Справді, четверо таких людей, як вони, четверо молодиків, ладних для друга віддати все – від гаманця до життя, здатних завжди підтримати один одного і ніколи не відступати, які виконували всі разом або кожен окремо прийняті спільно рішення, чотири шпаги, що загрожують чотирьом сторонам світу або звернуті проти єдиного ворога, неминуче повинні були, потай чи відкрито, прямо чи кружним шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до очікуваної мети, хоч би якою далекою і недосяжною вона була. Д’Артаньяна дивувало єдине – те, що його друзі ніколи раніше навіть не замислювалися над цим.

Тепер він почав сушити собі голову над тим, куди саме слід спрямувати цю потужну, помножену на чотири силу, за допомогою якої – він не мав у цьому сумніву – можна було, немов спираючись на легендарний Архімедів важіль, перевернути світ, – аж раптом почув обережний стукіт у двері. Д’Артаньян розбудив Планше і наказав йому відчинити.

Нехай ці слова – «розбудив Планше» – не введуть в оману читача, який може подумати, що дія відбувається вночі або в досвітню годину. Нічого подібного. Щойно вибило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого хазяїна і попросив дати йому пообідати, а той відповів йому приказкою: «Хто спить – той обідає». І слуга вирішив послухати мудрої поради.

У супроводі Планше до кімнати ввійшов простакуватий чоловік, на вигляд городянин.

Планше після «обіду» закортіло на десерт послухати, про що йтиметься, але відвідувач сказав, що розмова конфіденційна і йому хотілося б залишитися з паном д’Артаньяном сам на сам.

Д’Артаньян випровадив Планше і запропонував відвідувачеві стілець.

Якийсь час у кімнаті панувала мовчанка. Чоловіки пильно придивлялися один до одного, намагаючись скласти попередню думку про співрозмовника. Нарешті д’Артаньян уклонився, даючи зрозуміти, що готовий вислухати свого гостя.

– Мені характеризували пана д’Артаньяна як мужнього юнака, – мовив відвідувач. – І слава, якої він зажив, спонукала мене довірити йому таємницю.

– Кажіть, добродію, кажіть! – вигукнув д’Артаньян, відразу збагнувши, що справа може дати непоганий зиск.

Відвідувач знову на мить замовк, а потім вів далі:

– У мене є дружина, яка служить кастеляншею в королеви. Господь дав їй і розум, і вроду. Ось уже три роки, як ми одружені. Хоча посаг молодої мало кого спокусив би, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, доводиться їй хрещеним батьком і підтримує її…

– То що сталося? – спитав д’Артаньян.

– А сталося те… – сказав відвідувач, – сталося те, що мою дружину вчора вранці, коли вона виходила з білизняної кімнати, викрали.

– І хто ж викрав вашу дружину?

– Я, звісно, з цілковитою певністю нічого не можу сказати, але підозра в мене є.

– На кого ж вона упала?

– Чоловік, який уже давно не дає їй просвіту.

– Біс би його взяв!

– Але, дозвольте сказати вам, добродію, я переконаний, що йдеться тут не так про кохання, як про політику.

– Не так про кохання, як про політику… – задумливо повторив д’Артаньян. – Що ви маєте на увазі?

– Не знаю, чи можу я говорити вам…

– Пане, хочу звернути вашу увагу на те, що мені від вас нічогісінько не треба. Прийшли до мене ви, і самі ви сказали, що хочете довірити мені таємницю. Тож робіть, як вам заманеться. Ще не пізно припинити нашу розмову і розкланятися.

– О ні, добродію! Ви здаєтеся мені чесним юнаком, і я довірю вам. Гадаю, що все це сталося не через її власні любовні інтрижки, а через любовні справи однієї дами, чиє становище в суспільстві набагато вище, ніж у моєї дружини.

– Так-так! Чи не пов’язано це з любовними пригодами пані де Буа-Трасі? – вигукнув д’Артаньян, бажаючи похизуватися тим, що він добре обізнаний з таємницями придворного життя.

– Беріть вище, добродію, значно вище!

– Пані д’Егільйон?

– Ще вище.

– Пані де Шеврез?

– Вище, багато вище.

– Але ж не… – д’Артаньян затнувся.

