Та, на превеликий подив д’Артаньяна, віконниця так і лишилася зачиненою. Навіть більше, вогник, що зблиснув на якусь мить, зник, і все знову поринуло в темряву. Д’Артаньян вирішив, що це ненадовго, і продовжував пильно вдивлятися й уважно прислухатися.

Його сподівання справдилися. Минуло лише кілька секунд, і зсередини долинуло два коротких удари. Молода жінка у відповідь постукала один раз, і віконниця прочинилася.

Можна тільки уявити собі, як напружився д’Артаньян, намагаючись усе побачити й почути.

На жаль, джерело світла вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака вже призвичаїлися до темряви. Втім, дехто запевняє, що гасконці вночі бачать не гірше за котів.

Д’Артаньян побачив, як молода жінка витягла з кишені якийсь білий згорток і швидко розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, вона вказала господарю на ріжечок.

Ця хусточка нагадала д’Артаньянові іншу, знайдену ним біля ніг пані Бонасьє, і змусила його згадати про хусточку, що упустив Араміс.

«Що в біса означає ця хусточка?»

З того місця, де він стояв, д’Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя, – ми кажемо Арамісового, бо юнак навіть не сумнівався, що саме його друг розмовляє з дамою, яка стояла на вулиці. Цікавість узяла гору над обережністю, і, користуючись тим, що увага обох дійових осіб цієї сцени була цілком прикута до хусточки, д’Артаньян вигулькнув зі свого укриття, крадькома, зі швидкістю блискавки перетнув вулицю та притулився до рогу будинку, звідки можна було добре бачити все, що відбувається в кімнаті Араміса.

Та коли він зазирнув у вікно, то мало не скрикнув від подиву: з нічною відвідувачкою розмовляв не Араміс – то була жінка. На жаль, д’Артаньян хоч і розгледів обриси фігури, але обличчя її роздивитися не зміг.

Цієї миті жінка, яка була в кімнаті, вийняла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною відвідувачкою. Потім жінки сказали одна одній ще кілька слів. Нарешті віконниця зачинилася. Жінка, що стояла на вулиці, обернулась і пройшла за кілька кроків од д’Артаньяна, накинувши на голову каптур свого плаща. Але запізно – д’Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.

Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, уже промайнуло йому в голові, коли жінка вийняла з кишені хусточку. Але як могло статися, що пані Бонасьє, відрядивши його по пана де Ля Порта, який мав би відвести її до Лувру, о пів на дванадцяту ночі бігала паризькими вулицями, наражаючи себе на небезпеку вдруге бути викраденою?

Лише важлива справа могла змусити пані Бонасьє так ризикувати. А яка важлива справа може бути у двадцятип’ятирічної жінки? Кохання!

Але задля себе самої чи якоїсь третьої особи нехтувала вона власною безпекою, а може, й життям? Ось питання, яке постало перед д’Артаньяном. Його серце мучив демон ревнощів, так ніби він і справді був уже коханцем чарівної пані Бонасьє.

Зрештою, існував простий спосіб, щоб з’ясувати, куди прямує пані Бонасьє: простежити за нею. І д’Артаньян удався до нього не задумуючись.

Та, помітивши незнайомого, що, вийшов з ніші в стіні, мов статуя, що враз ожила, і почувши його кроки, які все ближче лунали за нею, пані Бонасьє злякано скрикнула і побігла.

Д’Артаньян кинувся за нею. Наздогнати жінку, що плуталася в складках свого плаща, було неважко. Вона не пробігла ще й третини вулиці, на яку завернула, як він її наздогнав. Бідолашна зовсім знесиліла – не так від утоми, як від страху, – і коли д’Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала навколішки і здушеним голосом вигукнула:

– Убийте мене, якщо хочете! Але ви нічого не дізнаєтеся від мене!

Д’Артаньян підняв її, обхопивши за талію. Та відчувши, як вона обвисла на його руці, він зрозумів, що вона ось-ось знепритомніє, і поспішив її заспокоїти, запевняючи у своїх добрих намірах. Ці слова не мали для пані Бонасьє ніякого значення: говорити можна що завгодно, а мати на думці найгірше. Але голос, який промовляв їх, зробив свою справу. Молодій жінці здалося, що вона його вже десь чула. Розплющивши очі, вона глянула на людину, що так дуже перелякала її, і, впізнавши д’Артаньяна, радісно скрикнула.

