– Я сам можу піти і покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.

– Так, але, на лихо, річ ось у чому: пана Бонасьє знають у Луврі, і його пропустили б, а вас не знають і тому вам не відчинять.

– То й що, пані? – заперечив д’Артаньян. – Біля якого-небудь входу до Лувру напевно є відданий вам воротар, і варто лише сказати йому умовне слово…

Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

– А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обіцяєте ви забути його відразу, як тільки скористаєтеся ним?

– Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнівів у щирості його слів.

– Гаразд, я вам вірю. Ви, здається, чесний юнак. До того ж від вашої відданості, можливо, залежить ваше майбутнє.

– Я зроблю все, що зможу, не вимагаючи за це ніяких обіцянок, аби прислужитися королю та зробити приємність королеві, – вигукнув д’Артаньян. – Розпоряджайтеся мною, як другом.

– Але куди ви тим часом сховаєте мене?

– Чи знаєте ви кого-небудь, до кого пан де Ля Порт міг би за вами прийти?

– Ні, я не можу нікому довіритися.

– Стривайте, – сказав д’Артаньян. – Тут неподалік домівка Атоса… Так, зовсім поруч.

– Хто це – Атос?

– Один з моїх друзів.

– Але якщо він удома й побачить мене?

– Зараз він на службі. Я проведу вас туди, а ключ заберу з собою.

– А якщо він повернеться?

– Він не повернеться. До того ж його попередять, що я привів жінку і ця жінка зараз у його квартирі.

– Але хіба ви не розумієте, що це може дуже скомпрометувати мене?

– Про що ви кажете! По-перше, вас там ніхто не знає, а подруге, ми в такому становищі, що нам не до умовностей.

– Гаразд. Ведіть мене до вашого друга. Де він живе?

– На вулиці Феру, за два кроки звідси.

– Ходімо.

І вони прискорили ходу. Як і передбачав д’Артаньян, Атоса вдома не було. Консьєрж, добре знаючи д’Артаньяна, без зайвих слів дав йому ключ від квартири Атоса. Д’Артаньян піднявся сходами і впустив пані Бонасьє до маленького помешкання, про яке ми вже розповідали нашому читачеві.

– Будьте як у себе вдома, – сказав він. – І ось що, замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, аж поки не постукають тричі, ось так. – І він постукав три рази: двічі підряд і досить сильно, третій після короткої паузи й тихіше.

– Гаразд, – погодилася пані Бонасьє. – Тепер моя черга дати вам необхідні вказівки.

– Слухаю вас.

– Підіть до Лувру і знайдіть хвіртку, що виходить на вулицю Ешель. Там ви спитаєте Жермена.

– Гаразд. А далі?

– Він поцікавиться, у якій ви справі, і замість відповіді ви скажете два слова: Тур і Брюссель. Після цього він буде у вашому розпорядженні.

– І що я повинен йому сказати?

– Ви попросите покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.

– А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде?

– Ви пошлете його до мене.

– Зрозуміло. Але де й коли я побачу вас знову?

– А вам дуже хочеться побачити мене знову?

– Авжеж!

– У такому разі дозвольте мені самій подбати про це і ні про що не турбуйтеся.

– Я покладаюся на ваше слово.

– Можете вірити мені.

Д’Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на неї такий закоханий погляд, яким тільки можна було охопити всю її маленьку чарівну постать. Уже спускаючись сходами, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин він був уже біля Лувру. Входячи в хвіртку з боку вулиці Ешель, він почув, як вибило десяту годину. Таким чином, усі події, про які ми щойно розповіли, зайняли щонайбільше півгодини.

Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши умовну фразу, Жермен уклонився, і вже за десять хвилин пан де Ля Порт був у кімнаті воротаря. Д’Артаньян двома словами розповів йому про все і повідомив, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і поспішив до виходу. Проте, зробивши кілька кроків, він раптом повернувся.

– Юначе, – сказав він, звертаючись до д’Артаньяна, – одна порада.

– Яка саме?

– Те, що ви стали учасником останніх подій, може вам зашкодити.

– Ви так гадаєте?

– Я певен. Чи немає у вас друга, в якого відстає годинник?

– То й що?

– Зайдіть до нього, щоб він міг засвідчити: о пів на десяту ви були в нього. У юриспруденції це називається алібі.

