Що ж до Араміса, вдачу якого ми вже досить добре змалювали, хоча за її розвитком, як і за розвитком характерів його друзів, ми стежитимемо й далі, – то його слугу звали Базен. З огляду на те що його хазяїн мав намір одного чудового дня стати священиком, Базен, як і належить слузі духовної особи, був завжди вбраний у чорне. Це був беррієць років тридцяти п’яти – сорока, тихий, сумирний, гладенький, який у вільний час, що його надавав йому хазяїн, читав духовні книжки. Коли того вимагали обставини, він умів приготувати обід на двох, який хоч і налічував лише кілька страв, зате вони були смачні.

В усьому іншому він був німий, сліпий, глухий і надзвичайно відданий своєму хазяїнові.

Тепер, познайомившись – принаймні в загальних рисах – і з хазяїнами і з їхніми слугами, перейдімо до опису їхніх помешкань.

Атос жив на вулиці Феру, за два кроки від Люксембурзького палацу. Його апартаменти складалися з двох маленьких, пристойно умебльованих кімнат у будинку, хазяйка якого, ще молода і досить вродлива жінка, марно позирала на нього ніжно й обнадійливо. У цьому скромному помешканні можна було помітити залишки колишньої пишноти. Наприклад, на стіні висіла багато оздоблена шпага, яка, судячи з манери виконання, належала ще епосі Франциска I і ефес якої, прикрашений дорогоцінними каменями, коштував напевне не менше двохсот пістолів. Проте навіть коли було зовсім сутужно, Атос не погоджувався віддати її в заставу або продати. Ця шпага тривалий час не давала спокійно спати Портосові. Він не пошкодував би й десяти років життя за право стати її власником.

Одного разу, збираючись на побачення з якоюсь герцогинею, Портос навіть спробував позичити цю шпагу в Атоса. Атос мовчки вивернув кишені, зібрав усе, що було в нього коштовного: шпильки, пряжки, золоті ланцюжки – і запропонував їх Портосові. Що ж до шпаги, сказав він, то вона прикута до стіни і залишить її тільки тоді, коли її власник покине це помешкання. У будинку, крім шпаги, був ще портрет знатного вельможі часів Генріха III, вбраного надзвичайно вишукано, з орденом Святого Духа на грудях. Людина, зображена на портреті, мала з Атосом деяку схожість, якісь спільні родинні риси, які вказували на те, що цей вельможа, кавалер королівських орденів, був його предком.

І нарешті, була ще скринька чудової ювелірної роботи, прикрашена таким самим гербом, що шпага і портрет. Скринька стояла на виступі каміна і своєю пишнотою різко контрастувала з рештою умеблювання. Ключ від цієї скриньки Атос завжди носив з собою. Але якось він одчинив її при Портосові, і той міг побачити, що в скриньці була лише купа якихось листів та паперів. Певно, то було любовне листування і сімейний архів.

Портос мешкав у великій і на вигляд розкішній квартирі на вулиці Старого Голубника. Щоразу, проходячи з кимось із приятелів повз свої вікна, в одному з яких завжди стояв Мушкетон у парадній лівреї, Портос підводив голову і, вказуючи рукою нагору, пояснював: «А це мої апартаменти!» Але застати його вдома нікому ще не щастило, він ніколи нікого не запрошував до себе, і ніхто не мав уявлення про те, які справжні багатства приховані за цим розкішним фасадом.

Що ж до Араміса, то він наймав помешкання з трьох кімнат – вітальні, їдальні та спальні. Спальня, що містилася, як і решта кімнат, на першому поверсі, виходила вікнами в маленький тінистий садок, густа зелень якого робила їх недосяжними для цікавих очей.

Як улаштувався д’Артаньян, ми вже знаємо і встигли познайомитися з його слугою, шановним Планше.

Д’Артаньян за вдачею своєю був дуже цікавий, як, до речі, й усі ті, хто не байдужий до інтриг. Він робив усе можливе і неможливе, щоб дізнатися, ким же таки насправді були Атос, Портос і Араміс, бо, як неважко було догадатися, за цими прізвиськами усі вони приховували свої дворянські імена. Особливо Атос, у якому за кілька льє можна було впізнати справжнього вельможу. Він звернувся до Портоса, щоб дістати відомості про Атоса та Араміса, і до Араміса, щоб довідатися, хто такий Портос.

