Портос грав час від часу. У дні, коли його супроводжував успіх, він ставав піднесеним і зухвалим. Та програвши – зникав на кілька днів невідомо куди, а тоді з’являвся, помітно зблідлий і схудлий, але з грошима в кишені.

Що ж до Араміса, то він не грав ніколи. Він був найнікчемніший мушкетер і найнудніший співтрапезник, який тільки може бути. Він завжди кудись поспішав. Іноді, в розпал званого обіду, коли захмілілі від вина і захоплені розмовою учасники застілля збиралися ще дві-три години посидіти за столом, Араміс, поглянувши на годинник, підводився і, вибачливо усміхнувшись, прощався з присутніми, щоб устигнути, як він говорив, на зустріч з якимсь ученим богословом. Іншим разом він квапився повернутися додому, щоб попрацювати над дисертацією, і просив друзів не заважати йому.

І щоразу, коли таке траплялося, Атос усміхався своєю чарівною і трохи сумною усмішкою, яка так пасувала до його благородного обличчя, а Портос пив і присягався, що Араміс у кращому разі стане хіба що сільським священиком.

Планше, д’Артаньянів слуга, з гідністю витримав випробування щастям. Він кожного дня діставав свої тридцять су, і впродовж місяця повертався додому трохи захмелілий, але, втім, залишаючись ввічливим і старанним слугою. Та коли над помешканням на вулиці Могильників подули вітри змін – і змін аж ніяк не на краще, інакше кажучи, коли сорок пістолів короля Людовіка XIII були повністю, або майже повністю витрачені, – Планше почав нарікати на свого хазяїна. Скарги ці Атос вважав нудними, Портос – непристойними, а Араміс – просто смішними. Атос порадив д’Артаньянові вигнати цього пройдисвіта, Портосу ж кортіло добре його віддухопелити, перш ніж вигнати, гарненько його відлупцювати, а Араміс стверджував, що панові не випадає вислуховувати від свого слуги нарікання на свою долю.

– Еге ж, легко вам казати, – зітхнув д’Артаньян. – Ви, Атосе, взагалі забороняєте Грімо розмовляти, отож, звісно, ніколи й не чуєте від нього лихого слова. Ви, Портосе, живете в розкошах, і ваш Мушкетон дивиться на вас, мов на бога. Нарешті ви, Арамісе, завжди захоплені своїми богословськими пошуками, і вашому слузі Базену, людині сумирній і набожній, нічого не залишається, як глибоко вас шанувати. А як бути мені, коли я не маю ні посади, ні грошей, коли я не мушкетер і навіть не гвардієць, – як мені змусити мого Планше любити, боятися чи поважати мене?

– Справа серйозна, – відповіли троє друзів, – і тільки ви самі можете її розв’язати. Є слуги, яким, як і жінкам, треба відразу показати те місце, на якому хочеш їх бачити. Поміркуйте над цим.

Д’Артаньян поміркував і для початку вирішив… відлупцювати Планше. Виконав він це з тією ретельністю, яку вкладав в усе, що робив. Удавшись до такого насильства, він заборонив Планше залишати службу без дозволу.

– На мене чекає блискуче майбутнє, – додав д’Артаньян. – Кращі часи неминуче настануть, і твоя доля влаштується, якщо ти залишишся в мене. Я ж надто добрий пан, щоб дозволити тобі випустити з рук твоє щастя, і не відпущу тебе, дарма що ти просиш про це.

Така метода викликала в мушкетерів глибоку повагу до дипломатичних здібностей д’Артаньяна. А Планше, повіривши й собі в респектабельність свого хазяїна, більше вже ніколи не заводив розмов про своє бажання покинути службу.

Життя чотирьох молодих людей поступово потекло спільним річищем. У д’Артаньяна не було своїх власних звичок, бо він приїхав з провінції й потрапив у зовсім новий для нього світ. Тому він одразу ж перейняв звички своїх друзів.

Вставали вони о восьмій годині взимку, о шостій влітку і йшли довідатись про новий пароль та послухати, що новенького в пана де Тревіля. Д’Артаньян, дарма що не був мушкетером, із зворушливою сумлінністю виконував свої обов’язки. Він постійно бував на варті, бо завжди супроводив того зі своїх друзів, хто ніс караульну службу. Його знали в казармі мушкетерів, і всі вважали добрим товаришем. Пан де Тревіль, який оцінив д’Артаньяна з першого погляду і почував до нього щиру симпатію, щоразу, буваючи в короля, нагадував про нього.

