– Слово честі, вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу! Ви маєте справу лише з учнем мушкетерів. Проте, запевняю вас, я буду старатися. Захищайтеся!

– Але… – почав був гвардієць, якому д’Артаньян так невимушено пропонував якнайшвидше з’ясувати стосунки, – …мені здається, що місце обрано невдало. Нам було б зручніше десь на задвірках Сен-Жерменського абатства або на Пре-о-Клер.

– Ваші слова не позбавлені здорового глузду, – відповів д’Артаньян. – На жаль, я не маю часу на пошуки іншого місця для дуелі. Рівно о дванадцятій мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!

Бернажу був не з тих, кому треба двічі повторювати це запрошення. Тієї ж миті шпага блиснула в його руці, і він пішов на супротивника – завваживши на його молодість, він сподівався відразу ж нагнати на нього страху.

Та д’Артаньян напередодні вже пройшов гарну науку. Усе ще перебуваючи під враженням недавньої перемоги та в передчутті очікуваної милості, він вирішив не відступати ні на крок. Відбивши удар супротивника, д’Артаньян не зрушив з місця, а тому відступити змушений був його візаві. Молодий гасконець помітив, що при цьому русі шпага Бернажу трохи відхилилася, і, звільнивши свою шпагу, пішов у наступ, завдаючи супротивникові удару в плече. Д’Артаньян відразу відступив на крок назад, піднявши вгору шпагу. Але Бернажу гукнув йому, що це дрібниця, і, нерозважливо рвонувшись уперед, сам наскочив на шпагу д’Артаньяна. Проте він не падав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуля, де служив один з його родичів. Д’Артаньян, не певний у серйозності завданої ним рани, завзято тіснив його і, можливо, третім ударом завершив би поєдинок, але на той час гомін, що зчинився на вулиці, почули в приміщенні, де грали в м’яч. Двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з д’Артаньяном, а потім вийшов слідом за ним, вибігли й собі і, вихопивши шпаги, напали на переможця. Але Атос, Портос і Араміс теж не забарилися й напали на двох гвардійців, що атакували їхнього юного друга, змусивши нападників повернутися до них лицем. І тут Бернажу впав, а гвардійці, залишившись удвох проти чотирьох, заволали:

– На допомогу, люди де Ля Тремуля!

На цей крик усі мешканці будинку де Ля Тремуля вискочили на вулицю і кинулися на чотирьох мушкетерів, котрі, у свою чергу, також почали гукати своїх товаришів:

– На допомогу, мушкетери!

Як правило, такий заклик не залишався без відгуку. Всі знали, що мушкетери – вороги його високопреосвященства, а тому любили їх за цю ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці інших рот, що не служили Червоному герцогові, як прозвав його Араміс, під час таких сутичок звичайно ставали на бік королівських мушкетерів. Повз них саме проходили троє гвардійців з роти пана Дезессара. Побачивши, що відбувається, двоє з них почали допомагати хоробрій четвірці, а третій побіг до будинку де Тревіля, гукаючи:

– На допомогу, мушкетери! На допомогу!

Як звичайно, на подвір’ї і в самому будинку пана де Тревіля було повно його солдатів, які й приспіли на допомогу своїм товаришам. Почалося справжнє побоїще, але перевага була на боці мушкетерів. Гвардійці кардинала і люди пана де Ля Тремуля відступили в будинок, ледве встигнувши зачинити за собою двері, аби не дати мушкетерам вдертися всередину разом з ними. Бернажу вже раніше перенесли в будинок, і, як ми вже сказали, стан його був украй важким.

Збудження, що охопило мушкетерів та їхніх спільників, досягло свого апогею, і вже почали говорити про те, щоб пустити червоного півня й покарати слуг його хазяїна за те, що вони наважилися напасти на королівських мушкетерів. Ця пропозиція всім дуже сподобалася, але, на щастя, пробило одинадцяту годину. Д’Артаньян і його друзі згадали про аудієнцію і, занепокоєні тим, що такий цікавий захід мине без їхньої участі, доклали всіх зусиль, щоб остудити найгарячіші голови. Присутні вдовольнилися лише тим, що кинули кілька каменюк у двері будинку пана де Ля Тремуля. Але двері лишилися цілими, і це трохи вгамувало запал. Крім того, особи, яких висували на роль ватажків, устигли покинути місце подій і попрямували до палацу де Тревіля, якому вже повідомили про неподобство біля будинку пана де Тремуля.

