– Він і не збирався цього робити, пане. Навпаки, він підійшов ближче до мене й шепнув: «Зараз необхідно бути на волі твоєму панові, а не мені. Він знає, що до чого, а мені нічого не відомо. Треба виграти час, тому нехай гадають, що взяли його. Днів через три я скажу їм, хто я насправді, і їм доведеться мене випустити».

– Браво, Атосе! Благородна душа! – прошепотів д’Артаньян. – Як це на нього схоже! Що ж зробили гвардійці?

– Четверо повели його, не знаю куди – до Бастилії чи до Фор-Левека. Двоє залишилися з людьми в чорному, які перевернули догори дном весь будинок і забрали всі папери. А ще двоє тим часом вартували біля дверей. Потім, скінчивши з обшуком, вони пішли, навіть не зачинивши за собою двері.

– А Портос і Араміс?

– Я не застав їх удома, тому вони й не прийшли.

– Але вони можуть прийти з хвилини на хвилину. Ти ж попросив переказати їм, що я на них чекаю?

– Так, пане.

– Гаразд. Залишайся тут і, якщо вони прийдуть, розкажи їм про те, що сталося. Хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова шишка». Тут залишатися їм небезпечно: за будинком можуть стежити. Я побіжу до пана де Тревіля, щоб сповістити його, а потім приєднаюся до них.

– Слухаюсь, пане, – сказав Планше.

– Я сподіваюся, ти не злякаєшся і не втечеш звідси? – спитав д’Артаньян, повертаючись назад і намагаючись якось підбадьорити свого слугу.

– Не турбуйтеся, пане, – відповів Планше. – Ви ще не знаєте мене. Я хоробрий, коли постараюся, повірте мені. Головне – постаратися. До того ж я пікардієць.

– Домовилися, – мовив д’Артаньян. – Отож ти скоріше вмреш, ніж залишиш свій пост?

– Так, пане. Я зроблю все що завгодно, щоб довести, як я вам відданий.

«Чудово! – подумав д’Артаньян. – Схоже, спосіб, що його я вжив до цього хлопця, виявився непоганим. При нагоді я знову ним скористаюся».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його ноги, вже трохи стомлені сьогоднішньою біганиною, він помчав на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота несла варту в Луврі, і він був там разом зі своїми мушкетерами.

Потрібно було за всяку ціну побачитися з паном де Тревілем. Він мав знати, що відбувається. Д’Артаньян вирішив спробувати пройти в Лувр, сподіваючись, що мундир гвардійця роти пана Дезессара стане йому за перепустку.

Він спустився вниз по вулиці Пті-Огюстен і, діставшись набережної, попрямував до Нового мосту. У нього виникла була думка скористатися поромом, але, підійшовши до берега й машинально сунувши руку в кишеню, він зрозумів, що від річкової прогулянки доведеться відмовитись: йому нічим було заплатити поромникові.

Д’Артаньян уже підходив до вулиці Генего, коли його увагу привернуло двоє людей, що поспішали з-за рогу вулиці Дофіна. Це були чоловік і жінка. Щось у їхньому вигляді вразило д’Артаньяна.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, а чоловік був вилитий Араміс.

Схожість посилювалася ще й тим, що жінка була в чорній накидці, яку д’Артаньян добре запам’ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лагарп, а на чоловікові була форма мушкетера.

Обличчя жінки закривав низько опущений каптур накидки, а чоловік ховав своє обличчя за носовою хусточкою. Ця завбачливість свідчила про те, що їм не хотілося, аби їх упізнали.

Вони пішли по мосту. Дорога д’Артаньяна теж вела через міст, позаяк він прямував до Лувру. І він подався слідом за ними.

Не ступив він і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що жінка – пані Бонасьє, а чоловік – Араміс.

І відразу ж усі підозри, розбурхані ревнощами, з новою силою прокинулися в його душі.

Він був двічі обдурений – другом і тією, котру любив уже як коханку. Пані Бонасьє присягалась йому всіма богами, що не знає Араміса, а за чверть години він зустрічає її під руку з Арамісом.

Д’Артаньян навіть не подумав про те, що з гарненькою галантерейницею він познайомився лише якихось три години тому, що вона нічим йому не зобов’язана, хіба що звільненням з рук поліцейських, які хотіли її викрасти, і що вона йому нічого не обіцяла. Він почувався коханцем, ображеним, ошуканим і осміяним. Лють охопила його, і кров ударила в скроні. Він вирішив будь-що дізнатися правду.

