– До мене, пане гвардієць! Я уб’ю вас!

Каюзак обернувся. Допомога приспіла вчасно: Атос, якого підтримувала тільки його нечувана мужність, опустився на одне коліно.

– Хай йому біс! – вигукнув він д’Артаньянові. – Не вбивайте його, юначе, прошу вас. Я мушу ще звести з ним давні рахунки, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте шпагу… Ось так… Добре! Дуже добре!

Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, як шпага Каюзака відлетіла кроків на двадцять убік. Д’Артаньян і Каюзак водночас кинулися за нею: один – щоб повернути її собі, другий – щоб заволодіти нею. Але д’Артаньян був спритніший, він добіг перший і ногою наступив на шпагу.

Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, схопив його шпагу й хотів повернутися до д’Артаньяна, але дорогу йому перепинив Атос, який устиг, завдяки втручанню гасконця, перепочити. Боячись, що д’Артаньян уб’є його ворога, Атос знову кинувся в бій.

Д’Артаньян умить збагнув, що перешкодити йому – означало б завдати Атосові кривди. І справді, за кілька секунд Каюзак упав із простромленим горлом.

Тієї ж миті Араміс приставив шпагу до грудей поваленого ним супротивника, змушуючи його просити пощади.

Залишалися Портос і Бікара. Портос блазнював, питаючи в Бікара, котра година, і вітаючи його з новим призначенням брата, який дістав під своє командування роту в Наваррському полку. Але всі його жарти не мали успіху: Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.

Час було закінчувати поєдинок. З хвилини на хвилину могла з’явитися сторожа й арештувати всіх учасників дуелі – здорових і поранених, роялістів і кардиналістів. Атос, Араміс і д’Артаньян оточили Бікара, вмовляючи його здатися. Один проти всіх, поранений у стегно, Бікара, однак, не хотів складати зброю. Але Жуссак, підвівшись на лікті, гукнув йому, щоб він здавався. Бікара був гасконцем, як і д’Артаньян. Він пропустив повз вуха наказ свого командира і тільки засміявся. Продовжуючи вести бій, він між двома випадами кінцем шпаги вказав на землю.

– Тут… – вигукнув він, наслідуючи слова Біблії, – тут помре Бікара, один з усіх, хто був з ним.

– Але ж їх четверо проти тебе одного. Здавайся, наказую тобі!

– Ну раз ти наказуєш, тоді інша річ, – сказав Бікара. – Бо ти мій командир, і я мушу коритися.

З цими словами він відскочив назад і зламав об коліно свою шпагу, щоб вона не дісталася супротивникові. Уламки він перекинув через стіну монастиря і, схрестивши на грудях руки, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.

Мужність завжди заслуговує на повагу, навіть коли це мужність ворога. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д’Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців, хто тримався на ногах, відніс до ґанку монастиря Жуссака, Каюзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий гвардієць, як ми вже сказали, був убитий. Потім, подзвонивши у дзвін і прихопивши з собою чотири шпаги з п’яти, окрилені успіхом мушкетери разом з д’Артаньяном попрямували до палацу пана де Тревіля.

Коли б якесь пильне око спостерігало за ними в цей час, воно б завважило, як вони йшли, обійнявшись, в усю широчінь вулиці, вітаючись з усіма мушкетерами, яких зустрічали, і це, зрештою, було схоже на тріумфальну ходу. Д’Артаньянове серце заколисували хвилі невимовної радості. Він ішов між Атосом і Портосом, з любов’ю обіймаючи їх.

– Коли я ще не мушкетер, – сказав він своїм новим друзям, переступаючи поріг будинку де Тревіля, – то принаймні мене, може, прийняли в учні?

Ця подія наробила чимало галасу. Всі бачили, як пан де Тревіль гнівався на своїх мушкетерів, але ніхто не чув, як упівголоса, коли нікого не було поблизу, він щиро захоплювався ними. Отож необхідно було негайно повідомити короля про те, що трапилося, і пан де Тревіль заквапився до Лувру. Але він спізнився: король усамітнився в себе з кардиналом, і де Тревілю було сказано, що його величність дуже зайнятий і зараз не приймає. Де Тревіль з’явився ввечері, коли король звичайно грав у карти. Король вигравав, і, зважаючи на те, що він був страшенний скнара, настрій у нього був просто чудовий. Побачивши де Тревіля, він ще здалеку гукнув:

– Підійдіть-но сюди, пане капітан! Підійдіть, щоб я міг вас як слід вилаяти. Чи відомо вам, що його преосвященство приходив до мене скаржитися на ваших мушкетерів? І він так розхвилювався, що навіть захворів. Що, зрештою, відбувається: ці ваші мушкетери – просто шибайголови якісь, розбійники з великої дороги!