– Швидше до Лувру! – сказав він. – До Лувру, не гаючи жодної хвилини, і постараємося побачитися з королем раніше, ніж кардинал устигне про все доповісти. Ми подамо йому цю справу як продовження вчорашньої, і обидві зійдуть за одну.

І пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив до Лувру. Але там, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому було сказано, що король поїхав до Сен-Жерменського лісу полювати на оленя. Пан де Тревіль примусив двічі повторити цю новину, і його супутники помітили, що з кожним словом його обличчя щодалі похмурніє.

– Його величність, – спитав він, – ще вчора вирішив поїхати на полювання?

– Ні, ваша світлосте, – відповів камердинер. – Головний єгер сьогодні вранці доповів йому, що вночі для нього оточили оленя. Король спочатку відповів, що не поїде, але потім, не встоявши перед спокусою, все-таки поїхав.

– Король зустрічався з кардиналом? – спитав пан де Тревіль.

– Можливо, й зустрічався, – відповів камердинер. – Бо вранці я бачив біля під’їзду запряжену карету його преосвященства. Коли я спитав, куди він збирається, то мені відповіли: до Сен-Жермена.

– Ми спізнилися, – сказав де Тревіль. – Сьогодні ввечері, панове, я побачу короля. Стосовно ж вас, то вам я не раджу потрапляти йому на очі.

Порада була дуже розумна, а головне, її давала людина, яка так добре знала короля. Тож наші молоді люди й не намагалися заперечувати. Пан де Тревіль запропонував їм іти по домівках і чекати від нього подальших розпоряджень.

Повернувшись до себе, де Тревіль подумав, що слід випередити кардинала і першим подати офіційну скаргу. Він послав слугу до пана де Ля Тремуля з листом, у якому просив його випровадити зі свого будинку гвардійця пана кардинала і винести догану своїм людям за те, що вони мали зухвалість напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуль, уже попереджений своїм конюшим, родичем якого, як нам відомо, був Бернажу, відповів, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а зовсім навпаки, скаржитися має він, бо це мушкетери напали на його слуг і мали намір підпалити його будинок. Суперечка між цими двома вельможами могла затягтися надовго, і кожен з них, зрозуміло, наполягав би на своїй правоті. Тому де Тревіль знайшов єдино правильний у цій ситуації вихід: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуля, що й зробив не гаючись. Увійшовши до його будинку, капітан мушкетерів звелів повідомити про себе.

Двоє знатних вельмож чемно розкланялися. Хоч вони й не були добрими приятелями, але це, втім, не заважало їм поважати одне одного. Обидва вони були людьми чесними і шляхетними. Де Ля Тремуль, як протестант, рідко бував при дворі і тому не належав до жодної партії, а його стосунки з людьми були позбавлені будь-яких упереджень. Проте цього разу де Тревіля прийняли хоча й увічливо, але холодніше, ніж звичайно.

– Добродію, – сказав капітан мушкетерів, – ми обидва маємо підстави скаржитися королю, і я прийшов до вас, щоб разом з’ясувати всі обставини цієї справи.

– Охоче, – відповів де Ля Тремуль, – але попереджаю вас, я добре поінформований і знаю, що в усьому винні ваші мушкетери.

– Добродію, ви людина надто розважлива і справедлива, щоб не пристати на пропозицію, з якою я прибув до вас.

– Прошу, добродію, я слухаю вас.

– Як себе почуває пан Бернажу, родич вашого конюшого?

– На жаль, добродію, дуже кепсько. Крім рани, завданої в передпліччя, яка не становить загрози його життю, він дістав і другий удар, – шпага пройшла через легеню, і, за словами лікаря, нічого хорошого сподіватися не доводиться.

– Поранений при тямі?

– Так.

– Він може говорити?

– Заледве, але говорить.

– Я пропоную, добродію, піти до нього й ім’ям Бога, перед яким він, можливо, невдовзі стане, заклинати його сказати правду. Нехай він стане суддею у своїй справі, і я повірю всьому, що він скаже.