– Так, добродію, саме так, – ледь чутно і майже не дихаючи від страху, прошепотів відвідувач.

– І хто ж він?

– Хто ж може бути ще, як не герцог…

– Герцог?..

– Так, добродію, – ще тихіше відповів гість.

– Але як ви дізналися про це?

– О!.. Як дізнався?..

– Так. Кажіть усе до кінця або… ви самі розумієте…

– Я знаю про це від своєї дружини, добродію, від своєї власної дружини.

– А їй від кого це стало відомо?

– Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що моя дружина – хрещениця пана де Ля Порта, довіреної особи королеви? Отож пан де Ля Порт наблизив мою дружину до її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритися, – ця нещасна, яку покинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.

– Так-так, дещо вже вимальовується, – сказав д’Артаньян.

– Отож продовжую, добродію. Чотири дні тому дружина приходила до мене – однією з умов її служби був дозвіл відвідувати мене двічі на тиждень. Бо, як я мав уже честь вам сказати, моя дружина дуже любить мене, і ось вона прийшла до мене і втаємничила, що королева останнім часом дуже боїться…

– Чого ж вона боїться?

– Річ у тім, що пан кардинал, здається, в останні дні переслідує і знущається з королеви більше, ніж будь-коли. Він не може їй пробачити історію з сарабандою. Ви знаєте про цю історію з сарабандою?

– Хай йому біс! Чи знаю я! – вигукнув д’Артаньян, який уяви не мав, про що йдеться, але намагався показати, що йому все відомо.

– Так що тепер це вже не просто ненависть – це помста!

– Невже?

– І королева гадає…

– Що ж гадає королева?

– Вона гадає, що герцогові Бекінгему відправили листа від її імені.

– Від імені королеви?

– Так, щоб викликати його до Парижа, а коли він приїде, заманити його в пастку.

– Хай йому біс!.. Але ваша дружина, шановний пане… до чого тут ваша дружина?

– Всі знають, як вона віддана королеві. її або хочуть віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб використати її як шпигунку.

– Можливо, – сказав д’Артаньян. – А ви знаєте того чоловіка, що викрав її?

– Я вже казав вам: мені здається, що я його знаю.

– І як його звуть?

– Цього я не знаю. Мені тільки відомо, що він – людина кардинала, віддана йому тілом і душею.

– Але ви коли-небудь бачили його?

– Так, дружина мені якось показувала його.

– Чи немає в нього яких-небудь особливих прикмет, що за ними його можна було б упізнати?

– О, звичайно! Це поважний добродій, чорнявий, смаглявець, з пронизливим поглядом, білозубий, а ще в нього шрам на скроні.

– Шрам на скроні! – вигукнув д’Артаньян. – І ці білі зуби, пронизливий погляд, смаглява шкіра, чорне волосся, поважний. Це він, той чоловік з Менга!

– Чоловік з Менга, сказали ви?

– Так-так! Але це не має ніякого відношення до справи, тобто навпаки – це спрощує її. Якщо ми говоримо про одну й ту саму людину, то я одним ударом зроблю послугу і вам і собі, ото й усе. Але де можна знайти цього чоловіка?

– Навіть не знаю.

– А де він живе?

– Не знаю. Та й бачив я його лише раз, коли проводжав дружину до Лувру. Він вийшов звідти саме тоді, коли вона входила, і вона мені вказала на нього.

– Бісова личина! – пробурмотів д’Артаньян. – Все це дуже плутано. А від кого ви дізналися про викрадення вашої дружини?

– Від пана де Ля Порта.

– Що він ще вам розповідав?

– Нічого.

– А хтось іще знає про цю справу?

– Так, я дещо довідався. Я отримав…

– Що отримали?

– Не знаю… Може, це буде надто необачно з мого боку…

– Знову та сама пісня! Але тепер, мушу вам сказати, відступати вже пізно.

– Так я і не відступаю, тисяча чортів! – вигукнув гість, сподіваючись за допомогою прокльонів підбадьорити себе. – Присягаюся вам честю Бонасьє…

– Ви Бонасьє? – перервав його д’Артаньян.

– Так, це моє прізвище.

– І ви сказали: «Присягаюся честю Бонасьє…» Вибачте, але, здається, я десь чув це прізвище.