– Я кажу, що події, мабуть, відбувалися саме так. Але не можу бути цілком певним. Ви ж знаєте, як важко в таких справах дійти правди, і тільки маючи таку надзвичайну прозорливість, завдяки якій Людовіка ХІІІ звуть Справедливим…

– Ваша правда, Тревілю. Але ж вони були не самі, ваші мушкетери. Кажуть, з ними був ще якийсь хлопчисько.

– Так, ваша величносте, їх було четверо: троє королівських мушкетерів, один з яких поранений, і ще юнак, майже дитина, але вони не тільки вистояли проти п’ятьох – між іншим, найкращих – гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох з них.

– Та це ж перемога! – вигукнув, сяючи, король. – Справжня перемога!

– Так, ваша величносте, справжнісінька, як біля моста через Се[23].

– Четверо, з яких один поранений, а другий майже дитина, сказали ви?

– Саме так. Але це не завадило йому показати себе в тій ситуації так блискуче, що я візьму на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.

– Як його звуть?

– Д’Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів. Син людини, яка разом з батьком вашої величності брала участь у війні добровольцем.

– І ви кажете, що цей юнак показав себе з найкращого боку? Розкажіть мені про нього, Тревілю: ви ж бо знаєте, як я люблю слухати розповіді про битви та про баталії.

І король Людовік ХІІІ, прибравши гордовитої пози, підкрутив вуса.

– Ваша величносте, – вів далі де Тревіль, – як я вже казав, пан д’Артаньян – ще майже дитина і, не маючи честі бути мушкетером, вбраний був як звичайний городянин. Гвардійці пана кардинала, зваживши на його зовсім юні роки й особливо на те, що він не перебуває на службі в полку, запропонували йому забиратися геть, перш ніж вони почнуть зводити рахунки з мушкетерами…

– Ну ось, ви самі бачите, Тревілю, – перервав його король, – першими почали бійку вони.

– Цілком слушне зауваження, ваша величносте, це поза всякими сумнівами. Отож вони порадили йому забиратися геть, але юнак відповів, що він вважає себе мушкетером, усім серцем відданий вашій величності, а тому лишається з панами мушкетерами.

– Славний юнак! – захоплено прошепотів король.

– Він і справді лишився з ними, і в його особі ваша величність має взірець чудового бійця, бо саме він завдав панові де Жуссаку того страхітливого удару шпагою, який так розлютив нашого кардинала.

– То це він поранив Жуссака? – вигукнув король. – Він? Хлопчисько? Це неможливо, Тревілю!

– Саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.

– Жуссак – один з найкращих фехтувальників королівства!

– Що ж, мабуть, йому доведеться дечому повчитися в цього юнака.

– Я хочу бачити цього сміливця, Тревілю, я хочу його бачити, і якщо можна що-небудь зробити для нього, то ми подбаємо про це.

– Коли ваша величність зможе його прийняти?

– Завтра о дванадцятій, Тревілю.

– Привести його самого?

– Ні, приведіть усіх чотирьох. Я хочу подякувати їм усім разом. Віддані люди зустрічаються нечасто, Тревілю, а відданість треба вміти цінувати.

– О дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Луврі.

– З малого під’їзду, Тревілю, з малого під’їзду. Не варто, щоб про це дізнався кардинал…

– Слухаюся, ваша величносте.

– Ви ж розумієте, Тревілю: указ є указ. Битися, зрештою, заборонено.

– Але ця сутичка, ваша величносте, абсолютно не вписується в уявлення про дуель. Це була звичайнісінька бійка, і доказом є той факт, що гвардійців кардинала було п’ятеро проти трьох моїх мушкетерів і пана д’Артаньяна.

– Я теж схиляюся до такої думки, – сказав король. – Але, хоч би як там було, Тревілю, приходьте з малого під’їзду.

Тревіль усміхнувся. Йти проти волі короля він не зважився, проте він і так багато чого досяг: учень повстав проти свого вчителя. Він шанобливо схилився перед королем і, з його дозволу, пішов.

Того ж вечора всі три мушкетери довідалися про честь, яку їм буде виявлено. Позаяк вони вже не раз бачилися з королем, то особливого хвилювання не відчули. Але д’Артаньян, зі своєю жвавою уявою гасконця, вбачав у цій події ознаку майбутніх успіхів, тож усю ніч він поринав у райдужні мрії. О восьмій ранку він був уже в Атоса.

