І це було тим нестерпніше для юного д’Артаньяна (так звали нашого Дон-Кіхота, який осідлав новоявленого Росінанта), що він і сам чудово розумів – хоч яким би вправним наїзником був, – наскільки безпорадний у нього вигляд на цьому коні. Ніби відчуваючи, що не обереться з ним клопоту, він тяжко зітхнув ще в ту хвилину, коли приймав його в дарунок від д’Артаньяна-батька. Юний д’Артаньян підозрював, що красна ціна цьому представникові конячого роду – не більше двадцяти ліврів. Проте жодною мірою не можна заперечувати й того, що слова, якими батько супроводив цей подарунок, були безцінні.
– Сину мій! – мовив гасконський дворянин тією неповторною беарнською говіркою, якої Генріх IV[12] так ніколи і не зміг позбутися. – Сину мій, цей кінь з’явився на світ у домі вашого батька років тринадцять тому й усі ці роки чесно служив нам, тому ви повинні його любити. Хай би що там сталося з вами, не продавайте його, дозвольте йому в пошані та спокої померти від старості. І, якщо ви на ньому вирушите в похід, піклуйтеся про нього, як ви піклувалися б про свого вірного слугу. При дворі, – вів далі д’Артаньян-батько, – якщо ви матимете честь бути там, на що, зрештою, вам дає право давність вашого роду, з гідністю носіть дворянське ім’я, яке ось уже понад п’ятсот років уславлюють ваші предки. Не дозволяйте нікому, за винятком кардинала й короля, без належної поваги ставитися до вас і ваших близьких. Під словом «близьких» я маю на увазі ваших рідних і друзів. Тільки мужністю – чуєте, тільки мужністю! – дворянин у наші дні може прокласти собі дорогу. Хто здригнеться бодай на мить, можливо, втратить нагоду, яку саме цієї хвилини йому пропонувала доля. Ви молоді й зобов’язані бути хоробрим з двох причин: по-перше, ви гасконець, а по-друге – ви мій син. Не бійтеся несподіванок і шукайте пригод. Я дав вам можливість навчитися володіти шпагою. У вас залізні литки й сталева хватка. Вступайте в бій з будь-якого приводу. Бийтеся на дуелі, адже дуелі тепер заборонено і треба бути вдвічі хоробрішим, щоб битися. Сину мій, я можу дати вам усього лише п’ятнадцять екю, цього коня й ті поради, які ви тільки що вислухали. Ваша матінка додасть іще рецепт якогось чудодійного бальзаму, що дістався їй від циганки; він гоїть будьякі рани, окрім сердечних. По змозі скористайтеся з усього цього й живіть щасливо та довго… Мені залишається сказати лише про одне: я хочу, щоб ви мали за приклад – ні, не мене, бо я ніколи не бував при дворі, а тільки добровольцем брав участь у війнах за віру. Я маю на увазі пана де Тревіля, який був колись моїм сусідою і ще в дитинстві мав честь гратися з нашим королем Людовіком Тринадцятим – хай береже його Бог! Іноді їхні ігри переходили в бійки, в яких король не завжди був переможцем. Завдяки синцям, що їх він отримав, король перейнявся великою повагою і дружніми почуттями до пана де Тревіля. Згодом пан де Тревіль випробував міць своєї шпаги вже з іншими: під час першої подорожі до Парижа – п’ять разів, після смерті старого короля й до повноліття молодого – сім разів, не рахуючи воєн та облоги міст, а з дня повноліття нинішнього короля й дотепер – не менше сотні разів! І тепер, попри всі едикти, укази та постанови, він – капітан мушкетерів, тих самих легіонерів Цезаря, яких так високо цінує король і так побоюється кардинал. А кардинала – про це знають усі – важко чим-небудь злякати. Крім того, пан де Тревіль одержує десять тисяч екю на рік, платню, якої гідний дуже великий вельможа. А починав він, до речі, як ви. Тож підіть до нього з цим листом, візьміть його життя собі за взірець і робіть те саме, що й він.
Мовивши ці слова, пан д’Артаньян-батько вручив синові листа, почепив на нього свою шпагу і, ніжно розцілувавши, благословив.
Виходячи з батькової кімнати, д’Артаньян побачив матір: вона чекала на нього з рецептом славнозвісного бальзаму, вживати який, судячи з напутніх порад, юнакові, певно, доведеться частенько. На цей раз прощання було довшим і ніжнішим, ніж з батьком, але не тому, що пан д’Артаньян не любив свого сина, до того ж єдиного спадкоємця, а тому, що він був чоловік і вважав би нижчим за свою гідність давати волю почуттям, тоді як пані д’Артаньян була жінка, та ще й мати. Вона невтішно плакала, і треба визнати, до честі пана д’Артаньяна-молодшого, що він з усіх сил намагався триматися стійко, як і личить майбутньому мушкетерові, але людська природа взяла своє, і в нього з очей теж полилися сльози, які йому пощастило – та й то з великим трудом – приховати лише наполовину.
