Переклад В. М. Верховеня

Художник-оформлювач Р. В. Варламов

В оформленні обкладинки використано ілюстрацію Моріса Лелуара до роману Александра Дюма «Три мушкетери»

© В. М. Верховень, переклад українською, 2005

© Р. В. Варламов, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Не минуло ще й року відтоді, як, шукаючи необхідні матеріали для своєї історії Людовіка XIV, у Королівській бібліотеці я випадково натрапив на «Мемуари пана д’Артаньяна», видані – як і більшість творів того часу, коли автори зважувалися говорити правду, але не мали й найменшого бажання переселитися на тривалий чи короткий час до Бастилії, – в Амстердамі, у П’єра Ружа. Назва мене так заінтригувала, що я прихопив ці спогади додому, звісно, з дозволу хранителя бібліотеки, й жадібно взявся за їх читання.

Я не збираюся докладно аналізувати цей надзвичайно цікавий твір, а лише пропоную його увазі тих моїх читачів, яких не перестають захоплювати картини минулого. Вони знайдуть у цих мемуарах майстерно намальовані портрети людей тих часів, і хоч ці начерки зроблені здебільшого на дверях казарм або на стінах шинків, а проте читачі впізнають у них Людовіка XIII[1], Анну Австрійську[2], Рішельє[3], Мазаріні[4] та інших придворних, чиї зображення такі само точні, як і у творах пана Анкетіля[5].

Але ж відома річ: іноді вразлива душа поета відгукується на те, що зовсім не хвилює широке коло читачів. І, захопившись подробицями тих спогадів, які, безперечно, не залишать байдужими й інших, ми зацікавилися однією обставиною, якій ніхто, мабуть, не надав особливого значення.

Розповідаючи про свої перші відвідини капітана королівських мушкетерів пана де Тревіля, д’Артаньян згадує про трьох молодих людей, що їх він зустрів у передпокої – вони служили в тому самому знаменитому полку, куди й він домагався честі бути зарахованим. Звали їх Атос, Портос та Араміс.

Треба зізнатися, ці незвичні імена неабияк здивували нас, і відразу спало на думку, що це – звичайнісінькі псевдоніми, за якими д’Артаньян приховав, можливо, відомі всім імена, якщо тільки власники цих чудернацьких прізвиськ самі не обрали їх того самого дня, коли з власної примхи, через обставини життя або ж бідність вони вдягли прості плащі мушкетерів.

Відтоді ми втратили спокій, розшукуючи у творах сучасників бодай якийсь слід цих незвичних імен, що викликали в нас такий інтерес.

Тільки перелік книжок, прочитаних нами з цією метою, зайняв би цілий розділ, що, напевно, збагатило б знаннями наших читачів, але навряд чи було б їм цікаво. Тому лише зауважимо, що саме в ту мить, коли ми, зовсім зневірившись після марних і тривалих досліджень, вирішили було вже припинити розшуки, ми нарешті знайшли, завдяки пораді нашого знаменитого і вченого друга Полена Паріса[6], рукопис in-folio, позначений номером 4772 чи то 4773, не пригадуємо точно, і названий:

«Спогади графа де Ля Фер про деякі події, що сталися у Франції наприкінці правління короля Людовіка XIII і на початку правління короля Людовіка XIV».

Можете собі уявити, яка велика радість нас охопила, коли, гортаючи цей рукопис, останню нашу надію, ми знайшли на двадцятій сторінці ім’я Атоса, на двадцять сьомій – Портоса, а на тридцять першій – згадку про Араміса.

Знахідка зовсім невідомого рукопису в епоху, коли історична наука сягнула такого високого рівня, видалася нам майже чудом. Ми негайно почали клопотатися про дозвіл надрукувати його, щоб коли-небудь прийти з чужим багажем до Академії Написів і Красного Письменства, якщо нам не пощастить, – що цілком ймовірно, – потрапити до Французької академії з багажем власним.

