– Ви хочете сказати, що він водить мене за ніс, що він зраджує? Тобто ви його звинувачуєте? Ну, скажіть щиро, зізнайтеся, що ви його звинувачуєте!

– Ні, ваша величносте. Але я кажу, що його ввели в оману. Я кажу, що йому подали неправдиві відомості. Я кажу, що він поквапився звинуватити мушкетерів вашої величності, до яких він несправедливий, і що свої відомості він черпав не з достовірних джерел.

– А що ви скажете на те, що ці відомості походять від самого герцога де Ля Тремуля?

– Я міг би відповісти, ваша величносте, що герцог є зацікавленою особою в цій справі, щоб бути безстороннім свідком. Але я далекий від цього, ваша величносте. Я знаю герцога як чесного дворянина і ладен покластися на його слова, але тільки за однієї умови…

– За якої ж?

– За умови, що ваша величність викличе його до себе і допитає, але віч-на-віч, без свідків, і що ваша величність відразу ж, щойно герцог піде, покличе мене.

– Он як! – здивувався король. – І ви цілком покладетеся на те, що скаже пан де Ля Тремуль?

– Так, ваша величносте.

– І визнаєте його присуд справедливим?

– Поза всяким сумнівом.

– І погодитеся на будь-яке відшкодування збитку, якого він вимагатиме?

– Цілком.

– Ля Шене! – гукнув король. – Ля Шене!

Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди стояв за дверима, увійшов до кімнати.

– Ля Шене, – сказав король, – нехай зараз же хтось піде за паном де Ля Тремулем. Я хочу сьогодні ввечері поговорити з ним.

– Ваша величність дає мені слово, що між де Ля Тремулем і мною не прийме нікого? – спитав де Тревіль.

– Нікого, слово честі.

– У такому разі – до завтра, ваша величносте.

– До завтра, добродію.

– О котрій годині ваша величність зможе прийняти мене?

– У будь-який час.

– Але якщо я прийду надто рано, то боюся потривожити сон вашої величності.

– Мій сон? Та хіба то сон? Я більше не сплю, ніж сплю, добродію. Хіба іноді трохи задрімаю – ото й усе. Приходьте так рано, як забажаєте, хоч о сьомій годині. Але начувайтеся, коли ваші мушкетери винні!

– Коли мої мушкетери винні, ваша величносте, то їх негайно буде віддано у ваші руки і ви будете вільні чинити з ними так, як вважатимете за потрібне. Чи хоче ваша величність наказати ще щось? Я ладен вислухати, ладен підкоритися.

– Ні, добродію, ні. Мене ж недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.

– Хай береже вас Бог, ваша величносте!

Хоч який короткий був сон короля, та у пана де Тревіля цієї ночі він був іще коротший: пан де Тревіль взагалі не склепив очей. Він ще звечора послав попередити трьох мушкетерів і їхнього приятеля, щоб вони прийшли до нього рівно о пів на сьому ранку. Де Тревіль узяв їх із собою в палац, нічого не обіцяючи їм, ні за що не ручаючись і не приховуючи, що вони, як і він сам, можуть сподіватися на прихильність короля з тим же успіхом, з яким можуть розраховувати на виграш, граючи в кості.

Зупинившись перед сходами, що вели до малого під’їзду, він наказав їм зачекати. Якщо король усе ще гнівається на них, вони зможуть піти непоміченими. Якщо ж король погодиться їх прийняти, вони будуть напохваті.

В особистому передпокої короля де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав йому, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуля вдома не було, а коли він повернувся, то було вже надто пізно, щоб іти до палацу. Тому герцог з’явився на прийом тільки зараз і саме в цю хвилину перебуває у короля.

Почувши це, пан де Тревіль дуже зрадів: тепер він міг бути цілком певен, що ніхто чужий не втрутиться і не вплине на думку короля після доповіді де Ля Тремуля перед його власною аудієнцією.

Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері, що вели до кабінету короля, відчинились і на порозі з’явився герцог де Ля Тремуль. Побачивши капітана мушкетерів, він одразу ж підійшов до нього.

– Пане де Тревіль, – сказав він, – його величність викликав мене, щоб дізнатися, що насправді сталося вчора вранці біля мого будинку. Я сказав йому правду, тобто я сказав, що в усьому винні мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Коли вже ми тут зустрілися, то прошу вас зважити на мої вибачення і, як і раніше, вважати мене своїм другом.

