Д’Артаньян був бідний. Нерішучість провінціала – цей легкий наліт, схожий на тендітну квітку або ніжний пушок персика, – швидко змів ураган не дуже цнотливих порад, якими троє мушкетерів напучували свого друга. Д’Артаньян, скоряючись дивним звичаям того часу, почував себе в Парижі як у завойованому місті, майже так, як почував би себе у Фландрії: там – іспанці, тут – жінки. Всюди були вороги, з якими треба боротися, і була контрибуція, яку слід накласти.
Проте ми повинні сказати, що цього разу д’Артаньян керувався почуттям більш шляхетним і безкорисливим. Галантерейник казав йому, що він багатий, а д’Артаньянові неважко було здогадатися, що в такого заплішеного дурня, як пан Бонасьє, гаманцем розпоряджається, скоріше за все, дружина. Але все це аж ніяк не вплинуло на те почуття, що спалахнуло в ньому, тільки-но він побачив пані Бонасьє, і холодний розрахунок майже не торкнув кохання в його серці. Ми кажемо «майже», бо думка про те, що вродлива, привітна й розумна молода жінка, окрім того, ще й багата, анітрохи не заважає зародженню кохання, а скоріше навпаки – всіляко цьому сприяє.
Багатство припускає наявність безлічі вишуканих дрібничок, що чудово поєднуються з вродою. Тонка біла панчоха, шовкова накидка, мереживний комірець, витончений черевичок, весела стрічечка у волоссі не допоможуть негарній жінці стати гарненькою, але гарненьку зроблять красунею, не кажучи вже про руки, які від усього цього тільки виграють. Руки, особливо жіночі, аби вони залишалися гарними, не повинні бути обтяжені ніякою роботою.
Отже, д’Артаньян – його статків ми не приховували від читача, – д’Артаньян не був мільйонером. Звичайно, він сподівався одного чудового дня ним стати, але термін, який він намітив собі для цієї сприятливої зміни, був дуже приблизний. Поки чекаєш на переміни, розпач охоплює від усвідомлення того, що кохана жінка страждає без тисячі дрібничок, які роблять її по-справжньому щасливою, а ти не маєш можливості запропонувати їй цю тисячу дрібничок! Коли жінка багата, а коханець її бідний, вона принаймні сама може дозволити собі те, чого він не в змозі їй подарувати. І хоч вона тішить себе, як правило, за гроші свого благовірного, слова вдячності за це не часто дістаються йому.
Д’Артаньян, маючи намір стати якнайніжнішим коханцем, лишався разом з тим відданим другом. Продовжуючи мріяти про чарівну дружину галантерейника, він, проте, не забував і про своїх приятелів. Пані Бонасьє була жінкою, з якою не соромно було прогулятися в Сен-Дені або по Сен-Жерменському ярмарку в товаристві Атоса, Портоса та Араміса, яких д’Артаньян з гордістю познайомив би зі своєю коханкою. Крім того, від тривалих прогулянок пішки з’являється звірячий апетит: д’Артаньян віднедавна почав це помічати. І вони влаштують один з тих чарівних обідів, коли рука торкається руки друга, а нога – ніжки коханої. І, нарешті, у хвилину найбільшої скрути, за надзвичайних обставин, д’Артаньян зможе виручити грішми своїх друзів.
А що ж пан Бонасьє, якого д’Артаньян сам штовхнув у руки поліцейських, голосно зрікаючись його і пошепки обіцяючи йому порятунок? Мусимо признатися нашим читачам: д’Артаньян і гадки не мав про нього, а коли й згадував, то вважав при цьому, що панові Бонасьє буде краще лишатися там, де він тепер був. З усіх почуттів, які володіють людством, кохання – найегоїстичніше.
Проте поспішімо заспокоїти читачів: коли д’Артаньян і забув або вдав, що забув про хазяїна своєї квартири, посилаючись на те, що не знає, куди його поділи, то пам’ятаємо про нього ми і знаємо, де він. Але зараз ми все-таки звернемо свій погляд на закоханого гасконця, а до шановного галантерейника повернемося згодом.