Д’Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. Прийом у короля мав відбутися лише опівдні, тож Атос разом з Портосом і Арамісом вирішили згаяти час до призначеної зустрічі за грою в м’яч. Такі змагання звичайно проходили у приміщенні поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запропонував д’Артаньянові піти разом з ним, і той погодився, хоч не був обізнаний з цією грою. Ще не було й дев’ятої ранку, і він не знав, куди себе подіти до дванадцятої.

Портос і Араміс були вже на місці і, розминаючись перед грою, перекидали м’яч один одному. Атос, дуже спритний в усіх фізичних вправах, перейшов з д’Артаньяном на протилежний бік майданчика і запропонував їм зіграти. Та відразу, щойно почав рухатися, дарма що грав лівою рукою, він зрозумів, що рана його ще не зовсім загоїлася для такої вправи. Д’Артаньян, таким чином, лишився сам, і друзі почали просто перекидатися м’ячем, не ведучи рахунку, бо молодий гасконець зізнався, що не має достатнього досвіду в цій грі. Але коли один з м’ячів, кинутих могутньою рукою Портоса, промайнув зовсім близько від обличчя д’Артаньяна, юнак подумав: якби ще трохи, аудієнція, напевне, не відбулася б – дозволити собі з’явитися в палац з розбитою фізіономією він просто не міг. А позаяк від цієї аудієнції, як малювала його нестримна гасконська уява, залежало все його майбутнє, то д’Артаньян сказав Портосові й Арамісові, що гратиме тільки тоді, коли зможе гідно протистояти їм. І, ввічливо вклонившись, пішов, щоб сісти серед тих, хто спостерігав за грою.

На лихо для д’Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства. Усе ще не отямившись від поразки, якої зазнали напередодні його товариші, цей гвардієць заприсягся при першій-ліпшій нагоді помститися за них. І така нагода, як йому здалося, трапилася.

– Не дивно, – сказав голосно він, звертаючись до свого сусіда, – що цей хлопець злякався м’яча. Безперечно, він лише учень, а не справжній мушкетер.

Д’Артаньян, ніби його вжалила змія, рвучко обернувся й уважно подивився на того, хто сказав ці зухвалі слова.

– Сто чортів! – не вгавав гвардієць, з глузливим виглядом підкручуючи вуса. – Дивіться на мене скільки хочете, мій хлопчику: я сказав те, що сказав.

– Сказане вами занадто прозоре, і ваші слова не потребують пояснень, – стиха зауважив д’Артаньян. – Отже, я прошу вас вийти за мною.

– Коли саме? – спитав гвардієць тим самим глузливим тоном.

– Цієї ж хвилини, добродію.

– Ви хоч знаєте, хто я?

– Не маю найменшого уявлення, і мене це аж ніяк не бентежить.

– Ось тут ви помиляєтеся, бо, коли б ви знали моє ім’я, то, можливо, не стрибали б наскоком.

– І як же вас звати?

– Бернажу, до ваших послуг.

– Ну що ж, пане Бернажу, – спокійно відповів д’Артаньян, – я чекатиму вас біля виходу.

– Гаразд. Я рушаю за вами.

– Тільки не дуже поспішайте, добродію, краще буде, якщо ніхто не помітить, що ми вийшли разом. Як ви розумієте, справа стосується тільки нас двох, і зайві очі нам ні до чого.

– Авжеж, – погодився гвардієць, здивований, що його ім’я не справило належного враження на юнака.

Справді, ім’я Бернажу було відоме всім, за винятком, мабуть, одного д’Артаньяна, бо це було ім’я одного з тих, хто найчастіше потрапляв до щоденних повідомлень про дуелі, яких не могли заборонити жодні укази короля та кардинала.

Портос і Араміс були так захоплені грою, а Атос з такою увагою стежив за ними, що вони навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і, як він обіцяв гвардійцеві кардинала, став біля виходу. За кілька хвилин гвардієць приєднався до нього, і вони разом вийшли на вулицю. Аудієнцію ж у короля було призначено на дванадцяту. Д’Артаньян поспішав почати дуель, бо час збігав. Озирнувшись довкола і побачивши, що вулиця безлюдна, він звернувся до свого супротивника: