Литмир - Электронная Библиотека
A
A

– Я не знав цього, – уже примирливіше мовив пан де Тревіль. – Пан кардинал, як я бачу, трохи перебільшив.

– Але ради бога, добродію… – вів далі Араміс, помітивши, що де Тревіль почав заспокоюватись, і маючи намір звернутися до нього з проханням, – ради бога, не кажіть нікому, що Атоса поранено! Він буде в розпачі, якщо король про це довідається. А оскільки рана дуже тяжка – лезо, проколовши плече, пройшло в груди, – можна побоюватися…

Цієї миті край портьєри піднявся, і на порозі з’явився мушкетер: його обличчя було шляхетне й гарне, але смертельно бліде.

– Атос! – скрикнули обидва мушкетери.

– Атос! – повторив за ними і пан де Тревіль.

– Ви мене викликали, пане капітан, – сказав Атос, звертаючись до Тревіля. Голос його лунав слабко, але зовсім спокійно. – Ви мене викликали, як повідомили мені товариші, і я поквапився прийти. До ваших послуг, добродію!

І з цими словами мушкетер, бездоганно вдягнений і, як завжди, підібраний, твердим кроком увійшов до кабінету. Де Тревіль, до глибини душі схвильований таким проявом мужності, кинувся до нього.

– Я саме казав цим добродіям, – сказав де Тревіль, – що забороняю моїм мушкетерам без потреби ризикувати життям. Король дорожить хоробрими людьми, а його величність знає, що мушкетери – найхоробріші люди на землі. Вашу руку, Атосе!

І, не чекаючи, поки той відповість на цей прояв дружніх почуттів, де Тревіль схопив праву руку Атоса і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри своє самовладання, здригнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.

Відтоді, як увійшов Атос, двері до кабінету залишалися напіввідчинені. Його прихід викликав справжню бурю захоплення, оскільки про його поранення, незважаючи на всі спроби зберегти це в таємниці, було всім відомо. По останніх словах капітана в передпокої почувся гомін задоволення, і два чи три збуджених обличчя просунулося між портьєрами. Де Тревіль уже збирався зробити різке зауваження порушникам етикету, але раптом відчув, як Атос судорожно вчепився в його руку, і, перевівши погляд на мушкетера, побачив, що той ось-ось знепритомніє. Тієї ж миті Атос, який напружував усі сили, щоб перебороти біль, і все-таки подоланий ним, упав на підлогу як мертвий.

– Лікаря! – закричав пан де Тревіль. – Мого, королівського – найкращого! Мерщій приведіть лікаря, бо, побий мене грім, мій хоробрий Атос помре!

На поклик де Тревіля всі, хто був у передпокої, кинулися до його кабінету, двері якого він так і не зачинив. Навколо пораненого з’юрмилися охочі допомогти. Але всі їхні зусилля були б марними, якби лікаря не знайшли в самому будинку. Продершись крізь юрбу, він схилився над Атосом, який досі був непритомний, і зажадав, щоб мушкетера перенесли до сусідньої кімнати, де йому не докучали б цей гамір і метушня. Пан де Тревіль сам відчинив двері і пройшов уперед, показуючи шлях Портосові та Арамісові, які на руках винесли свого друга. Лікар заквапився слідом, і двері за ним зачинилися.

А кабінет пана Тревіля, ця святая святих, тієї ж митті перетворився на відділення передпокою. Всі голосно розмовляли, вигукували, сипали прокльонами й посилали кардинала та його гвардійців під три чорти.

За кілька хвилин повернулися Портос та Араміс. Біля пораненого залишилися тільки де Тревіль і лікар.

Нарешті з’явився і пан де Тревіль. Поранений прийшов до тями, і лікар сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо він знепритомнів тільки від великої втрати крові.

Потім пан де Тревіль зробив знак усім вийти, і лише д’Артаньян, пам’ятаючи, що йому призначено аудієнцію, як справжній гасконець, попри все, що тільки-но відбулося, стояв, не рухаючись з місця.

Коли всі вийшли і двері зачинилися, де Тревіль обернувся до юнака. Останні події перервали нитку його думок. Він спитав у наполегливого прохача, чого йому треба від нього. Д’Артаньян назвався, і пан де Тревіль відразу пригадав, що він так і не вислухав його.

