– Цілком можливо, добродію. Я господар цього будинку.

– Он воно що! – мовив д’Артаньян, трохи підвівшись і вклоняючись. – То, виходить, я ваш квартирант?

– Так, добродію, так. Ви мешкаєте в моєму будинку вже три місяці, і, певно, важливі справи змусили вас забути про необхідність платити за квартиру, а позаяк я жодного разу не посмів докучати вам нагадуваннями про сплату, то мені і здалося, що ви оціните мою делікатність…

– Ну що ви, пане Бонасьє! – запевнив д’Артаньян. – Повірте, що я глибоко вдячний вам за це і коли, як я вже сказав, можу бути вам корисний…

– Я вірю вам, добродію, вірю, і саме хотів сказати, що цілком довіряю вам!

– Тоді кажіть далі, аби я міг вислухати все до кінця.

Пан Бонасьє вийняв з кишені аркуш паперу і простяг його д’Артаньянові.

– Лист! – вигукнув юнак.

– Я отримав його сьогодні вранці.

Д’Артаньян розгорнув листа і підійшов до вікна, бо вже починало сутеніти. Хазяїн будинку рушив за ним.

– «Не шукайте своєї дружини, – прочитав д’Артаньян. – Вам повернуть її, коли в її послугах уже не буде потреби. Якщо ж ви спробуєте відшукати її – ви загинули».

– Просто і переконливо, – сказав д’Артаньян. – Але, зрештою, це всього лише погроза.

– Так, але ця погроза найбільш мене лякає. Я, добродію, звичайний городянин і боюся Бастилії.

– Гм… – гмикнув д’Артаньян. – Та й мені не дуже кортить змінити це помешкання на одну з її камер. Коли б ішлося про те, щоб пустити в хід шпагу, – то це б іще нічого…

– Але, добродію, я так розраховував на вашу допомогу!

– Справді?

– Щоразу зустрічаючи вас у товаристві таких завзятих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, отже, вороги пана кардинала, я гадав, що ви й ваші друзі, роблячи послугу нашій бідолашній королеві, матимете водночас втіху зруйнувати підступні наміри його преосвященства.

– Безперечно.

– І, крім того, я гадав, що коли ви заборгували мені за три місяці за квартиру і я ніколи не нагадував вам про це…

– Так-так, ви мені вже наводили цей довід, і я вважаю його переконливим.

– А крім того, я навіть не заїкнуся про плату, поки ви своєю присутністю будете робити честь жити в моєму будинку…

– Чудово!

– І ще… я хотів би запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо, звичайно… що малоймовірно, у вас раптом виникла потреба в грошах…

– Чудово! То, виходить, ви багаті, пане Бонасьє?

– Точніше сказати, забезпечений. Мені пощастило зібрати трохи грошей, які я вклав у торгівлю галантерейними товарами, і вони приносять мені щороку дві-три тисячі екю. Крім того, я вклав певну суму в останню подорож знаменитого мореплавця Жана Моке. Отже, ви розумієте, добродію… Але що то? – несподівано скрикнув пан Бонасьє.

– Що? – спитав д’Артаньян.

– Он там, там…

– Де?

– На вулиці, навпроти ваших вікон, у під’їзді! Людина, закутана в плащ!

– Це він! – в один голос вигукнули д’Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожний свого ворога.

– О, цього разу… – вигукнув д’Артаньян, хапаючись за шпагу, – цього разу він уже не втече від мене!

І, вихопивши шпагу з піхов, він вибіг з кімнати.

На сходах він зустрів Атоса і Портоса, які саме йшли до нього. Вони розступились, і д’Артаньян пролетів між ними, мов стріла, випущена з пращі.

– Куди ти так поспішаєш? – гукнули йому вслід мушкетери.

– Незнайомий із Менга! – не зупиняючись, відповів д’Артаньян і зник.

Д’Артаньян не раз розповідав друзям про свою зустріч з незнайомим, а також про гарненьку мандрівницю, котрій цей чоловік доручив доправити якесь дуже важливе послання.

На думку Атоса, д’Артаньян загубив листа під час бійки, яка спалахнула того дня. Дворянин, як гадав Атос, – а з опису, що його навів д’Артаньян, він дійшов висновку, що невідомий, безперечно, належить до дворянського стану, – дворянин не здатний на таку підлість, як викрадення листа.

