І, вірний своєму слову, він вибіг з кімнати.

У коридорі на нього чекала пані Бонасьє, яка так само обережно і так само безперешкодно вивела його з Лувру.

У нашій історії, як читач, певно, помітив, була людина, доля якої, незважаючи на її скрутне становище, мало кого цікавила. Цією людиною був пан Бонасьє, невинна жертва інтриг політичних і любовних, які так тісно перепліталися між собою в ті часи, багаті на лицарські подвиги та любовні пригоди.

На щастя – пам’ятає про це читач чи ні, – ми обіцяли не забувати про нього.

Поліцейські, які арештували його, запроторили пана Бонасьє до Бастилії і там, переляканого до смерті, провели перед взводом солдатів, які заряджали свої мушкети.

Бідолашного галантерейника штовхнули в довгий і темний коридор, де на нього накинулися конвоїри, обсипаючи найдошкульнішими ударами і найбрутальнішою лайкою. Поліцейські, побачивши, що мають справу з людиною недворянського походження, повелися з ним, як з останнім волоцюгою.

Десь приблизно за півгодини з’явився писар, який поклав край його мукам фізичним, але аж ніяк не душевним. Він наказав відвести його до кімнати для допитів. Як правило, в’язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не церемонитися.

Двоє тюремників схопили галантерейника, перетнули з ним тюремне подвір’я, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули його до кімнати з низько навислою стелею, де були лише стіл, стілець і комісар. Комісар сидів за столом і щось писав.

Тюремники підвели арештанта до столу і за наказом комісара відійшли на таку відстань, щоб не чути допиту.

Комісар нарешті відірвався від своїх паперів і підвів голову, ніби бажаючи пересвідчитись, хто перед ним. Він був мало привабливий на вигляд – гачкуватий ніс, жовті гострі вилиці, маленькі, але жваві й проникливі оченята. В обличчі було щось, що нагадувало куницю й лиса водночас. Його голова на довгій рухливій шиї визирала з коміра широкої суддівської мантії, похитуючись, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира.

Комісар почав допит з того, що уточнив його ім’я та прізвище, вік, фах і місце проживання.

Арештований відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому п’ятдесят один рік, що колись він торгував галантерейними товарами, але тепер покинув цю справу і живе на вулиці Могильників, у будинку номер одинадцять.

Комісар, замість того щоб продовжити допит, виголосив довгу промову про небезпеку, яка загрожує маленькій людині, коли та втручається в політику.

Проте це був лише вступ. А далі комісар докладно розповів переляканому галантерейникові про необмежену владу пана кардинала, цього неперевершеного міністра, цього переможця всіх колишніх міністрів і взірця для міністрів майбутніх, силі якого ніхто не може протистояти безкарно.

Закінчивши другу частину своєї промови і свердлячи яструбиним поглядом бідолашного Бонасьє, комісар запропонував йому подумати про серйозність його становища.

Ці міркування не змусили галантерейника напружувати розум: він усе вже давно обміркував. Він проклинав той день і годину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, і особливо ту хвилину, коли ця хрещениця стала кастеляншею королеви.

Основою вдачі пана Бонасьє був глибокий егоїзм, що поєднувався з надзвичайною скнарістю, приправлений неймовірним боягузтвом і малодушністю. Кохання, яке він відчував до молодої дружини, було почуттям другорядним і не могло протистояти тому ницому, що ми про нього тут згадали.

Тому пан Бонасьє довго не думав, що відповісти.

– Пане комісар, – боязко почав він, – смію запевнити вас, що я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його високопреосвященства, який робить нам честь, керуючи нами.

– Та невже? – недовірливо спитав комісар. – Ну, а коли це й справді так, то з якого дива ви опинилися в Бастилії?

– Як я сюди потрапив, або, точніше, за що я сюди потрапив – цього я не можу вам пояснити, бо й сам нічого не знаю. Але напевно ж не за те, що, принаймні свідомо, завдав якусь прикрість панові кардиналові.

– Але ж ви вчинили злочин, якщо вас звинувачують у державній зраді.