Тим часом д’Артаньян, який уже марив про майбутні любовні втіхи, розмовляючи з нічним небом і всміхаючись до зірок, піднімався вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її називали в ті роки. Оскільки він був неподалік від будинку, де жив Араміс, то вирішив завітати до свого друга й пояснити йому, що його змусило послати до нього Планше з проханням негайно прийти до мишоловки. Якщо Араміс був удома, коли прийшов Планше, він, безперечно, негайно побіг на вулицю Могильників і, не заставши там нікого, крім хіба що двох своїх товаришів, не міг тепер збагнути, що все це мало б означати. Отож належало все пояснити другові. Так уголос розмірковував д’Артаньян.
Але причина, через яку д’Артаньян вирішив зайти до свого друга, була лише приводом для того, щоб поговорити з Арамісом про чарівну пані Бонасьє, яка полонила якщо не серце гасконця, то думки напевне. Перше кохання і скромність – поняття несумісні. З першим коханням пов’язана така бурхлива радість, що закоханому, аби він не захлинувся в її хвилях, потрібно комусь про неї розповісти.
Ось уже дві години, як нічна пітьма огорнула Париж і вулиці його майже спорожніли. Всі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло і тихо. Д’Артаньян йшов провулком, тим самим, де нині пролягає вулиця Асса. Юнак з насолодою вдихав пахощі, які долітали з вулиці Вожирар із садів, що їх освіжила вечірня роса і нічний вітерець. Удалині, хоч і приглушені щільними віконницями, чулися п’яні пісні гультяїв, що веселилися в якомусь шинку. Дійшовши до кінця провулка, д’Артаньян повернув ліворуч. Будинок, у якому жив Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.
Д’Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив двері будинку свого друга, над якими віття клена, заплетені густим диким виноградом, утворили щільний зелений навіс. І раптом д’Артаньян помітив, як щось, схоже на тінь, промайнуло з боку вулиці Сервандоні. Це щось було загорнуте в плащ, і д’Артаньянові спочатку здалося, що то чоловік. Але невисокий зріст, непевна хода і рухи швидко переконали його, що перед ним жінка. Вона то зупинялася, то повертала назад, а потім знову рушала вперед. Зупинившись, вона підводила голову, щоб краще роззирнутися, де вона. Одне слово, вона поводилася так, немов сумнівалася, чи той це будинок, якого вона шукає. Д’Артаньян був заінтригований.
«А чи не запропонувати їй свої послуги? – подумав він. – Судячи з її ходи, вона молода… може, й гарненька. Але жінка, яка швендяє вулицями о такій порі, могла вийти тільки на побачення зі своїм коханцем. Ну й у халепу я вскочив! Перешкодити побаченню – далеко не кращий спосіб зав’язати знайомство».
Тим часом молода жінка просувалася все далі вперед, рахуючи будинки й вікна. До речі сказати, заняття це не було ні важким, ані довгим, бо тут стояло лише три особняки, і лише два вікна виходили на вулицю. Одне з них було в будинку, що стояв паралельно тому, де жив Араміс, друге – вікно самого Араміса.
«їй-богу, – подумав д’Артаньян, згадавши племінницю богослова, – було б цікаво, коли б ця запізніла пташка й справді шукала будинок нашого друга! Я ладен побитися об заклад, що саме так і є. Ну, любий мій Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»
І д’Артаньян, намагаючись залишатися непоміченим, сховався в найтемнішому кутку вулиці, біля кам’яної лави, що стояла в глибині якоїсь ніші.
Жінка підходила все ближче до того місця, де причаївся д’Артаньян. Що вона таки молода, сумніватися вже не доводилося: її виказувала і легка хода, і тихе покахикування, що зовсім не нагадувало надсадний кашель старої бабусі. А втім, як припустив наш кмітливий гасконець, це покахикування могло бути умовним сигналом.
Тим часом чи то на цей кашель відповіли таким же сигналом, що нарешті змусило жінку зважитися, чи то вона і без сторонньої допомоги визначила, що дійшла до мети, одне слово, жінка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі з однаковим інтервалом постукала зігнутим пальцем.
– Це ж вікно Араміса! – прошепотів д’Артаньян. – От ви й попалися, пане лицемір! Он як ви вивчаєте богослов’я!
Ледве жінка встигла постукати втретє, як внутрішня рама відчинилась і крізь віконницю блимнуло світло.
– Он воно що… – зауважив д’Артаньян, якого ця дивна зустріч змусила підслуховувати не біля дверей, а під вікном, – отже, візит не був несподіванкою! Зараз віконницю відчинять і дама влізе через вікно. Чудово!
