Увійшовши на подвір’я, герцог і пані Бонасьє пройшли кроків двадцять п’ять уздовж кам’яної огорожі. Там вони опинилися біля маленьких службових дверей, які залишали відчиненими вдень, але звичайно замикали на ніч. Пані Бонасьє штовхнула ці двері, і вони ввійшли. Хоч довкола панувала темрява, але пані Бонасьє добре орієнтувалася в цій частині Лувру, що була відведена для двірських службовців. Замкнувши за собою двері, вона взяла герцога за руку і, тримаючись за поручні й намацуючи ногою сходинки, почала підійматися. Герцог нарахував два поверхи. Опинившись на сходовій площадці, пані Бонасьє повернула праворуч, провела свого супутника довгим коридором і спустилася поверхом нижче, пройшла ще кілька кроків, уставила ключ у замок, одімкнула двері і завела герцога до кімнати, в якій горів тільки нічник.

– Залишайтеся тут, мілорде, – шепнула вона. – Зараз прийдуть.

Сказавши це, вона вийшла в ті самі двері й замкнула їх за собою на ключ, так що герцог міг з повним правом назвати себе в’язнем.

Треба сказати, що герцог Бекінгем, опинившись під замком у напівтемній кімнаті, не відчував ані найменшого страху. Однією з найважливіших рис його вдачі була невтолима спрага пригод і любов до всього романтичного. Безстрашний і заповзятливий, він не вперше наражав своє життя на небезпеку за подібних обставин. Йому було вже відомо, що послання, начебто відправлене Анною Австрійською, було пасткою. Та, замість того щоб повернутися в Англію, він, скориставшись нагодою, попросив передати королеві, що не поїде, не побачивши її. Спершу королева рішуче відмовилася зустрічатися з ним, але потім злякалася, що герцог, роздратований її відмовою, скоїть якусь дурницю. Вона вже зважилася прийняти його й просити негайно виїхати з міста, але того самого вечора, коли вона це вирішила, викрали пані Бонасьє, якій було доручено розшукати герцога й провести його до Лувру. Два дні ніхто не знав про її долю, і запущений механізм зупинився. Тільки коли пані Бонасьє вирвалася на волю й побачилася з де Ля Портом, усе знову набрало обертів, і вона успішно завершила небезпечну операцію, яка, коли б її не викрали, могла б здійснитися на три дні раніше.

Лишившись на самоті, Бекінгем підійшов до дзеркала. Мундир мушкетера дуже пасував йому.

У свої тридцять п’ять років він зажив слави найвродливішого вельможі і найелегантнішого кавалера як у Франції, так і в Англії.

Улюбленець двох королів, власник незліченних багатств, повновладний правитель королівства, яке то збурювалось, то заспокоювалося, підкоряючись його власним примхам, Джордж Вілльєрс, герцог Бекінгемський, жив надзвичайним життям, яке потім ще не одне сторіччя викликало захват і подив нащадків.

Самовпевнений, переконаний у своїй могутності і в тому, що закони, які керують іншими людьми, на нього не поширюються, він ішов прямісінько до мети, незважаючи на те, що ця мета така висока й сліпуча, і для когось іншого безумством здавалося б навіть подумати про неї. Все це привело до того, що він уже кілька разів зустрічався з прекрасною і недоступною Анною Австрійською і, вразивши її своїм блиском, змусив закохатися в себе.

Отже, як ми вже казали, Джордж Вілльєрс зупинився перед дзеркалом. Поправивши своє розкішне хвилясте волосся золотавого кольору, щоб відновити бездоганну зачіску, трохи скуйовджену мушкетерським капелюхом, він підкрутив вуса і, сповнений радості, щасливий і гордий тим, що наближається мить, якої він так довго чекав, усміхнувся своєму відображенню.

У цю мить у стіні відчинилися непримітні двері і до кімнати ввійшла жінка. Герцог побачив її відображення в дзеркалі. Він радісно скрикнув – це була королева!

Анні Австрійській було років двадцять шість чи двадцять сім, вона була в тій порі, коли врода розквітає якнайпишніше.

Вона ступала, як королева, ні, скоріше, як богиня. Очі, в яких виблискував смарагд, були взірцем досконалості і випромінювали водночас лагідність і велич. Її маленький яскраво-червоний рот не псувала навіть нижня губа, дещо випнута вперед, як у всіх спадкоємців австрійського королівського дому: королева була надзвичайно приваблива, коли всміхалася, та коли вона хотіла виказати найглибшу зневагу, то важко було б собі уявити виразнішу гримасу.

