Пан де Ля Тремуль на мить замислився, але пропозиція була слушна, і він погодився.

Вони спустилися до кімнати, де лежав поранений. Побачивши цих вельмож, які прийшли провідати його, хворий спробував підвестися на своєму ложі, але був такий слабий, що, відразу знесилившись, знову відкинувся на подушки майже непритомний.

Пан де Ля Тремуль підійшов до нього і підніс до його обличчя флакон із сіллю, що й привела його до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили в тискові на хворого, запропонував де Ля Тремулю самому розпитати пораненого.

Все сталося так, як гадав пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, у Бернажу навіть на думці не було приховати правду. І він розповів своїм високоповажним візитерам, як усе сталося насправді.

Саме цього й хотів де Тревіль. Він побажав Бернажу якнайшвидше одужати, попрощався з де Ля Тремулем і, повернувшись до себе додому, негайно послав сказати чотирьом друзям, що чекатиме їх на обід.

Пан де Тревіль приймав у себе найвишуканіше товариство, і, про що неважко здогадатися, всі ці люди були противниками кардинала. Отож за обідом тільки й розмов було, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його преосвященства. А що героєм обох боїв був д’Артаньян, то саме на його адресу з усіх боків посипалися поздоровлення, які Атос, Портос і Араміс раді були віддати йому не тільки як добрі друзі, а й як люди, що свого часу вже досить наслухалися їх і тепер надавали це право своєму товаришеві.

Близько шостої вечора де Тревіль оголосив, що має намір поїхати до Лувру. Час, призначений для аудієнції, вже минув, отож він знехтував застереженням пройти з малого під’їзду, а разом з чотирма своїми супутниками пішов просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Наші молоді друзі, прогулюючись серед придворних, чекали вже мало не півгодини, як раптом усі двері розчинились і присутніх сповістили про прибуття його величності.

При цій звістці д’Артаньян відчув, як по всьому його тілу пробігло тремтіння. Наступні хвилини, можливо, мали вирішити всю його подальшу долю. У тривожному чеканні він прикипів поглядом до дверей, у які ось-ось мав увійти король Людовік ХІІІ.

За якусь мить він і справді ввійшов до передпокою, а з ним і компаньйони по недавньому полюванню. Він був у мисливському костюмі, з якого ще не встигли струсити пил, і в ботфортах. У руках він тримав батіг. З першого ж погляду д’Артаньян зрозумів, що настрій короля нічого доброго не віщує.

Попри похмурий настрій короля, придворні, однак, вишикувалися вздовж його шляху: в королівських передпокоях воліють потрапити королеві під гарячу руку, аніж зовсім не потрапляти йому на очі. Тому всі три мушкетери, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як д’Артаньян, навпаки, сховався за їхніми спинами. Але король, хоч і знав особисто Атоса, Портоса та Араміса, пройшов повз них, навіть не глянувши і не зронивши жодного слова, так, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, коли погляд короля зупинився на ньому, з такою твердістю витримав його, що королю довелося самому опустити очі. Слідом за цим його величність, щось бурмочучи собі під ніс, пройшов до себе.

– Кепські справи, – з усмішкою мовив Атос. – І цього разу нам не випадає стати кавалерами ордена.

– Почекайте тут десять хвилин, – сказав пан де Тревіль. – І якщо за десять хвилин я не повернуся, рушайте до мене додому: далі чекати – марна річ.

Молоді люди почекали десять хвилин, чверть години, двадцять хвилин. Побачивши, що де Тревіль так і не з’явився, вони пішли, дуже занепокоєні своєю подальшою долею.

Тим часом в апартаментах Людовіка XIII події розгорталися так. Де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету і застав його величність не в гуморі. Король сидів у кріслі, роздратовано ляскаючи руків’ям батога по ботфортах. Капітан мушкетерів, анітрохи не збентежений настроєм короля, якнайспокійніше спитав його про здоров’я.

– Кепські справи, добродію, дуже кепські, – відповів король. – Я нудьгую.

