– Я не розумію, про що ви?

– Я кажу про хусточку, яку я підібрав біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

– Мовчіть, нещасний, мовчіть! – закричала молода жінка. – Ви ж не хочете мене занапастити?

– Ви самі бачите, що вам усе ще загрожує небезпека, якщо однісінького слова досить, щоб ви знову затремтіли від страху, і не приховуєте: коли це слово дійде до чийогось вуха, то ви загинете. Пані, – вигукнув д’Артаньян, схопивши її за руку і спрямувавши на неї палкий погляд, – будьте ж розсудливі, довіртеся мені! Невже ви не прочитали в моїх очах, що моє серце сповнене прихильності й відданості вам?

– Я вірю вам, – відповіла пані Бонасьє. – Тому ви можете розпитувати мене про всі мої таємниці, і я вам не криючись про все розповім, але я не маю права звіряти вам чужі таємниці.

– Гаразд, – погодився д’Артаньян. – Я сам їх розкрию. Оскільки ці таємниці можуть впливати на вашу долю, вони повинні стати й моїми.

– Остерігайтеся! – вигукнула молода жінка, і в голосі її пролунали металеві нотки, які змусили д’Артаньяна мимоволі здригнутися. – Не втручайтеся в те, що стосується мене, – вже м’якше вела вона далі, – не намагайтеся допомогти мені у виконанні того, що я мушу зробити сама. Я прошу вас про це в ім’я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім’я послуги, яку ви мені зробили і якої я ніколи в житті не забуду! Повірте тому, що я вам кажу! Не думайте більше про мене, я більше не існую для вас, ніби ви ніколи мене не бачили.

– Араміс теж мав вчинити так само, як я? – спитав д’Артаньян, якого її слова дійняли до живого.

– Добродію, ви вже вкотре вимовляєте це ім’я. Але ж я сказала вам, що не знаю цієї людини.

– Ви не знаєте людини, у віконницю якої ви стукали? Та годі вам, пані! Я не такий дурний, щоб повірити в це.

– Признайтеся, що ви цю історію самі придумали і вигадали цього Араміса, щоб примусити мене говорити.

– Я нічого не придумую, пані, я нічого не вигадую. Я кажу щиру правду.

– І ви запевняєте, що в цьому будинку мешкає один з ваших друзів?

– Я втретє повторюю вам: це будинок, де мешкає мій друг, і звуть його – Араміс.

– Усе це з’ясується з часом, – прошепотіла молода жінка, – а поки що, добродію, мовчіть!

– Якби ви могли заглянути в мою душу, – сказав д’Артаньян, – ви побачили б там таку щиру цікавість, що пожаліли б мене, і таке щире кохання, що тієї ж хвилини задовольнили б мою цікавість! Не треба боятися тих, хто вас кохає.

– Ви надто швидко заговорили про кохання, – зауважила молода жінка, похитавши головою.

– Кохання спалахнуло в моєму серці так швидко, бо я вперше по-справжньому закохався. До того ж мені немає ще й двадцяти.

При цих словах пані Бонасьє крадькома глянула на нього.

– Послухайте, я вже натрапив на слід, – сказав д’Артаньян. – Три місяці тому я мало не бився на дуелі з Арамісом через таку ж хусточку, як і та, що ви показали жінці, яка була в нього, через хусточку, прикрашену – я цього певен – таким самим вензелем.

– Добродію, – мовила молода жінка, – ви страшенно стомлюєте мене цими запитаннями, клянуся вам.

– Але, пані, ви ж така обережна і передбачлива… А що, коли б вас затримали і знайшли цю хусточку, хіба це вас не скомпрометувало б?

– А з якої речі? Хіба це не мої ініціали? «К. Б.» – Констанція Бонасьє.

– Або Камілла де Буа-Трасі.

– Мовчіть, пане! Мовчіть! Якщо небезпека, в якій опинилася я, не може зупинити вас, то подумайте про небезпеку, на яку наражаєтеся ви.

– Я?

– Так, ви. За одне лише знайомство зі мною ви можете потрапити до в’язниці або й поплатитися життям.

– Тоді я не залишу вас ні на мить!

– Добродію… – відповіла молода жінка, молитовно складаючи долоні, – добродію, заради всього святого, я звертаюся до честі військового, до благородства дворянина – залиште мене! Чуєте: б’є північ, на мене чекають о цій порі.

– Пані, – сказав юнак уклоняючись, – я не можу відмовити тому, хто так мене просить. Заспокойтесь, я залишаю вас.