– У державній зраді? – з жахом вигукнув Бонасьє. – У державній зраді?.. Як же людину, що ненавидить гугенотів і духу не виносить іспанців, простого галантерейника можуть звинувачувати в державній зраді? Ви самі подумайте, пане комісар! Це аж ніяк неможливо!

– Пане Бонасьє… – мовив комісар, дивлячись на звинувачуваного так, ніби його маленькі оченята мали здатність зазирати в найпотаємніші куточки свідомості. – Пане Бонасьє, у вас є дружина?

– Так, пане, – відповів галантерейник, затремтівши всім тілом і відчуваючи, що зараз усе остаточно заплутається. – У мене є… точніше… була дружина.

– Як це – була? Куди ж ви її поділи, якщо вона у вас була?

– Її викрали в мене, добродію.

– Викрали? – перепитав комісар. – Он воно як!

Бонасьє з цього «он воно як!» зробив висновок, що справа його чимдалі, то більше заплутується.

– Отже, її викрали, – продовжував комісар. – Ну, а чи відомо вам, хто саме її викрав?

– Мені здається, що я знаю.

– І хто ж та людина?

– Зважте, я нічого не стверджую. Я тільки підозрюю.

– Кого ви підозрюєте? Ну ж бо, відповідайте щиро.

Пан Бонасьє зовсім розгубився: як бути – все заперечувати чи говорити правду? Якщо він заперечуватиме, можуть припустити, що йому відомо про таке, в чому не сміє навіть зізнатися. А якщо він усе розповість, то у такий спосіб доведе свою добру волю. Тому він вирішив говорити правду.

– Я підозрюю, – почав галантерейник, – одного смаглявого чоловіка, високого на зріст, чорнявого, з гордовитим обличчям, на вигляд схожого на знатного вельможу. Як мені здалося, він кілька разів стежив за нами, коли я, зустрівши дружину біля виходу з Лувру, проводив її додому.

На обличчі комісара з’явився вираз якоїсь стурбованості.

– І як його ім’я? – спитав він.

– Його ім’я мені не відоме. Але якщо я коли-небудь зустріну цього чоловіка, я відразу впізнаю його, навіть серед тисячі інших, запевняю вас.

Комісар спохмурнів.

– Ви кажете, що впізнали б його серед тисячі інших? – перепитав він.

– Тобто я хотів сказати… – пробелькотів Бонасьє, помітивши, що припустився помилки в розмові з комісаром. – Я хотів сказати…

– Ви хотіли сказати, що впізнали б його, – урвав його мову комісар. – Гаразд. На сьогодні досить. Необхідно, перш ніж ми продовжимо нашу розмову, повідомити декого про те, що ви знаєте викрадача вашої дружини.

– Але ж я не сказав вам, що знаю його! – в розпачі вигукнув Бонасьє. – Навпаки, я сказав, що…

– Виведіть в’язня! – наказав комісар, звертаючись до двох охоронців.

– Куди накажете його відвести? – спитав писар.

– До камери.

– До якої?

– Та до першої-ліпшої, чорт його бери! Головне – щоб засуви були надійні, – мовив комісар з такою байдужністю, від якої в бідолашного Бонасьє похолонуло все від жаху.

«Ой лихо! – думав він. – Лихо на мою бідну голову! Дружина, певно, вчинила якийсь жахливий злочин. Мене вважають її спільником і покарають разом з нею. Вона, мабуть, зізналася, сказала, що про все мені розповідала. Ці жінки – такі слабкі створіння!.. До камери, до першої-ліпшої! Ну звісно! Невдовзі ранок… А потім – колесо, шибениця… О Боже! Зглянься наді мною!»

Не звертаючи ніякісінької уваги на жалібні зойки пана Бонасьє, до яких вони, зрештою, давно вже звикли, охоронці підхопили арештанта під руки й потягли до камери. Тим часом комісар похапцем писав якогось листа. Писар стояв біля нього, чекаючи.

Усю ніч Бонасьє не склепив очей. Він не міг заснути не тому, що йому було незатишно в тюремній камері: його мучила страшна тривога за свою подальшу долю. Він до самого ранку так і просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого звуку. І коли перші промені сонця зазирнули до камери, йому здалося, що й сонце забарвилося в жалобні тони.