І справді, нудьга була найважчою з недуг, на яку страждав Людовік ХІІІ. Траплялося, він брав під руку кого-небудь зі своїх придворних, підводив його до вікна й казав: «Пане, понудьгуймо разом».

– Як! – вигукнув де Тревіль. – Ваша величність нудьгує? Хіба вашу величність не розважило сьогоднішнє полювання?

– Гарненька розвага! – пробурмотів король. – Усе вироджується, клянуся життям! Я не знаю, чи то дичина не залишає більше слідів, чи то собаки втратили нюх. От і сьогодні, ми полюємо здоровенного оленя, шість годин переслідуємо його, і, коли він був майже в наших руках і Сен-Симон уже підносив до губ ріг, щоб засурмити перемогу, раптом зграя зривається вбік і кидається за якимось однолітком. Ось побачите, мені доведеться відмовитися і від полювання з хортами, як я вже відмовився від полювання з соколами. О, пане де Тревіль, я найбідолашніший з королів! У мене був лише один кречет, і той позавчора здох.

– Справді, ваша величносте, я розумію ваш розпач: це велике горе. Але, як мені відомо, у вас лишилося ще чимало соколів, яструбів та інших ловчих птахів?

– І жодної людини, що могла б їх навчити. Сокольничі вимирають, а цим мистецтвом полювання володію тільки я. Після мене все буде скінчено. Полюватимуть за допомогою капканів, пасток і сілець! О, коли б то я мав час підготувати гідних учнів… Але годі про це мріяти! Пан кардинал тут як уродився, він не дає мені ані хвилини спокою, він постійно мені торочить про Іспанію, Австрію, Англію!.. До речі, про пана кардинала: пане де Тревіль, я вами невдоволений.

Де Тревіль протягом усієї розмови чекав цього моменту. Він давно знав короля, тому враз збагнув, що всі його скарги – то лише прелюдія, щось на кшталт збудливого засобу, яким король намагається себе збадьорити. І тільки тепер він скаже про те, про що й хотів сказати.

– Чим же я, на своє лихо, викликав невдоволення вашої величності? – спитав де Тревіль, вдаючи на обличчі страшенний подив.

– Он як ви виконуєте ваші обов’язки, добродію! – провадив король, уникаючи прямої відповіді на слова де Тревіля. – Хіба для того я призначив вас капітаном моїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, піднімали на ноги цілий квартал і збиралися спалити Париж? І це все при повному вашому потуранні! А втім, – вів далі король, – я, напевне, поквапився обвинувачувати вас. Заводії, безперечно, вже у в’язниці, і ви прийшли доповісти мені, що їх покарано по заслузі.

– Ваша величносте, – спокійно відповів де Тревіль, – якраз навпаки, я прийшов просити вас бути суддею…

– Над ким же? – вигукнув король.

– Над наклепниками, – мовив де Тревіль.

– Он воно як! – вигукнув король. – Це щось нове. Може, ви хочете сказати, що троє ваших клятих мушкетерів, Атос, Портос і Араміс, разом з цим беарнським юнаком, не накинулися, як скажені, на цього бідолашного Бернажу і не віддухопелили його так, що він тепер, певно, вже однією ногою в могилі? Чи, може, ви хочете розповісти мені про те, що після цього вони не штурмували будинок герцога де Ля Тремуля і не мали наміру спалити його? Коли б це сталося під час війни, то це було б не надто велике лихо, бо цей будинок – то кубло гугенотів, але за мирного часу це могло бути поганим прикладом. Отож скажіть, чи не збираєтеся ви все це заперечувати?

– І хто ж розповів вашій величності цю неймовірну історію? – так само спокійно спитав де Тревіль.

– Хто розповів, добродію? А хто, по-вашому, це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто править усіма справами в країні і за її межами – у Франції і в Європі?

– Його величність, безперечно, має на увазі Всевишнього, – зауважив де Тревіль, – бо, гадаю, тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.

– Ні, добродію, я маю на увазі опору нашої держави, мого єдиного слугу, єдиного друга – пана кардинала.

– Пан кардинал – це ще не його святість, ваша величносте.

– Що ви хочете цим сказати, добродію?

– Я хочу сказати, що лише Папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.