твої претензії безпідставні, – відповів Араміс. – І, визнаючи справедливість твоєї вимоги, я все-таки відмовлю тобі через форму, в якій ти її подав.

– Річ у тім, – несміливо втрутився д’Артаньян, – що я не бачив, щоб хусточка випала з кишені пана Араміса. Просто пан Араміс наступив на неї ногою – от я і подумав, що ця хусточка належить йому.

– І ви помилилися, добродію, – холодно відповів Араміс, не звертаючи уваги на бажання д’Артаньяна загладити свою провину.

Потім, повернувшись до гвардійця, який претендував на роль друга пана Буа-Трасі, він продовжив:

– Між іншим, я оце подумав і вирішив, дорогенький мій, що я пов’язаний з де Буа-Трасі не менш ніжною дружбою, ніж ти, найближчий його друг, тож хусточка з таким же успіхом могла випасти з твоєї кишені, як і з моєї.

– Ні, присягаюся честю! – запально вигукнув гвардієць його величності.

– Ти присягатимешся честю, а я – чесним словом, і тоді хтось із нас, цілком очевидно, виявиться брехуном. Знаєш що, Монтаране, зробимо інакше. Давай поділимо її на двох.

– Хусточку?

– Авжеж.

– Чудово! – в один голос вигукнули двоє інших гвардійців. – Це рішення гідне самого царя Соломона! Арамісе, ти справжній мудрець!

Молоді люди розреготались, і, схоже, на тому все й закінчилося. За кілька хвилин розмова урвалася, і співрозмовники, дружньо потиснувши один одному руки, розійшлися. Троє гвардійців подалися в один бік, Араміс – у другий.

«Ось нагода помиритися з цією чемною людиною», – подумав д’Артаньян, який, після свого невдалого втручання, решту часу тримався осторонь. І, сповнений шляхетного пориву, він поспішив услід за мушкетером, що крокував собі, не зважаючи більше на нього.

– Добродію, – звернувся до нього д’Артаньян, – сподіваюся, ви пробачите мені…

– Юначе, – перебив його Араміс, – дозвольте вам зауважити, що в цій справі ви повелися не так, як належить порядній людині.

– Хіба, пане! – вигукнув д’Артаньян. – Ви гадаєте…

– Я гадаю, добродію, що ви, хоч і приїхали з Гасконі, проте не якийсь там телепень, отож добре знаєте, що носові хусточки просто так ногами не топчуть. Париж, хай йому біс, аж ніяк не вимощений батистовими хусточками.

– Добродію, ви даремно хочете принизити мене, – відповів д’Артаньян, відчуваючи, як його природна задириста вдача починає вже брати гору над мирними намірами. – Я справді прибув з Гасконі, і мені не треба, раз ви про це знаєте, нагадувати вам, що у гасконців дуже швидко уривається терпець. А тому, вибачившись раз за свій вчинок, хай і нерозважний, вони переконані, що зробили й так забагато.

– Добродію, – відповів Араміс, – я сказав це зовсім не для того, щоб з вами посваритися. Я, дякувати Богу, не якийсь вуличний розбишака, та й мушкетер я лише тимчасово. Б’юся я, тільки коли мене до цього змушують, і роблю це з відразою. Але цього разу справа куди серйозніша, бо йдеться про честь дами, яку ви скомпрометували.

– Тобто ми скомпрометували! – вигукнув д’Артаньян.

– І треба ж було вам подати мені цю хусточку!

– І треба ж було вам упустити її!

– Я вже сказав, добродію, і повторюю, що хусточка ця випала не з моєї кишені.

– Тоді виходить, добродію, що ви збрехали двічі, бо я на власні очі бачив, як вона випала саме з вашої кишені.

– Он ви як дозволяєте собі розмовляти, пане гасконець! То я навчу вас, як поводитися в пристойному товаристві!

– А я відправлю вас правити обідню, пане абат! Зробіть мені ласку, вийміть свою шпагу. І негайно!

– І не подумаю, любий, принаймні не тут. Хіба ви не бачите, що ми стоїмо навпроти будинку д’Егільйона, що аж кишить прибічниками кардинала? І де гарантія того, що це не його високопреосвященство доручив вам принести йому мою голову? А я, знаєте, хоч це, може, й смішно, дорожу своєю головою, бо вона, як мені здається, непогано сидить на моїх в’язах. Отож, не клопочіться, я вас уб’ю, але уб’ю тихо, без зайвого галасу, десь у безлюдному місці, де ви ні перед ким не зможете похвалитися своєю смертю.

– Згоден. Але не занадто покладайтеся на свою спритність і захопіть оцю хусточку: ваша вона чи ні, можливо, вам доведеться нею скористатися.

– Ви гасконець, добродію? – спитав Араміс.

– Так. А ви що, вирішили з обережності відкласти бій?

– Обережність, добродію, звичайно, зайва чеснота для мушкетера, але вкрай необхідна служителям церкви. А оскільки я мушкетер тільки тимчасово, то волію бути обережним. О другій годині я матиму честь чекати на вас біля будинку пана де Тревіля. Там я назву вам місце, де ми зможемо схрестити наші шпаги.

Молоді люди розкланялись, і Араміс пішов вулицею, що вела до Люксембурзького палацу, а д’Артаньян, оскільки вже наближалося до полудня, попрямував у бік монастиря Дешо.

«Так, нічого змінити вже не можна, – міркував він. – Та якщо мені судилося бути вбитим, то принаймні від руки мушкетера».

У д’Артаньяна в Парижі не було жодного знайомого. Тому він пішов на дуель з Атосом без секунданта, вирішивши задовольнятися тими, яких обере його супротивник. Утім, його твердим наміром було гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, щоб не дати найменшого приводу запідозрити його в боягузтві. Він поклав собі так зробити, боячись скандальних наслідків, які може мати така дуель, коли молода й дужа людина б’ється з пораненим і кволим супротивником. Якщо він зазнає поразки – той запише на свій рахунок подвійну перемогу; якщо ж він переможе – його звинуватять у віроломстві і малодушності.

Втім, або ми недостатньо добре змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач повинен був уже помітити, що д’Артаньян був не звичайною людиною. Тому, хоч і повторював він сам собі, що смерть його неминуча, проте аж ніяк не хотів спокійно миритися зі своєю долею, як це зробив би на його місці хтось інший, не такий сміливий і розважливий. Д’Артаньян міркував над особливостями характерів тих, з ким мав битися, і поступово почав уже тверезіше оцінювати ситуацію. Він сподівався, що, попросивши якнайщиріше його вибачити, подружиться з Атосом, чия велична постава і суворе обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса історією з перев’яззю, яку він міг, у разі, якщо не буде вбитий на місці, всім розповісти, а така розповідь, якщо її вміло подати, могла зробити Портоса загальним посміховиськом. І нарешті, що стосується Араміса, то він його не дуже боявся. Коли ж, однак, черга дійде й до нього, д’Артаньян вирішив, що легко впорається з ним або принаймні ударом в обличчя, як Цезар радив робити з солдатами Помпея, завдасть непоправної шкоди красі, якою Араміс так пишався.