Такий дозвіл, вважаємо за свій обов’язок сказати це, було нам люб’язно надано, що ми й засвідчуємо тут, аби прилюдно спростувати твердження деяких недоброзичливців, нібито наш уряд без належного пієтету ставиться до літераторів.

Отож, подаючи на суд читачів першу частину цього дорогоцінного рукопису і давши відповідну йому назву, ми зобов’язуємося, коли перша частина матиме успіх, на який заслуговує, – у чому ми не маємо жодного сумніву, – негайно опублікувати й другу.

Оскільки ж хрещений батько є другим батьком, ми пропонуємо читачам бачити в нас, а не в графові де Ля Фер, привід для своєї втіхи або нудьги.

Відтак переходимо до нашої розповіді.

У перший понеділок квітня 1625 року невеличке містечко Менг, звідки родом і автор «Роману про троянду»[7], вирувало так, наче гугеноти[8] збиралися перетворити його на другу Ла-Рошель[9]. Чимало городян, угледівши жінок, які бігли до Головної вулиці, й почувши плач дітей, що долинав з порогів будинків, квапливо надівали обладунки і, для більшої хоробрості, озброювалися хто мушкетом, а хто бердишем. Поодинці або й гуртом вони поспішали до корчми «Вільний мірошник», перед якою невпинно зростав тісний і галасливий натовп цікавих.

За тих часів такі хвилювання були явищем досить звичним, і лише зрідка якесь місто могло похвалитися тим, що не залишило у своїх літописах згадки про схожу подію. Вельможі билися один з одним, король ворогував з кардиналом, іспанці вели війну з королем. Але, крім цих воєнних конфліктів – то прихованих, то явних, то ледве тліючих, то бурхливо палаючих, – були ще й грабіжники та жебраки, гугеноти, волоцюги і слуги, які мали за ворогів геть усіх. Городяни час од часу виступали проти грабіжників, проти волоцюг і проти слуг, нерідко – проти феодалів і гугенотів, вряди-годи – проти короля, але проти кардинала та іспанців – ніколи. Саме через цю давню звичку згаданого першого понеділка квітня 1625 року городяни, почувши шум і не побачивши ні жовто-червоних прапорів, ні мундирів прибічників герцога Рішельє, мерщій кинулися до корчми «Вільний мірошник».

І тільки там усі зрозуміли причину переполоху.

Юнак… Спробуємо намалювати його портрет: уявіть собі Донкіхота вісімнадцяти років, Дон-Кіхота без обладунків, без лат і набедреників, у шерстяній куртці, синій колір якої набрав своєрідного відтінку – щось середнє між рудою глиною та блаватом. Видовжене смагляве обличчя, гострі вилиці – ознака хитрості, м’язи на щелепах надмірно розвинуті – прикмета, за якою можна безпомилково визначити гасконця[10], навіть якщо він без берета, – а наш юнак був-таки у береті, прикрашеному жалюгідним пером; погляд відкритий і розумний; ніс гачкуватий, але тонко окреслений. Молодий гасконець був зависокий для юнака, але замалий – для дорослого чоловіка. Хтось недосвідчений сказав би, що це – мандрівний нащадок якогось фермера, якби не довга шпага на шкіряній портупеї, що била по ногах свого власника, коли він ішов, і куйовдила ріденьку шерсть його коня, коли він їхав верхи.

Бо в нашого юнака був кінь, ще й такий примітний, що на нього кожен звертав увагу. Це був беарнський[11] мерин жовтуватої масті років дванадцяти-чотирнадцяти, хвіст якого давно обліз, а на ногах виднілися хворобливі нарости. Конячина понуро брела, звісивши морду нижче колін і не зважаючи на вершника, який марно натягував раз у раз вудила, а проте ще могла за день здолати вісім льє. На лихо, ця безперечна достойність так затьмарювалася її незграбною ходою і дивною мастю, що на ті часи, коли майже всі зналися на конях, поява згаданої шкапи в Мензі, куди вона ступила чверть години тому через ворота Божансі, збурила спокій городян, прикро вразивши вершника.