– Ні, ваша величносте, – відповів де Тревіль, з перших слів збагнувши, на що воно кладеться. – Ні, якраз навпаки: це найдобріші створіння, лагідні, мов ягнята, для яких єдине бажання, запевняю вас, щоб їхні шпаги полишали піхви тільки для служби вашій величності. Але що вдієш: гвардійці пана кардинала весь час їх зачіпають, і бідолашні мушкетери, захищаючи честь свого полку, змушені вдаватися до зброї.

– Стривайте, пане де Тревіль! – вигукнув король. – Стривайте! Можна подумати, що йдеться про якусь релігійну громаду. Правду кажучи, любий мій капітане, у мене виникає бажання позбавити вас капітанського чину і подарувати його мадемуазель де Шемро, якій я обіцяв зробити її ігуменею якогось абатства. І не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене, пане де Тревіль, називають Людовіком Справедливим, і зараз, цієї миті, ми побачимо, чи виправдую я це ім’я.

– Саме тому, що я покладаюся на цю справедливість, ваша величносте, я спокійно й терпляче чекатиму, якою буде воля мого короля.

– От-от, – сказав король. – Я не примушу вас довго чекати.

І справді, картярське щастя невдовзі полишило короля: він почав програвати і не проти був знайти який-небудь привід, щоб – даруйте на слові, бо воно існує серед гравців, – сприснути. А тому за якусь мить король заклопотано підвівся і, ховаючи до кишені чималу суму свого виграшу, сказав:

– Ля В’євілю, прошу, сядьте на моє місце. Я мушу обговорити з паном де Тревілем одну важливу справу… О, так, тут у мене лежало вісімдесят луїдорів – будь ласка, поставте стільки ж, аби ті, хто програв, не почувалися кривдно. Справедливість – понад усе!

І він подав знак панові де Тревілю йти за ним. Підійшовши до вікна, різко обернувся і спитав:

– Так ви стверджуєте, що саме гвардійці його святості напали на ваших мушкетерів?

– Так, ваша величносте, як і завжди.

– Як же все це сталося? Розкажіть. Адже ви чудово знаєте, мій любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.

– Боже праведний! Усе сталося на диво просто. Троє моїх найкращих солдатів – ваша величність добре знає їхні імена і могли не раз оцінити їх відданість, а вони, можу запевнити вашу величність, усією душею віддані своїй службі, – отже, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс вирішили прогулятися разом з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці відрекомендував їм. Вони збиралися піти, коли не помиляюся, до Сен-Жермена і тому домовилися зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з’явився пан де Жуссак і з ним Каюзак, Бікар та ще двоє гвардійців. Ці добродії прийшли сюди такою оравою, очевидно, не з добрими намірами, а щоб самим порушити укази.

– Ну ж бо стривайте… Ну звісно! – вигукнув король. – Безперечно, вони самі мали намір влаштувати дуель.

– Я не звинувачую їх, ваша величносте, але поміркуйте самі: що можуть робити п’ятеро озброєних людей у такому непевному місці, як пустир монастиря кармеліток?

– Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда!

– Проте, побачивши моїх мушкетерів, вони передумали і, забувши про власну ворожнечу, згадали про ворожнечу між гвардійцями і мушкетерами. Адже вашій величності відомо, що мушкетери, які віддані королю й тільки королю, – давні вороги гвардійців, які вірно служать панові кардиналу?

– Так, Тревілю, так, – зажурено мовив король. – Дуже сумно, повірте мені, бачити Францію розділеною на два ворожі табори. Дуже сумно, що в королівства дві голови. Але довго це тривати не може, Тревілю, незабаром усе скінчиться… Тож, ви кажете, гвардійці першими завели сварку з мушкетерами?