Шкіра її була напрочуд ніжною й м’якою. Руки та плечі вражали досконалою красою, і всі тогочасні поети оспівували їх у своїх віршах як щось незрівнянне.

І нарешті, її волосся, колись біляве, а тепер каштанового відтінку, ретельно зачесане і щедро припудрене, чудово обрамляло її обличчя, якому найвимогливіший критик міг побажати лише трохи менше рум’ян, а найвимогливіший скульптор – ледь витонченішої лінії носа.

Герцог Бекінгем на мить застиг, осліплений її красою: ще ніколи, ні на балах, ні на святах, Анна Австрійська не здавалася йому такою гарною, як тепер, коли вона, у простій сукні з білого шовку, з’явилася перед ним у супроводі доньї Естефанії, єдиної з її іспанських покоївок, яка не залишила свою господиню, незважаючи ні на гнів ревнивого короля, ні на переслідування кардинала Рішельє.

Анна Австрійська зробила два кроки назустріч герцогові. Бекінгем кинувся до її ніг і, перш ніж королева встигла його підвести, палко поцілував край сукні.

– Герцогу, вам уже відомо, що це не я продиктувала того злощасного листа?

– О так, вельможна пані, так, ваша величносте! – вигукнув герцог. – Я знаю, що треба бути дурнем, божевільним, щоб повірити, ніби мармур може ожити, а сніг випромінювати тепло. Але що вдієш: коли сам кохаєш, так легко вірити, що й тебе кохають! І все-таки моя подорож була немарною, адже я бачу вас.

– Хай і так, – відповіла Анна Австрійська, – але вам відомо, чому я погодилася побачитися з вами? Я прийшла на цю зустріч, жаліючи вас. Ви байдужі до моїх переживань, ви вперто відмовляєтеся виїхати з країни, хоча, залишаючись тут, ви ризикуєте життям і змушуєте мене ризикувати моєю честю. Я погодилася побачитися з вами, щоб сказати: весь світ проти нас – морська глибочінь, ворожнеча між нашими королівствами, непорушність подружніх клятв. Це святотатство – боротися проти всього цього, мілорде! Я прийшла сюди, нарешті, для того, щоб сказати вам, що ми не повинні більше бачитися.

– Говоріть, пані, говоріть, королево! – вигукнув Бекінгем. – Ніжність вашого голосу зм’якшує жорстокість ваших слів… Ви кажете про святотатство. Ні, святотатство – це розлучати серця, які Бог створив одне для одного!

– Мілорде, – вигукнула королева, – ви забуваєте: я ніколи не говорила, що кохаю вас!

– Але ви ніколи не говорили мені й того, що не кохаєте мене. Хоча вимовити такі слова – це було б виявом жорстокої невдячності з боку вашої величності. Бо, скажіть мені, де ви ще знайдете таке кохання, як моє, кохання, яке ні часові, ні розлуці, ні безнадії згасити несила? Кохання, що вдовольняється загубленою стрічкою, випадковим поглядом, словом, мовленим мимохіть? Минуло три роки, пані, відколи я вперше побачив вас, і от уже три роки, як я безтямно кохаю вас! Хочете, я розповім, як ви були вдягнені, коли я побачив вас уперше? Хочете, я до найменших подробиць змалюю кожну деталь вашого туалету?.. Я бачу вас, як тепер. Ви сиділи на подушках, за іспанським звичаєм. На вас була зелена атласна сукня, гаптована сріблом і золотом, широкі рукава були підв’язані і скріплені застібками з великих діамантів, даючи змогу милуватися вашими чарівними руками. Шию прикривав мереживний комір, а на голові був маленький капелюшок того ж кольору, що й сукня, а на капелюшку – перо чаплі… О, я заплющую очі – і бачу вас такою, якою ви були тоді! Я розплющую очі – і бачу вас такою, як зараз, тобто в тисячу разів прекраснішою!

– Яке божевілля! – прошепотіла Анна Австрійська, в якої забракло мужності розсердитися на герцога за те, що він так вірно зберіг у своєму серці її образ. – Яке божевілля розпалювати марні почуття такими спогадами!

– Чим же я маю жити? В мене нічого не лишилося, крім спогадів! Вони моє щастя, мій скарб, моя надія! Кожна хвилина, коли я бачуся з вами, – це ще один діамант, який я ховаю до скарбниці свого серця. Сьогодні я підібрав четвертий діамант, загублений вами. Адже за три роки, пані, я вас бачив лише чотири рази: про першу зустріч я щойно вам нагадав, удруге я бачив вас у пані де Шеврез, утретє – в Ам’єнському саду…