Троє мушкетерів теж дуже любили свого молодого товариша. Дружба, що пов’язувала цих чотирьох людей, і потреба бачитися по три-чотири рази на день – то з приводу якоїсь дуелі, то в справі, то для чергової розваги – змушували їх постійно бігати один за одним. Завжди можна було зустріти когось із цих нерозлучних друзів, хто біг, шукаючи решту, від Люксембурзького палацу до площі Сен-Сюльпіс або від вулиці Старого Голубника до Люксембурзького палацу.

Тим часом обіцянки, що їх дав де Тревіль, поступово здійснювалися. Одної красної днини король наказав панові Дезессару прийняти д’Артаньяна кадетом до своєї гвардійської роти. Важко зітхнувши, д’Артаньян вдягнув мундир гвардійця: він ладен був би віддати десять років свого життя в обмін на мушкетерський плащ. Але пан де Тревіль обіцяв йому цю ласку тільки після двох років випробування, яке, проте, могло бути й коротшим, якби д’Артаньянові пощастило стати в пригоді королю або пощастило здійснити якийсь героїчний вчинок. Діставши цю обіцянку, д’Артаньян упокорився долі і вже наступного дня почав свою службу.

Тепер настала черга Атосові, Портосові та Арамісові ходити на варту разом з д’Артаньяном, коли той стояв на посту. Таким чином, рота пана Дезессара того дня, коли до неї вступив д’Артаньян, прийняла до своїх лав не одного, а відразу чотирьох чоловік.

Тим часом сорока пістолям короля Людовіка XIII, як і всьому в цьому світі, що має початок, настав кінець. І цього дня до наших друзів прийшла справжня скрута. Спочатку Атос якийсь час утримував усю компанію на власні гроші. За ним був Портос, і завдяки одному з його зникнень, до яких усі вже звикли, він ще тижнів два міг задовольняти всі їхні насущні потреби. Дійшла нарешті черга й до Араміса, який охоче прийняв естафету з рук товаришів, і, за його словами, зміг, продавши свої книжки з теології, заробити кілька пістолів.

Потім, як звичайно, довелося пошукати допомоги у пана де Тревіля, який видав невеличкий аванс у рахунок належної їм платні. Але й цих грошей мушкетерам вистачило ненадовго, бо набігло чимало несплачених рахунків і деякі з них уже конче треба було сплатити.

Зрештою, коли стало зрозуміло, що невдовзі їм уже ні на що буде купити найнеобхідніше, вони ледь нашкребли ще вісім чи десять пістолів і послали Портоса спробувати щастя в карти. На лихо, цього дня воно відвернулося від нього: він програв усі гроші, що мав, а на додачу ще й двадцять п’ять пістолів під слово честі.

І тоді скрутні обставини перетворилися на справжнісіньке лихо. Зголоднілі мушкетери разом зі своїми слугами шастали набережними, заходили в кордегардії, то тут, то там напрошуючись на обід у когось із приятелів з міста або з інших полків. Бо, за словами Араміса, у щасливі свої дні треба, як той сівач, що розкидає насіння, розкидати обіди праворуч і ліворуч, щоб під час злигоднів збирати бодай нерясний урожай.

Атос дістав чотири запрошення і щоразу приводив із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портоса запрошували шість разів, і всі шість разів товариство також змогло скористатися цим. На рахунку Араміса було вісім запрошень. Ця людина, як ми вже встигли зазначити, мало говорила, зате багато робила.

Що ж до д’Артаньяна, який ще нікого не знав у столиці, то йому пощастило тільки поснідати шоколадом у священика, що був родом з Гасконі, та дістати запрошення від гвардійського корнета. Він привів із собою всю свою армію і до священика, у якого вони знищили весь його двомісячний запас провізії, і до корнета, який почастував їх розкішним обідом. Проте, як сказав Планше, хоч би скільки з’їв за раз, – усе одно поїв тільки раз.

Д’Артаньян почував себе вкрай принизливо від усвідомлення того, що добув лише півтора частування – сніданок у священика тягнув хіба що на половину обіду, – які були блідою тінню бенкетів, на які його запрошували Атос, Портос і Араміс. Він переймався тим, що стає нахлібником у своїх товаришів, забуваючи у своїй юнацькій простодушності, що саме він годував усю компанію протягом цілого місяця. Його занепокоєний розум почав активно шукати виходу з тяжкої ситуації. Він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих і заповзятливих чоловіків повинні робити ще щось, крім того, що вештатися без діла містом, брати уроки фехтування та вигадувати більш-менш дотепні витівки.