А тому, відкинувши кілок убік і наказавши дружині те саме зробити з мітлою, а слугам – з кийками, хазяїн перший подав приклад і взявся за пошуки пропажі.

– У цей лист, напевно, були вкладені якісь цінності? – спитав він після кількох хвилин марних пошуків.

– Ви ще запитуєте! – вигукнув гасконець, який розраховував за допомогою цього листа прокласти собі шлях при дворі. – У ньому було все моє багатство.

– Банківські чеки? – поцікавився хазяїн.

– Чеки на одержання грошей з особистої скарбниці його величності, – відповів д’Артаньян, що сподівався завдяки цьому листу влаштуватися на королівську службу, а тому вирішив, що може дати таку, майже правдиву, відповідь.

– От халепа! – у відчаї вигукнув хазяїн заїзду.

– Але не це важливо… – вів далі д’Артаньян з притаманним гасконцям апломбом, – не гроші. Найважливіше – те, що в цьому листі написано. Я скоріше погодився б загубити тисячу пістолів, ніж втратити його!

Він нічим не ризикував, коли б сказав і «двадцять тисяч», але його стримала юнача скромність.

Раптом хазяїна, знеможеного марними зусиллями знайти злощасного листа, осяяв, немов спалах блискавки серед ночі, здогад.

– Ви не загубили цього листа! – вигукнув він.

– Як? – скрикнув д’Артаньян.

– Ви не загубили листа, у вас його викрали.

– Викрали! Хто?

– Той дворянин, що був тут учора. Він заходив на кухню, де лежав ваш камзол. І лишався там один. Б’юся об заклад, що це він його й поцупив!

– Гадаєте, це його рук справа? – для д’Артаньяна слова хазяїна були малопереконливими. Адже він краще за будь-кого знав, що лист має вагу тільки для нього самого, і не уявляв собі ще когось, кому б він міг знадобитися. Ясна річ, що нікому з прислуги чи тим, хто був у заїжджому дворі проїздом, цей лист теж не приніс би ніякої користі.

– То ви кажете, що підозрюєте цього нахабу-дворянина? – перепитав д’Артаньян.

– Авжеж, його, – запевнив хазяїн. – Коли я сказав йому, що вашій вельможності протегує пан де Тревіль і що ви навіть маєте листа до цього славнозвісного вельможі, він дуже занепокоївся і, поцікавившись у мене, де цей лист, відразу подався на кухню. Він знав, що там лежить ваш камзол.

– Тоді це він мене обікрав! – вигукнув д’Артаньян. – Я поскаржуся панові де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю!

Потім величним жестом він витяг з кишені два екю і простягнув їх хазяїнові, який, шанобливо знявши капелюха, провів його аж до воріт. Тут д’Артаньян скочив на свого Росінанта, і той без усяких пригод доправив його до Сент-Антуанських воріт Парижа. Там наш герой продав коня за три екю – цілком пристойна ціна, коли зважити на те, що д’Артаньян добряче загнав його на останньому відтинку свого шляху. Тому баришник, якому молодий гасконець уступив коня за дев’ять ліврів, не приховував, що такі нечувані гроші він заплатив лише з огляду на незвичайну масть коня.

Таким чином, д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, несучи під пахвою торбинку, і блукав містом доти, поки не домовився про кімнатку відповідно до своїх скромних статків. Це помешкання, що нагадувало мансарду, було на вулиці Могильників, поблизу Люксембурзького палацу.

Сплативши завдаток, д’Артаньян одразу ж зачинився в себе й решту дня провів, обшиваючи камзол і штани галунами, які мати відпорола від майже нового камзола пана д’Артаньяна-батька і нишком віддала синові. Потім він пішов на набережну Залізного Брухту, де йому приладнали до шпаги новий клинок. Далі подався до Лувру і там у першого ж мушкетера, що зустрівся йому дорогою, розпитав, де міститься будинок пана де Тревіля. Як виявилося, він стояв на вулиці Старого Голубника, звідки майже рукою подати до того місця, де наш герой поселився. Цю обставину д’Артаньян сприйняв як добрий знак, що його подорож матиме щасливий фінал.

Нарешті, задоволений з того, як він повівся у Мензі, не відчуваючи докорів сумління за минулі вчинки, вірячи в день сьогоднішній і сподіваючись на краще майбутнє, він ліг і заснув так міцно, як тільки може спати здорова молода людина.