– І ви не підете за мною, не будете вистежувати мене?

– Я зараз же повертаюся до себе додому.

– О, я знала, що ви милий юнак! – вигукнула пані Бонасьє, простягаючи йому руку, а другою взявшись за молоток біля невеликих дверей, ледве помітних у кам’яній стіні.

Д’Артаньян схопив простягнену руку й палко поцілував її.

– О, краще б я ніколи вас не зустрічав! – вигукнув він з тією простодушною грубістю, якій жінки нерідко віддають перевагу перед вишуканою ввічливістю, бо вона розкриває справжні думки людини і доводить, що почуття беруть гору над розумом.

– Проте… – мовила пані Бонасьє майже лагідно, стискаючи руку д’Артаньяна, який усе ще не відпускав її руки, – я не можу сказати так само щодо вас: хай на сьогодні усе скінчилось, але, можливо, завтра воно матиме продовження. Хтозна, якщо коли-небудь мене звільнять від обов’язку зберігати таємницю, чи не задовольню я тоді вашу цікавість…

– А ви можете обіцяти відповісти і на моє кохання? – не тямлячись від захоплення, вигукнув юнак.

– О, я не можу вам нічого обіцяти! Це буде залежати від тих почуттів, які ви зумієте викликати в мені.

– Отже, сьогодні, пані…

– Сьогодні, добродію, я відчуваю тільки вдячність.

– Ви надто добрі, – сумно зауважив д’Артаньян, – і зловживаєте моїм коханням.

– Ні, добродію, я користуюся вашим благородством – ото й усе. Але повірте, є люди, які вміють не забувати своїх обіцянок.

– О, ви робите мене найщасливішою людиною у світі! Не забувайте цього вечора, не забувайте про свою обіцянку!

– Будьте певні! Настане час, і я згадаю про все. А тепер ідіть, заради всіх святих, ідіть! На мене чекали рівно опівночі, і я вже запізнююсь.

– На п’ять хвилин.

– Так, але іноді п’ять хвилин – це п’ять століть.

– Коли кохаєш!

– А хто вам сказав, що на мене чекає закоханий?

– На вас чекає чоловік! – скрикнув д’Артаньян. – Чоловік!

– Ну от, ви знову за своє, – мовила пані Бонасьє з легкою усмішкою, в якій проступав відтінок нетерпіння.

– Ні! Я йду, я залишаю вас. Я довіряю вам, я хочу, щоб ви повірили, що я справді відданий вам, нехай навіть ця відданість і межує з дурістю. Прощавайте, пані, прощавайте!

Відчуваючи, що йому забракло сил просто так відпустити її руку, д’Артаньян буквально відірвався від неї й кинувся бігти. Пані Бонасьє, тим часом, узявшись за молоток, постукала в двері так само, як перед тим у віконницю: три удари неквапом через рівні проміжки часу. Добігши до рогу вулиці, д’Артаньян озирнувся: двері відчинилися й зачинились. Гарненька дружина галантерейника зникла за ними.

Д’Артаньян продовжував свій шлях. Він дав слово не вистежувати пані Бонасьє, і, навіть якби його життя залежало від того, куди саме вона піде або хто проводжатиме її, д’Артаньян однаково повернувся б додому, бо заприсягнувся, що зробить саме так. За п’ять хвилин він був уже на вулиці Могильників.

«Бідолашний Атос! – думав він. – Він не зрозуміє, що все це означає. Він, певне, заснув, чекаючи на мене, або повернувся додому, а там довідався, що в його квартирі побувала жінка. Жінка в Атоса! Але ж була жінка в Араміса, – міркував далі д’Артаньян. – Усе це дуже дивно, і мені достобіса кортить дізнатися, як події розвиватимуться далі».

– Жахливо, пане, жахливо! – відповів йому голос, який напевне належав Планше.

Як виявилося, д’Артаньян, розмовляючи сам із собою, що нерідко трапляється з людьми, чимось дуже заклопотаними, непомітно для себе опинився в під’їзді свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його квартиру.

– Жахливо? Що ти верзеш, дурню? – спитав д’Артаньян. – Що сталося, зрештою?

– До лиха та ще лихо.

– Ну?

– По-перше, арештували пана Атоса.

– Арештували? Атоса арештували? За що?

– Його застали у вас. І вирішили, що він – це ви.

– І хто його арештував?

– Гвардійці. Ïх привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали звідси.

– Чому ж він не назвався, не сказав їм, що не має ніякого відношення до цієї справи?