– Пробачте, мій любий земляче, – сказав він усміхаючись, – я зовсім забув про вас. Нічого не вдієш! Капітан – це той самий батько сімейства, тільки на ньому лежить тягар набагато більшої відповідальності, ніж на звичайному батькові. Солдати – дорослі діти, та оскільки я вимагаю, щоб розпорядження короля й особливо пана кардинала виконувалися…

Тут д’Артаньян не стримався від усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що перед ним не якийсь там дурисвіт, і, змінивши тему розмови, одразу перейшов до справи.

– Я дуже любив вашого батька, – сказав він. – Що я можу зробити для його сина? Кажіть швидше, бо я, на жаль, не владний розпоряджатися своїм часом.

– Пане, – мовив д’Артаньян, – їдучи з Тарба до Парижа, я мав намір в ім’я пам’яті тієї дружби, про яку ви не забули, просити у вас плащ мушкетера. Але після всього, що мені довелося побачити за останні дві години, я зрозумів, що ця милість була б надто велика, і я боюся, що не заслужив її.

– Це й справді милість, юначе, – відповів пан де Тревіль. – Але для вас вона, може, й не така недосяжна, як ви гадаєте або як вдаєте, що гадаєте. Хай би як там було, проте одне з розпоряджень його величності передбачає подібний випадок, і я мушу, на жаль, сказати вам, що нікого не зараховують у мушкетери перш, ніж він не візьме участі в кількох військових кампаніях, не відзначиться на полі бою або не прослужить два роки в іншому полку, менш привілейованому, ніж наш.

Д’Артаньян мовчки вклонився. Бажання надягти форму мушкетера ще дужче його полонило відтоді, як він дізнався, як важко цього досягти.

– Але… – вів далі де Тревіль, спрямувавши на свого земляка такий пронизливий погляд, наче хотів дістатися до самих глибин його душі, – але заради вашого батька, мого давнього бойового соратника, про що я вже вам казав, я все-таки мушу щось зробити для вас, юначе. Наші беарнські хлопці звичайно небагаті, і я сумніваюся, що з того часу, як я поїхав з провінції, щось помітно змінилося. Тому мені здається, що тих грошей, які ви припасли, надовго не вистачить…

Д’Артаньян випростався з тим гордим виглядом, який красномовно свідчив, що він ні в кого не проситиме милостиню.

– Гаразд, гаразд, юначе, – провадив далі де Тревіль, – мені це добре знайомо. Я приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені і ладен був битися з кожним, хто сказав би мені, що я неспроможний купити Лувр.

Д’Артаньян ще вище задер голову. Завдяки продажу коня він починав свою кар’єру, маючи на чотири екю більше, ніж мав пан де Тревіль на початку своєї.

– Отож, – вів далі капітан, – ви повинні зберегти свої гроші, хоч би й значною була ця сума. Але ви також повинні вдосконалюватися в усьому, що належить уміти дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа начальникові Королівської академії, і вже завтра він прийме вас на навчання без усякої плати. Не відмовляйтеся від цієї маленької послуги. Наші дворяни, навіть найіменитіші та найбагатші, нерідко марно домагаються, щоб їх прийняли туди. Ви навчитеся їздити верхи, фехтувати й танцювати. Ви заприятелюєте з потрібними людьми і час од часу будете приходити до мене, доповідати, як у вас посуваються справи і чи можу я чимось вам допомогти.

Д’Артаньян ще погано розумівся на придворних манерах, але й він помітив, що прийняв його де Тревіль досить прохолодно.

– На жаль, добродію, – сказав він, – я розумію, як мені зараз бракує рекомендаційного листа, що його вручив мені батько перед моїм від’їздом.

– Справді, – відповів де Тревіль, – я здивований, що ви рушили в таку тривалу подорож, не прихопивши з собою цього дивовижного зілля, так необхідного нашому братові беарнцю.

– Лист був при мені, добродію, і, хвалити Бога, написано його було як слід! – вигукнув д’Артаньян. – Але його в мене підступно викрали!

І він розповів про все, що сталося в Мензі, якнайдокладніше описавши незнайомого дворянина, і все це з таким запалом і щирістю, які просто зачарували де Тревіля.

– Дивно… – задумливо сказав капітан мушкетерів. – Отже, ви вголос називали моє ім’я?

– Визнаю, це було необачно з мого боку. Але не дивуйтесь! Таке ім’я, як ваше, мало правити мені в дорозі щитом, і вам судити, чи часто я ним прикривався.

9
{"b":"201350","o":1}