Портос у всьому цьому вбачав лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодила поява д’Артаньяна і його жовтого коня.

Араміс зауважив, що це один з тих загадкових випадків, коли краще навіть не намагатися щось розгадати.

Отож з того, що д’Артаньян устиг їм сказати, вони відразу збагнули, про кого йдеться. Гадаючи, що д’Артаньян, наздогнавши незнайомого або не знайшовши його, однаково повернеться додому, обидва мушкетери й далі піднімалися сходами.

Ввійшовши до кімнати д’Артаньяна, вони нікого там не застали: домовласник, побоюючись наслідків сутички, яка неодмінно мала відбутися між його мешканцем та незнайомим, і зважаючи на ті особливості своєї вдачі, що про них він сам перед тим казав, вирішив, що для нього найкраще в цій ситуації – непомітно зникнути.

Як і передбачали Атос та Портос, за півгодини д’Артаньян повернувся. І цього разу він знову не зміг наздогнати незнайомого, який зник, мов у воду впав. Д’Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі найближчі вулиці, але не знайшов нікого, хто був би схожий на людину, яку він шукав. Зрештою, він зробив те, з чого йому, можливо, слід було почати: він постукав у двері будинку, біля якого кілька хвилин тому стояв незнайомий. Він разів десять або дванадцять підряд ударив молотком у двері: ніхто не відгукнувся. Сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, запевняли, що в цьому будинку, двері й вікна якого, до речі, були позабивані дошками, вже з півроку як ніхто не живе.

Поки д’Артаньян гасав вулицями і грюкав у всі двері, Араміс устиг приєднатися до обох своїх товаришів, тож, повернувшись додому, д’Артаньян застав товариство в повному складі.

– Ну то що? – спитали в одно троє мушкетерів, глянувши на д’Артаньяна, що не тямився від гніву. По його обличчю рясно стікав піт.

– А нічого! – вигукнув юнак, жбурнувши шпагу на ліжко. – Цей незнайомий, мабуть, сам диявол. Він зник, як тінь, як примара, як привид!

– Ви вірите в привиди? – поцікавився Атос у Портоса.

– Я вірю тільки в те, що бачив, а позаяк я не бачив привидів, то й не вірю в них, – відповів Портос.

– Біблія, – повчально мовив Араміс, – наказує нам вірити в них: тінь Самуїла з’явилася до Саула[27] – це один з постулатів віри, і мені дуже шкода, Портосе, що ви не вірите в це.

– Мені однаково, людина він чи диявол, тілесне створіння чи тінь, ілюзія чи дійсність, але ця людина – моє прокляття. Через нього ми втратили чудову нагоду заробити сотню, а може, й більше пістолів.

– Яким чином? – в один голос поцікавилися Портос і Араміс.

Атос, йдучи за своєю звичкою промовчати там, де це можливо, обмежився лише запитальним поглядом.

– Планше, – сказав д’Артаньян до свого слуги, який, відчинивши двері, просунув у щілину голову, намагаючись піймати бодай уривки розмови, – спустіться до власника цього будинку, пана Бонасьє, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини пляшок вина Божансі. Я найбільше його вподобав.

– Ти ба! – вигукнув Портос. – Невже ваш хазяїн відкрив вам необмежений кредит?

– Еге ж, – відповів д’Артаньян. – Від сьогодні. І можу запевнити: якщо вино буде поганим, ми пошлемо до нього по інше.

– Треба вживати, але не зловживати, – повчальним тоном зауважив Араміс.

– Я завжди казав, що д’Артаньян найкмітливіший серед нас чотирьох, – сказав Атос і, зробивши цей комплімент, на який д’Артаньян чемно вклонився, поринув у звичайне для нього мовчання.

– Та що, в біса, сталося? – спитав Портос.

– Авжеж, розкажіть нам усе, любий друже, – підхопив Араміс. – Звичайно, за умови, що це не кине тінь на честь дами: тоді вам краще й не починати.

– Запевняю вас, – сказав д’Артаньян, – нічия честь не постраждає від того, що я вам повідомлю.

І він з усіма подробицями розповів друзям про те, що сталося перед тим, як вони прийшли: про свою розмову з хазяїном і про те, що викрадач дружини цього шановного городянина був тим незнайомим, з яким він засперечався в заїзді «Вільний мірошник».