– Гей, добродію! – вигукнув він, безладно розмахуючи руками. – Та ну ж бо, добродію! Авжеж, ви, що виглядаєте з-за цієї віконниці! Чи не скажете мені, що це вас так розсмішило? Можливо, тоді ми посміємося разом!

Незнайомий повільно перевів погляд з коня на вершника, ніби йому потрібен був якийсь час, аби зрозуміти, що ці гнівні докори звернуті саме до нього. Потім, коли в нього не лишилося й найменшого сумніву, брови його злегка насупились, і він, витримавши довгеньку паузу, відповів тоном, сповненим іронії та зневаги, що їх годі передати пером:

– Я не з вами розмовляю, добродію.

– Але я розмовляю з вами! – вигукнув юнак, виведений із себе цією сумішшю нахабності й гарних манер, чемності й зневаги.

Незнайомий ще якусь хвильку з усмішкою дивився на д’Артаньяна, а потім, відступивши од вікна, неквапно вийшов із дверей заїзду і попрямував до юнака, зупинившись за два кроки від нього, якраз навпроти його коня. Його спокій і глузливий вираз обличчя ще дужче розвеселили його недавніх слухачів, які так і не зрушили зі свого місця біля вікна.

Д’Артаньян, угледівши перед собою кривдника, висмикнув шпагу з піхов майже на фут.

– Цей кінь і справді жовтої масті, або, точніше, був таким колись у молодості, – продовжував свої наукові розмірковування незнайомий, звертаючись до своїх слухачів і мовби не помічаючи роздратування д’Артаньяна, хоч молодий гасконець стояв між ним та його співрозмовниками. – Цей колір, безперечно, відомий людям, які вивчають ботаніку, але досі був мало відомий тим, хто знається на конях.

– Глузує з коня лише той, кому бракує сміливості глузувати з його хазяїна! – оскаженіло вигукнув майбутній мушкетер.

– Сміятися мені доводиться нечасто, добродію, – провадив далі незнайомий. – Ви могли й самі помітити це з виразу мого обличчя. Проте я маю намір зберегти за собою право сміятися, коли мені хочеться.

– А я, – мовив д’Артаньян, – не бажаю, щоб сміялися, коли мені цього не хочеться!

– Та невже, добродію? – перепитав незнайомий ще спокійнішим тоном. – Ну що ж, це абсолютно справедливо.

І, повернувшись на каблуках, він попрямував до в’їзних воріт, біля яких д’Артаньян ще раніше встиг помітити осідланого коня.

Але д’Артаньян був не з тих, хто просто так може відпустити людину, що насмілилася кепкувати з нього. Він вихопив свою шпагу й кинувся за незнайомим, вигукуючи йому вслід:

– Оберніться, оберніться ж, пане насмішнику, бо мені доведеться штрикнути вас іззаду!

– Штрикнути? Мене? – перепитав той, рвучко повернувшись. У його погляді, звернутому на юнака, можна було прочитати як подив, так і зневагу. – Годі, юначе, годі! Чи, може, ви перегрілись на сонці?

Потім, упівголоса і мов розмовляючи із самим собою, він додав:

– Яка прикрість! Оце була б знахідка для його величності, котрий усюди шукає сміливців, щоб поповнити лави своїх мушкетерів…

Він ще не закінчив, як д’Артаньян зробив такий лютий випад, що, якби незнайомий не відскочив назад, то, цілком можливо, цей жарт виявився б останнім у його житті. Незнайомий, побачивши, що вже не до жартів, теж вихопив шпагу, відсалютував супротивникові й приготувався захищатися. Але саме в цей критичний момент обидва його недавні слухачі разом із хазяїном заїжджого двору накинулися на д’Артаньяна, щосили лупцюючи його кийками, лопатами та камінними щипцями. Це несподіване втручання різко змінило хід поєдинку, і супротивник д’Артаньяна, скориставшись тим, що той повернувся, захищаючись од зливи ударів, так само спокійно й неквапливо сунув шпагу назад у піхви. З дійової особи, якою він ледве було не став, незнайомий знову зробився глядачем, і цю роль він виконав із звичною для нього незворушністю.

– Кляті гасконці! – пробурмотів він невдоволено й наказав: – Посадіть-но його на цю жовтогарячу шкапу, і хай собі їде з Богом, поки цілий.

– Але спершу я вб’ю тебе, боягузе! – вигукнув д’Артаньян, ледве стримуючи удари своїх супротивників, які ще завзятіше насідали на нього.

