– Панове, я кажу вам, що я господиня цього дому, що я пані Бонасьє і що я служу королеві! – волала бідолашна жінка.
– Пані Бонасьє! – прошепотів д’Артаньян. – Невже мені пощастило знайти ту, яку всі розшукують?
– Саме ви нам і потрібні! – відповіли їй.
На раз зчинилася якась метушня, від чого затремтіли всі перегородки в будинку. Було зрозуміло, що бідолашна жінка чинила опір, але вона була одна проти чотирьох чоловіків.
– Пустіть мене… пус… – голос ставав дедалі тихішим, аж поки замість слів почулися лише нерозбірливі звуки.
– Вони затикають їй рота, зараз вони поведуть її! – вигукнув д’Артаньян, підхоплюючись, немов на пружині. – Шпагу!.. Ні, вона при мені… Планше!
– Слухаю вас.
– Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Хто-небудь з них напевно вдома, а може, й усі троє вже повернулися. Нехай візьмуть зброю, нехай ідуть, ні, нехай мчать сюди… О, згадав: Атос у пана де Тревіля.
– Але куди ж ви, куди ж ви, пане?
– Я спущуся через вікно! – пояснив д’Артаньян. – Так я швидше буду внизу. А ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь у двері й біжи, куди я тобі звелів.
– О пане, пане, ви розіб’єтеся! – зойкнув Планше.
– Мовчи, дурню! – прикрикнув на нього д’Артаньян.
Потім, тримаючись рукою за підвіконня, він вистрибнув з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий: він навіть не подряпався.
Опинившись біля вхідних дверей, він почав стукати, промовляючи сам до себе:
– Зараз я теж буду в мишоловці, і горе тим котам, які посміють зачепити таку мишу!
Тільки-но почулися удари молотка, як усередині все стихло. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і д’Артаньян, зі шпагою наголо, кинувся до помешкання пана Бонасьє, двері якого, мабуть, мали пружину, бо самі зачинилися за ним.
Слідом за цим усі мешканці цього нещасливого будинку та їхні найближчі сусіди почули голосні вигуки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг і гуркіт повалених меблів. А ще за якусь мить усі ті, кого стривожив шум і хто висунувся у вікно, щоб довідатись, у чім річ, могли побачити, як двері відчинилися знову і четверо людей, одягнених у чорне, не вийшли, а ніби вилетіли з них, як вилітає зграя переляканих ворон, лишаючи на підлозі й на краю столів своє пір’я, бо ці теж полишили за собою клапті одежі та шмаття плащів.
Аби до кінця бути справедливим, скажемо, що перемога дісталася д’Артаньянові без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був при зброї, та й захищався він для годиться. Решта ж, а їх було троє, щоправда, намагалися оглушити юнака, жбурляючи в нього стільці, ослони та посуд. Але дві чи три подряпини, завдані шпагою гасконця, налякали їх до смерті. Не минуло й десяти хвилин, як ворог змушений був рятуватися втечею, і д’Артаньян святкував перемогу.
Сусіди, які повідчиняли вікна з холоднокровністю, що була властива парижанам у ті часи постійних заколотів і збройних сутичок, зачинили їх, коли побачили, як тікають четверо чоловіків у чорному. Чуття підказувало їм, що з цієї хвилини вже нічого цікавого не відбудеться.
Крім того, година була пізня, а тоді, як і тепер, у кварталі, що прилягав до Люксембурзького палацу, спати лягали рано.
Д’Артаньян, залишившись наодинці з пані Бонасьє, обернувся до неї. Бідолашна лежала в кріслі майже непритомна. Д’Артаньян поглянув на неї.
Це була чарівна жінка років двадцяти п’яти або двадцяти шести, темноволоса, з блакитними очима, ледь-ледь кирпатим носиком і чудовими зубками. Колір її обличчя нагадував рожевий мармур. Цим, щоправда, й обмежувалися ознаки, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але не витонченої форми. Та й ноги її не свідчили про високе походження. На щастя, д’Артаньяна на той час мало турбували такі дрібниці.
Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши свій погляд на її ніжках, він помітив батистову хусточку, що лежала на підлозі, і підняв його. Ріжечок хусточки прикрашав такий самий вензель, що й на злощасній хусточці, через яку вони з Арамісом ледве не побилися на дуелі.
Відтоді д’Артаньян не полюбляв батистові хусточки з різними там гербами і вензелями. Тому він, не кажучи ані слова, поклав хусточку до кишені пані Бонасьє. Тим часом молода жінка почала приходити до тями. Вона розплющила очі, з жахом озирнулася довкола й побачила, що мучителів її вже нема і вона лишилася наодинці зі своїм рятівником. Усміхнувшись, жінка простягла до нього руки. Ніколи в житті д’Артаньяну ще не доводилося бачити такої чарівної усмішки.
– Ех, добродію, – сказала вона, – ви мене врятували! Дозвольте мені подякувати вам.
– Пані, – відповів д’Артаньян, – я зробив те, що зробив би на моєму місці будь-який дворянин. Тому ви не зобов’язані дякувати мені.
– О ні, навпаки, добродію, і я сподіваюся, що зможу віддячити вам за цю послугу! Але що хотіли від мене ці люди, про яких я подумала, що вони грабіжники, і чому тут немає пана Бонасьє?
– Пані, ці люди набагато небезпечніші за грабіжників. Це нишпорки пана кардинала. А щодо вашого чоловіка, пана Бонасьє, то його немає тут тому, що вчора його забрали й відвели до Бастилії.
– Мій чоловік у Бастилії? – вигукнула пані Бонасьє. – Боже мій! Що він такого скоїв? Мій бідолашний чоловік! Адже він – сама невинність!
Щось схоже на посмішку ковзнуло по все ще переляканому обличчю молодої жінки.
– Що він скоїв? – повторив д’Артаньян. – Я гадаю, єдиний його злочин полягає в тому, що щастя і нещастя його водночас бути вашим чоловіком.
– У такому разі, добродію, ви знаєте…
– Я знаю, що вас викрали.
– Але хто? Хто мене викрав? О, якщо ви знаєте це, скажіть мені!
– Якийсь чоловік років сорока – сорока п’яти, смаглявий, з чорним волоссям і шрамом на лівій скроні…
– Так, так! Але як його звати?
– Як його звати?.. Цього я не знаю.
– А мій чоловік знав, що мене викрали?
– Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.
– А чи догадується він, – трохи ніяковіючи, спитала пані Бонасьє, – про причину цього викрадення?
– Мені здалося, він підозрює, що тут пахне політикою.
– Спочатку і в мене були такі підозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, він ні хвилини не сумнівався в моїй порядності, мій любий пан Бонасьє?
– Що ви, пані! Він дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохає.
І знову тінь посмішки торкнулася рожевих губок цієї чарівної молодої жінки.
– Але як вам пощастило втекти? – вів далі д’Артаньян.
– Сьогодні вранці мені стала зрозумілою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вікна і втекла. Я подумала, що мій чоловік має бути вдома, отож поспішила сюди.
– Сподівалися, що він захистить вас?
– О ні! Мій бідолашний чоловік! Я знала, що він не здатен захистити мене. Але він міг бути нам корисний в іншому, тому я хотіла його попередити.
– Про що?
– Ні, це чужа таємниця! Я не можу вам її розкрити.
– Пані, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я і гвардієць, але закликаю вас до обережності: мені здається, що тут нам узагалі не варто звіряти один одному якісь таємниці. Люди, яких я примусив тікати, невдовзі повернуться з підмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома…
– Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, нам треба мерщій сховатися!
З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.
– Але ж куди тікати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?
– Подалі від цього будинку! Потім видно буде.
І молоді люди, навіть не зачинивши за собою двері, швидко спустилися по вулиці Гробарів, звернули на Королівський Рів і зупинилися тільки біля площі Сен-Сюльпіс.
– І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди мені вас провести?
– Навіть не знаю, що сказати… – відповіла пані Бонасьє. – Правду кажучи, я хотіла через свого чоловіка побачитися з паном де Ля Портом і розпитати його про те, що насправді сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно мені там з’являтися.