За провінційною звичкою, він проспав до дев’ятої години ранку і, вдягнувшись, пішов з візитом до славнозвісного пана де Тревіля, який, на думку д’Артаньяна-батька, був третьою особою в королівстві.

Пан де Труавіль – так усе ще величають його родичів у Гасконі, або де Тревіль, як він, зрештою, почав називати себе в Парижі, і справді починав не краще за д’Артаньяна, тобто без жодного су в кишені, але з тим запасом відваги, дотепності і спритності, завдяки якому навіть найбідніший гасконський дворянин, що сподівається лише на батьківську спадщину, часто досягає більшого, ніж найбагатший перігорський або беррійський, маючи реальні багатства. Зухвала хоробрість і неймовірне щастя за тих часів, коли удари шпаги сипалися градом, піднесли його на вершину крутих сходів, які звуться придворним успіхом і на які він злетів, перестрибуючи через три сходинки.

Він був другом короля, котрий глибоко шанував, як усім відомо, пам’ять свого батька, Генріха IV. Батько пана де Тревіля так віддано служив йому у війнах проти Ліги, що за браком грошей, – а грошей беарнцю не вистачало постійно, і всі свої борги він сплачував дотепністю – єдиним, чого йому не доводилося позичати, – що за браком грошей, як ми вже сказали, король дарував йому після взяття Парижа герб із золотим левом на червленому полі з девізом: «Fidelis et fortis»[14]. Це була велика честь, але вона практично ніяк не вплинула на добробут старого вояки. А тому після смерті доблесного соратника великого Генріха синові в спадщину дісталися тільки його шпага та девіз. Дякуючи цим безцінним подарункам та своїй бездоганній репутації пана де Тревіля прийняли до двору молодого принца, де він так спритно орудував шпагою і був такий вірний своєму девізові, що Людовік ХІІІ, один із кращих фехтувальників королівства, не раз було говорив: коли б комусь з його друзів треба було битися на дуелі, то він порадив би йому взяти у секунданти першим його, а другим – пана де Тревіля, а втім, можливо, навіть навпаки.

Людовік XIII почував справжню прихильність до Тревіля – щоправда, прихильність королівську, егоїстичну, але все ж таки це була прихильність. Річ у тім, що за тих непевних часів вельможі взагалі прагнули оточити себе людьми на взірець де Тревіля. Знайшлося б чимало таких, котрі могли б узяти собі за девіз слово «сильний» – другу частину напису на гербі де Тревілів, але лише поодинокі дворяни мали право претендувати на епітет «вірний» – першу частину фамільного девізу. Тревіль належав до останніх. Він був однією з тих рідкісних натур, що ладні молитися на свого хазяїна і слухаються його в усьому, як вірний пес. При цьому вони надзвичайно кмітливі, мають пильне око й міцну руку. Око служило йому для того, щоб зірко стежити, чи не гнівається король на когось, а рука – щоб завдавати нищівного удару тому, хто став причиною найвельможнішого гніву: хоч би й Бем чи Моревер, Польтро де Мере чи Вітрі. І дарма що показати себе повною мірою де Тревілю досі не щастило – він терпляче вичікував, і навіть поклявся собі, що, коли трапиться такий шанс, він не ловитиме гав. Недарма Людовік XIII призначив де Тревіля капітаном своїх мушкетерів, що були віддані королю майже фанатично, як ординарна сторожа Генріху III або шотландська гвардія Людовіку XI.

Кардинал, зі свого боку, теж намагався ні в чому не поступатися королю. Побачивши, як Людовік XIII оточує себе найкращими воїнами королівства, цей другий чи, точніше, перший володар Франції також захотів мати свою гвардію. Тому він завів власних мушкетерів, як Людовік XIII завів своїх, і можна було спостерігати, як ці два можновладних суперники відбирали для себе по всій Франції, а то й навіть в іноземних державах тих, хто прославився умілим володінням шпагою. І нерідко ввечері, за партією в шахи, Рішельє та Людовік XIII сперечалися, в кого кращі гвардійці. І той, і той вихваляв виправку й хоробрість саме своїх воїнів, і, на словах засуджуючи бійки та дуелі, кожний спідтиха всіляко заохочував їх до таких сутичок. Перемога чи поразка власних улюбленців сповнювали їх невимовною радістю або щирим смутком. Так принаймні про це розповідає у своїх мемуарах одна особа, якій довелося тоді стати учасником багатьох перемог і кількох поразок.