Того ж таки дня юнак вирушив у дорогу, розбагатівши на три батькових подарунки, що про них ми вже казали: п’ятнадцять екю, коня та листа до пана де Тревіля. Поради, зрозуміло, не входили до цього списку.
З таким багажем д’Артаньян і тілесно, й духовно був точною копією героя Сервантеса, з яким ми його так вдало порівняли, коли обов’язок оповідача змусив нас намалювати його портрет. Подібно до того, як Дон-Кіхот мав вітряки за велетнів, а отару овець – за військо, так д’Артаньян кожну посмішку сприймав як образу, а в кожному погляді він убачав виклик. Тому на всьому шляху від Тарба до Менга він і на мить не розтискав кулаків, безперестанно – щонайменше разів з десять на день – хапаючись за ефес своєї шпаги. Але кулак його так і не торкнувся жодної щелепи, а шпага так і лишалася весь час у піхвах. Але це зовсім не означає, що вигляд нещасної шкапи дивної масті не викликав на обличчях перехожих посмішку, скоріше навпаки. Проте перехожі не давали волі своїм веселощам, бо над цією подобизною коня подзенькувала чималих розмірів шпага і люто зиркали палаючі очі. Та коли сміх усе-таки переважав над обачністю, то перехожі – як маски в античному театрі – посміхалися лише однією половиною обличчя. Тож д’Артаньян, не кинувши й тіні на власну гідність і не відступивши й кроку від приписів, що їх диктувало йому сумління, дістався злощасного Менга.
Але там, біля самих воріт «Вільного мірошника», злазячи з коня й марно сподіваючись, що хтось-таки – хазяїн, слуга чи бодай конюх – притримає його стремено, д’Артаньян помітив у відчиненому навстіж вікні нижнього поверху високого, з непривітним обличчям дворянина. Цей пихатий вельможа про щось розмовляв з двома чоловіками, які, здавалося, шанобливо слухали його.
Д’Артаньянові, звичайно, відразу спало на думку, що говорять про нього, і він наставив вухо. Цього разу він помилився тільки наполовину: говорили не про нього, а про його коня. Дворянин, певно, перелічував усі його достойності, а що слухачі, як ми вже казали, виявляли до промовця всіляку повагу, то раз у раз вибухали реготом. Позаяк навіть легкої посмішки було досить, щоб розгнівати нашого героя, стає цілком очевидним, як вплинула на д’Артаньяна така бурхлива веселість цих добродіїв.
А проте д’Артаньян вирішив спершу як слід роздивитися нахабу, котрий так відверто глузував з нього, і став безцеремонно розглядати незнайомого. Це був чоловік років сорока – сорока п’яти, з чорними проникливими очима, блідуватим обличчям, з виступаючим носом і чорними, старанно підстриженими вусами, вбраний у камзол і фіолетові штани зі шнурами того ж кольору, без усякої обробки, лише зі звичайними прорізами, крізь які видно було сорочку. Штани й камзол, дарма що нові, були пожмакані, так, наче їх щойно вийняли з дорожньої валізи. Усе це д’Артаньян встиг помітити, бо не був позбавлений природної уважності, а ще, мабуть, завдяки інстинктивному відчуттю, яке підказувало йому, що ця людина значною мірою вплине на його майбутнє життя.
Отож тієї самої миті, коли д’Артаньян пропікав сердитим поглядом чоловіка у фіолетовому камзолі, той відпустив на адресу беарнської конячини одне зі своїх ущипливих і глибокодумних зауважень. Його слухачі знову так голосно зареготали, що навіть на обличчі незнайомого, всупереч звичці, з’явилася ледь помітна усмішка. Тепер не могло бути сумніву: з д’Артаньяна відверто глузували.
Абсолютно переконаний у правильності зробленого висновку, він на самісінькі очі насунув берет і, намагаючись наслідувати придворні манери, які завважив, спостерігаючи в Гасконі за знатними мандрівниками, ступнув уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а другу – на стегно. На лихо, в міру того як д’Артаньян наближався до дверей корчми, гнів засліплював його все більше, і він, замість гордих і зневажливих фраз, якими мав намір викликати зухвальця на дуель, здобувся лише на кілька грубих слів.