Д’Артаньянові ця порада здалася слушною, і він щодуху побіг до будинку пана де Тревіля. Прибувши на місце, він вирішив не заходити у вітальню, де, як завжди, було людно, а спитав дозволу пройти прямо до кабінету. Оскільки д’Артаньян часто тут бував, на його прохання зважили, і слуга відразу ж доповів панові де Тревілю, що його молодий земляк прийшов з якоюсь важливою новиною і просить прийняти його віч-на-віч. За п’ять хвилин пан де Тревіль уже запитував у д’Артаньяна, чим він може бути йому корисний і що змусило його до візиту в такий пізній час.

– Вибачте, добродію! – сказав д’Артаньян, який, чекаючи капітана, встиг перевести стрілки годинника на три чверті години назад. – Я гадав, що двадцять п’ять хвилин на десяту – не надто пізній час для відвідин.

– Двадцять п’ять хвилин на десяту? – вигукнув пан де Тревіль, обертаючись до стінного годинника. – Але ж це неможливо!

– Переконайтеся в цьому самі, – запропонував д’Артаньян.

– І справді, – погодився де Тревіль. – Мені здавалося, що вже значно більше. Отже, про що ви хотіли поговорити зі мною?

Тут д’Артаньян почав якнайдокладніше описувати становище, в якому опинилася королева. Він розповів, що довідався про заміри кардинала, спрямовані проти Бекінгема, і говорив він так переконливо, що де Тревіль усе сприйняв за щиру правду, тим більше що й сам він, як ми вже говорили, помітив деякі зміни у стосунках між кардиналом, королем і королевою.

Годинник вибив десяту, і д’Артаньян почав прощатися з паном де Тревілем, який, подякувавши йому за повідомлення й порадивши залишатися вірним королю та королеві, повернувся до вітальні.

Спустившись униз, д’Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок. Тому він швидко піднявся назад, зайшов до кабінету й обережно пересунув стрілки годинника на місце, щоб на ранок ніхто не помітив, що їх торкалася чиясь рука. Відтепер певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, він за якусь мить уже крокував по вулиці.

Вийшовши від пана де Тревіля, д’Артаньян поринув у мрії, обравши найдовшу дорогу, щоб повернутися додому.

Про що ж мріяв д’Артаньян, так далеко відхилившись від звичного маршруту, поглядаючи на зоряне небо і то зітхаючи, то усміхаючись?

Його думками заволоділа пані Бонасьє. Майбутньому мушкетерові ця молода жінка здавалася мало не ідеалом коханки. Вона була гарна, повита серпанком загадковості, посвячена в усі таємниці двору, що надавало її чарівному личку зворушливого виразу серйозності. Крім того, вона здавалася здатною на взаємне почуття, що саме по собі нестримно притягує недосвідченого коханця. До того ж д’Артаньян врятував її від цих негідників, які збиралися обшукати її і завдати тілесних мук. Вона повинна була відчувати до нього почуття вдячності, яке так легко могло перейти до взаємин набагато ніжніших.

Д’Артаньян уже уявляв собі – так швидко летять мрії на крилах уяви, – як до нього підходить посланець молодої жінки й передає записку про майбутнє побачення, а разом з нею золотий ланцюжок або й навіть перстень з діамантом. Ми вже казали, що в ті часи молоді люди не вважали за сором приймати подарунки від свого короля. Додамо також, що й поняття моралі в ті часи відрізнялися від нинішніх, а тому чоловіки не могли похизуватися скромністю у стосунках зі своїми коханками. Дами майже завжди дарували їм на пам’ять коштовні й довговічні подарунки, ніби крихкість почуттів могла бути переможена міцністю їхніх щедрот.

Прагнучи домогтися успіху, чоловіки нерідко вдавалися до послуг жінок і не вважали це нижчим своєї гідності. Ті, коли Бог дав саму лише вроду, дарували свою вроду, звідси й пішла приказка про те, що «найвродливіша дівчина може віддати тільки те, що має». Багаті жінки, крім своєї вроди, віддавали ще й гроші, і можна навести як приклад чимало героїв того щедрого на амурні пригоди часу, які не досягли б ні високих чинів, ні перемог у боях, якби не більш-менш туго набиті гаманці, прив’язані коханками до їхніх сідел.