Молода жінка та її супутник помітили, що за ними стежать, і наддали ходи. Д’Артаньян кинувся бігти й випередив їх. Потім, повернувши назад, заступив їм дорогу саме тоді, коли вони проходили повз статую Самаритянки[28], освітлену ліхтарем, який заливав світлом усю цю частину мосту.

Д’Артаньян зупинився перед ними, і вони теж змушені були зупинитися.

– Що вам треба, добродію? – спитав, відступаючи на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого д’Артаньян зрозумів, що одне з його припущень виявилося помилковим.

– Це не Араміс! – вигукнув він.

– Ні, добродію, не Араміс. І оскільки, судячи з вашого вигуку, ви помилилися, я прощаю вас.

– Ви прощаєте мене? – перепитав д’Артаньян.

– Так, – відповів незнайомець. – Тому дозвольте пройти, коли у вас немає до мене ніякої справи.

– Це так, добродію, – сказав д’Артаньян, – у мене справа не до вас, але до вашої дами.

– До моєї дами? Ви ж не знаєте її! – здивувався незнайомий.

– Ви помиляєтесь, добродію, я її знаю.

– Он як! – зауважила з докором пані Бонасьє. – Ви дали мені слово дворянина і військового, і я сподівалася, що цього цілком досить!

– Але… – знічено промовив д’Артаньян, – ви обіцяли мені…

– Обіпріться на мою руку, пані, – запропонував іноземець, – нам треба йти.

Але д’Артаньян, приголомшений і принижений, продовжував стояти, схрестивши руки на грудях, перед незнайомим та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив уперед і рукою відсторонив д’Артаньяна.

Д’Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу. Тієї ж миті іноземець блискавично вихопив свою.

– Заради святого неба, мілорде! – скрикнула пані Бонасьє, кидаючись між ними й руками хапаючи їхні шпаги.

– Мілорд! – скрикнув д’Артаньян, у голові якого сяйнув несподіваний здогад. – Мілорд!.. Пробачте, добродію… Невже ви…

– Його світлість герцог Бекінгемський, – стиха мовила пані Бонасьє. – Але тепер ви можете занапастити нас усіх.

– Мілорде, пані, прошу вас, вибачте!.. Але ж я кохаю її, мілорде, і я ревнував. Ви знаєте, мілорде, що значить кохати! Вибачте, і смію запевнити вас, що я ладен віддати своє життя за вашу світлість!

– Ви славний юнак, – сказав герцог, простягаючи д’Артаньянові руку, яку той шанобливо потиснув. – Ви пропонуєте мені свої послуги – я їх приймаю. Йдіть за нами до Лувру і, коли помітите, що хтось за нами стежить, убийте цього негідника.

Взявши шпагу в руку, д’Артаньян пропустив пані Бонасьє й герцога на двадцять кроків уперед і пішов назирці за ними, ладен і справді вбити на місці кожного, хто посмів би посягнути на життя благородного і вишуканого міністра Карла I.

Та, на щастя, молодому героєві не трапилося цього вечора нагоди довести герцогу свою відданість, і молода жінка разом з красенем мушкетером без усяких пригод дісталися Лувру, куди їх впустили через хвіртку навпроти вулиці Ешель. Що ж до д’Артаньяна, то він одразу заквапився до шинку «Соснова шишка», де на нього чекали Портос і Араміс.

Він не став пояснювати їм причину, через яку він їх потурбував, а сказав лише, що сам уладнав справу, для якої, здавалося йому, могла знадобитись їхня допомога.

А тепер, захоплені нашим оповіданням, дамо трьом друзям змогу повернутися до своїх домівок і помандруємо звивистими коридорами Лувру за герцогом Бекінгемом та його чарівною Аріадною[29].

Пані Бонасьє та герцог потрапили до Лувру без особливих труднощів: її знали як служницю королеви, а він був у формі мушкетера пана де Тревіля, рота якого, як ми вже сказали, того вечора вартувала в палаці. Проте Жермен передусім піклувався про королеву, і якби щось і сталося, то пані Бонасьє звинуватили б тільки в тому, що вона провела до Лувру свого коханця. Звичайно, вона б узяла цей гріх на себе. Вона, щоправда, заплямувала б своє добре ім’я, але кого цікавить добре ім’я якоїсь галантерейниці!