Портос, на жаль, і сам не міг розповісти про минуле життя свого мовчазного товариша більше, ніж чув од когось або від самого Атоса, коли той розщедрювався на кілька зайвих слів. Ходили чутки, що в нього було велике трагічне кохання і що чиясь підла зрада назавжди отруїла життя цієї шляхетної людини. Про яку йшлося зраду, ніхто до пуття не знав.

Що ж до Портоса, то, крім його справжнього імені, що, так само, як і ймення обох його товаришів, було відоме лише одному панові де Тревілю, життя цього мушкетера було як на долоні. Охочий до слави та балачок, він просвічував наскрізь, немов кришталь. Помилитися у справжній сутності Портоса міг лише той, хто необачно повірив би в усі ті чесноти, які Портос собі приписував.

Зате Араміса, здавалося б, позбавленого будь-якої загадковості, насправді всього огортала таємниця. Скупо відповідаючи на запитання про інших, він майстерно ухилявся од відповідей на запитання про себе. Якось, після настирливих розпитувань про Портоса, д’Артаньян дізнався від Араміса про чутки щодо любовної інтрижки їхнього приятеля з якоюсь герцогинею. І, ніби на продовження теми розмови, він спробував зазирнути в таємницю амурних пригод свого співрозмовника.

– Ну а ви, мій любий друже, – сказав він, – ви, що розповідаєте про чужі зв’язки з баронесами, графинями і принцесами, а ви самі?..

– Вибачте, – урвав його Араміс. – Я розповідаю про це тільки тому, що Портос сам не приховує їх, а ще через те, що він при мені залюбки розповідає всім про свої любовні пригоди. Але, смію вас запевнити, любий пане д’Артаньян, що коли б ці секрети стали мені відомі з іншого джерела або коли б Портос довірив мені їх таємницю, то вони померли б разом зі мною.

– Я не маю в цьому сумніву, – відповів д’Артаньян, – втім мені здається, що і ви досить близько знайомі з деякими знатними дамами, про що красномовно свідчить хоча б ота вишивана хусточка, якій я зобов’язаний нашим знайомством.

На цей раз Араміс не вкинувся у гнів, а, прибравши сумирного вигляду, лагідно відповів:

– Не забувайте, мій друже, що я маю ввійти в лоно церкви і тому всіляко уникаю світських утіх. Хусточку, яку ви бачили, мені не подарували, її забув у мене один з моїх приятелів. Я змушений був її сховати, щоб не скомпрометувати їх обох – його і даму, яку він кохає… Що ж до мене, то я не маю і не хочу мати коханки, беручи за приклад мудрого Атоса, в якого, так само як і в мене, немає дами серця.

– Але якого біса, адже ви поки що не абат, а мушкетер!

– Швидше за все, людина, яка тимчасово виконує обов’язки мушкетера, мій любий. Як каже кардинал – мушкетер проти волі. Але в душі я служитель церкви, повірте мені. Атос і Портос утягли мене в цю справу, щоб хоч якось розважити. Річ у тім, що саме тоді, коли я мав узяти сан, у мене трапилася невеличка неприємність з… А втім, це вам зовсім не цікаво, і я тільки забираю у вас дорогоцінний час.

– Навпаки, мені це дуже цікаво! – вигукнув д’Артаньян. – І зараз я абсолютно вільний від усіх справ.

– Так, але мені вже час молитися, – сказав Араміс, – потім мені треба буде скласти кілька віршів, що про них просила пані д’Егільйон. Після цього я мушу зайти на вулицю Сент-Оноре, щоб купити рум’ян для пані де Шеврез. Як бачите, мій любий друже, на відміну від вас, я дуже поспішаю.

І Араміс, привітно потиснувши руку своєму товаришеві, попрощався з ним.

Д’Артаньян, хоч як намагався, так більше нічого і не довідався про своїх нових друзів. А тому вирішив вірити всьому, що розповідають про їхнє минуле, втім, сподіваючись на більш певні та повні відомості в майбутньому. Нині ж Атос удавався йому Ахіллом, Портос – Аяксом[25], а Араміс – Йосифом[26].

Тим часом життя тривало, і не можна сказати, що для молодих людей воно було нудним і нецікавим. Атос грав і, як завжди, програвав. Але він ніколи не позичав у своїх друзів жодного су, хоч його гаманцем вони користувалися постійно. І якщо він грав на слово честі, то вже наступного дня, о шостій годині ранку, посилав розбудити свого кредитора, щоб повернути йому вчорашній борг.