– Пане герцог, – відповів де Тревіль, – я ні на мить не сумнівався у вашій порядності, тож не схотів мати іншого захисника перед королем, крім вас. Бачу, що ви справдили мої сподівання, і я вдячний вам за те, що у Франції є така людина, про яку, не боячись помилитися, можна сказати те, що я сказав про вас.

– Браво, браво! – вигукнув король, який стояв у дверях і чув ці взаємні компліменти. – Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж бажаю бути серед його друзів, але він уникає мого товариства. Ось уже майже три роки, як я не бачив його, і побачив лише після того, як послав по нього. Передайте йому це від мого імені, бо є речі, яких король не може сказати сам.

– Дякую, ваша величносте, дякую, – сказав герцог. – Але повірте, ваша величносте, – я не маю на увазі пана де Тревіля, в жодному разі, – повірте, що найбільш віддані вам люди зовсім не ті, кого ваша величність бачить у себе щодня.

– То, значить, ви чули, що я сказав? Тим краще, тим краще! – сказав король, зробивши крок уперед. – А, це ви, Тревілю? Де ж ваші мушкетери? Я ще третього дня просив вас привести їх. Чому ви не зробили цього?

– Вони внизу, ваша величносте, і, з вашого дозволу, Ля Шене велить їм піднятися.

– Так, так, хай вони негайно з’являться. Незабаром восьма, а о дев’ятій у мене зустріч з однією людиною… Можете йти, пане герцог, і неодмінно бувайте при дворі… Заходьте, Тревілю.

Герцог уклонився і попрямував до виходу. Тієї миті, коли він одчиняв двері, на верхній площадці сходів у супроводі Ля Шене з’явилися три мушкетери і д’Артаньян.

– Підходьте, сміливці, підходьте, – сказав король. – Хочу вас насварити.

Вклонившись, мушкетери підійшли. Д’Артаньян ступав трохи позаду.

– Хай йому біс! – не вгавав обурюватися король. – Як ви умудрилися вчотирьох за два дні вивести з ладу сімох гвардійців кардинала? Ну це вже занадто, панове. Якщо так триватиме й далі, то через три тижні його преосвященство буде змушений повністю замінити склад своєї роти. А я буду змушений якнайсуворіше застосовувати укази. Одного – випадково, я не заперечую. Але сімох за два дні – повторюю, це занадто, навіть більш ніж занадто.

– Саме тому, як ваша величність може бачити, вони вкрай збентежені, каються і просять їх вибачити.

– Вкрай збентежені і каються? Гм… – недовірливо сказав король. – Дивлячись на їхні хитрющі фізіономії, важко в це повірити. Особливо он тому, що схожий на гасконця. Підійдіть-но сюди, добродію!

Д’Артаньян, зметикувавши, що ці слова звернуті до нього, з виглядом цілковитого розпачу вийшов наперед.

– Ба! Ви казали мені про якогось юнака? Та це ж хлопчисько, пане де Тревіль, справжнісінький хлопчисько! І це він завдав отого страхітливого удару Жуссаку?

– І ще два чудових удари шпагою Бернажу.

– Невже?

– Не кажучи вже про те, – вставив Атос, – що, коли б він не врятував мене від рук Каюзака, я не мав би честі в цю хвилину висловити мою найпокірнішу повагу вашій величності.

– То він справжній демон, цей ваш молодий беарнець, побий мене грім, як сказав би мій покійний батько! З таким завзяттям легко роздерти не один камзол і поламати чимало шпаг. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?

– Ваша величносте, мушу зауважити, – сказав де Тревіль, – що золотих розсипів у їхніх горах поки що не знайдено, хоча Богу слід було б створити для них таке чудо в нагороду за те, що вони підтримали вашого покійного батька в його боротьбі за престол.

– А це значить, що гасконці й мене зробили королем, чи не так, Тревілю, бо я син свого батька? Що ж, у добрий час, це мені до душі… Ля Шене, підіть і пошукайте в моїх кишенях – чи не знайдеться там сорок пістолів, і, якщо знайдуться, принесіть їх сюди. А тим часом, юначе, поклавши руку на серце, розкажіть, як усе насправді було.