– О, це ви! Це ви! – повторювала вона. – Боже, дякую тобі!

– Так, це я, – сказав д’Артаньян. – Я, кого Бог послав, щоб оберігати вас.

– І тому ви стежили за мною? – спитала молода жінка, лукаво всміхаючись. Її від природи жартівлива вдача швидко звільнилася від страху, який охопив її кілька хвилин тому, бо всі її побоювання розвіялись одразу, щойно вона впізнала друга в тому, кого мала за ворога.

– Мушу признатися, що це не так, – відповів д’Артаньян. – Я випадково опинився на вашій дорозі. Побачив, як якась жінка стукає у вікно до одного з моїх друзів…

– Одного з ваших друзів? – урвала його мову пані Бонасьє.

– Саме так. Араміс – один з моїх найближчих друзів.

– Араміс? Хто це?

– Облиште, пані! Чи не збираєтеся ви запевнити мене в тому, що не знаєте Араміса?

– Я вперше чую це ім’я.

– І ви вперше приходили до цього будинку?

– Звичайно.

– І ви не знали, що в ньому живе молодий чоловік?

– Ні.

– Мушкетер?

– Уявлення не мала!

– Виходить, ви шукали не його.

– Цілком правильно. Та ви самі добре бачили, що особа, з якою я розмовляла, – жінка.

– Так, ваша правда. Але ця жінка, очевидно, одна з приятельок Араміса?

– Цього я не знаю.

– Але ж вона живе в нього?

– Це мене не обходить.

– Та хто ж вона?

– О, ця таємниця – не моя.

– Пані, ви чарівна, але водночас ви надзвичайно таємнича жінка.

– І ця таємничість применшує мою привабливість?

– Зовсім ні, навпаки, ви стаєте ще чарівнішою.

– Якщо так, дайте мені спертися на вашу руку.

– Охоче. Що тепер?

– А тепер проведіть мене.

– Куди?

– Туди, куди я йду.

– Але куди ви йдете?

– Ви побачите, бо проведете мене аж до дверей.

– Мені зачекати на вас?

– Це буде зайвим.

– То ви повертатиметесь самі?

– Може – так, може – ні.

– Але хто піде проводжати вас, чоловік чи жінка?

– Ще не знаю.

– Але я дізнаюся!

– Як?

– Я зачекаю і побачу, з ким ви вийдете.

– У такому разі – прощайте!

– Чому ж?

– Я більше не потребую ваших послуг.

– Але ж ви самі просили…

– Допомоги дворянина, а не нишпорки.

– Це надто жорстоко з вашого боку.

– Як називають того, хто стежить за людиною всупереч її волі?

– Безтактним.

– Це слово надто м’яке.

– Гаразд, пані. Я бачу, що доведеться виконувати всі ваші бажання.

– Чому ж ви не скористалися з нагоди, щоб відразу виконати одне з моїх бажань?

– Я каюся.

– Ви справді каєтесь?

– У цьому я не зовсім певен… Але я певен в іншому: я можу твердо обіцяти вам виконати все, що вам заманеться за умови, коли ви дозволите мені провести вас до того місця, куди ви йдете.

– І потім ви мене залишите?

– Так.

– І не станете чекати, поки я вийду, щоб простежити за мною?

– Ні.

– Слово честі?

– Слово дворянина!

– Тоді беріть мене під руку – й ходімо!

Д’Артаньян охоче виконав цей наказ, і пані Бонасьє, усе ще тремтячи від пережитих хвилювань, міцно схопилася за його руку. Так вони дійшли до кінця вулиці Лагарп. Тут, як здалося д’Артаньянові, пані Бонасьє знову завагалася, як це було раніш на вулиці Вожирар, але потім за якимись, відомими тільки їй, ознаками, очевидно, знайшла потрібні двері.

– Ну от ми й прийшли, – сказала вона, підходячи до цих дверей. – Я вам безмежно вдячна за те, що ви опинилися поряд зі мною і допомогли мені уникнути всіх небезпек, на які я могла наразитись, якби була сама. Але настала хвилина виконати вашу обіцянку. Я прийшла туди, куди мені було потрібно.

– А на зворотному шляху вам нічого буде боятися?

– Хіба що грабіжників.

– А грабіжників, значить, ви не боїтеся?

– А що вони можуть у мене взяти? Я не маю при собі ані гроша.

– Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку, прикрашену якимсь вензелем.