– Гасконські хвастощі! – знову пробурмотів незнайомий. – Присягаюся честю, ці гасконці невиправні! Що ж, продовжуйте, панове, якщо він цього так хоче. Коли йому набридне, сподіваюся, він сам почне проситися.

На жаль, незнайомий ще не знав, з яким упертюхом він має справу. Д’Артаньян був не з тих, хто благає про пощаду, тому ще якусь мить бій тривав. Нарешті молодий гасконець, зовсім знесилівши, випустив з рук шпагу, яка під ударом палиці переломилася навпіл. Наступний удар поцілив йому прямісінько в лоб, і він, обливаючись кров’ю і майже втрачаючи свідомість, упав на землю.

Саме на цю пору люди збіглися звідусюди до місця події. Хазяїн заїзду, не бажаючи скандалу, разом зі слугами відніс пораненого на кухню, де йому надали необхідну допомогу.

А незнайомий знову вернувся на своє місце до вікна і, не приховуючи невдоволення, поглядав на людський натовп, який, мабуть, дратував його.

– Ну, як почувається цей божевільний? – поцікавився він, почувши, як рипнули двері, та обертаючись до хазяїна заїзду, що прийшов довідатися про самопочуття свого гостя.

– Ваше сіятельство цілі й здорові? – і собі спитав той.

– Дякую, абсолютно цілий і здоровий. Але я хочу знати, що з нашим юнаком.

– Йому вже краще, – відповів хазяїн. – Він просто знепритомнів.

– Справді? – перепитав незнайомий.

– Але перед тим він, зібравши останні сили, викрикував щось на вашу адресу і вимагав з вами дуелі.

– Це якийсь диявол, а не людина! – вигукнув незнайомий.

– О ні, ваше сіятельство, він не диявол, – заперечив хазяїн, презирливо скрививши губи. – Ми обшукали його, поки він був непритомний. У його торбинці виявилася одна-однісінька сорочка, а в гаманці – одинадцять екю. Але, незважаючи на це, він, утрачаючи притомність, усе торочив, що, станься таке в Парижі, ви б розкаялися у вчиненому відразу на місці, а так вам розкаятися доведеться пізніше.

– У такому разі, – холодно зауважив незнайомий, – це, мабуть, переодягнений принц крові.

– Про це я й кажу вам, ваше сіятельство, – вів далі хазяїн, – щоб ви були напоготові.

– Може, він називав якісь імена, перш ніж знепритомніти?

– Саме так! Він поплескував себе по кишені й повторював: «Ось побачимо, якої думки буде пан де Тревіль, коли довідається, що завдано образи його протеже!»

– Пан де Тревіль? – перепитав незнайомий, насторожившись. – Кажете, він поплескував себе по кишені, вимовляючи ім’я пана де Тревіля?.. Ну ж бо, любесенький, я впевнений, що, поки наш герой був непритомний, ви не пропустили нагоди заглянути також і до цієї кишені. То що в ній було?

– Лист, адресований до пана де Тревіля, капітана мушкетерів.

– Справді?

– Точнісінько, як я мав честь доповісти вашому сіятельству.

Хазяїн не був особливо спостережливим, отож не помітив, який вираз з’явився при цьому на обличчі незнайомого. Він одійшов од вікна, на лутку якого доти спирався, з виглядом людини, чимось дуже стривоженої.

– Чорт! – процідив він крізь зуби. – Невже Тревіль підіслав до мене цього гасконця? Але він такий молодий! Однак удар шпагою – це удар шпагою, хоч би хто його завдавав, і в таких ситуаціях хлопчиська остерігаєшся менше, ніж будь-кого іншого. Буває так, що незначна перешкода може завадити досягненню великої мети.

І незнайомий на кілька хвилин поринув у роздуми.

– Послухайте, хазяїне! – сказав він нарешті. – А чи не позбавите ви мене присутності цього божевільного? Сумління не дозволяє мені вбити його, а тим часом… – додав він з виразом холодної жорстокості, – а тим часом він мені заважає. До речі, де він зараз?

– У кімнаті моєї дружини: йому там роблять перев’язку. Це на другому поверсі.

– Одяг і торбина з ним? Він не скидав свого камзола?

– І камзол, і торбина внизу, на кухні. Втім, якщо він вам заважає, цей божевільний юнак…

– Безперечно! Від нього у вашому заїзді тільки неприємності, які добропорядним людям зовсім ні до чого… Підніміться до себе, приготуйте мені рахунок і попередьте мого слугу.