Д’Артаньян розповів про вчорашні події з усіма подробицями: як він не міг заснути від радощів, що побачить його величність, і як прийшов до своїх друзів за три години до аудієнції, як вони разом вирішили пограти в м’яча і як Бернажу почав з нього глузувати, помітивши, що він боїться, аби м’яч не влучив йому в обличчя, і як за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуль, який був ні при чому, ледве не поплатився своїм будинком.

– Так! Саме так, як мені розповів герцог, – пробурмотів король. – Бідолашний кардинал! Сім чоловік за два дні, та ще й найдорожчих його серцю!.. Але вже досить, панове, чуєте? Досить! Ви взяли реванш за вулицю Феру, і навіть з лишком. Ви мусите бути задоволені.

– Якщо ваша величність задоволені, то задоволені й ми, – сказав де Тревіль.

– Так, я задоволений, – відповів король і, взявши з рук Ля Шене пригорщу золотих монет, висипав їх у долоню д’Артаньянові. – І ось, – додав він, – доказ того, що я задоволений.

За тих часів поняття про гордість не були ще в моді. Дворянин одержував гроші з рук короля і при цьому анітрошки не почував себе приниженим. Тому д’Артаньян без зайвої скромності поклав одержані ним сорок пістолів у кишеню і навіть гаряче подякував його величності.

– На цьому… – король кинув заклопотаний погляд на стінний годинник, – так, на цьому, гадаю, ми й закінчимо. Зараз уже пів на дев’яту, і ви можете йти, бо, як я вже сказав, о дев’ятій на мене чекає ще одна зустріч. Дякую вам за відданість, панове. Я можу розраховувати на неї, чи не так?

– Ваша величносте, – в один голос вигукнули четверо друзів, – ми дали б себе порубати на шматки за вашу величність!

– Гаразд, гаразд. Та ліпше залишайтеся цілими і здоровими. Так буде краще і корисніше для мене… Тревілю, – пошепки додав король, поки молоді люди виходили, – позаяк у вас немає вільної вакансії в полку, а крім того, ми вирішили не приймати в полк без випробування, влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара… О, сто чортів, я уявляю, яку фізіономію скорчить пан кардинал, і це вже зараз мене тішить! Він буде розлючений, але мені це байдуже. Я маю повне право робити так, як мені заманеться.

І король жестом відпустив де Тревіля, який пішов наздоганяти своїх мушкетерів. Він застав їх за важливим заняттям – вони ділили сорок пістолів, подарованих д’Артаньянові.

Кардинал, як і передбачав король, справді розгнівався, та так, що упродовж тижня не приходив увечері грати в шахи. А втім, це не стало на заваді королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою і питати найніжнішим голосом:

– То як поживають ваші доблесні гвардійці, пане кардинал, бідолашні Бернажу і Жуссак?

Коли, вийшовши з Лувру, д’Артаньян спитав у друзів, що йому робити зі своїми пістолями, Атос порадив йому замовити розкішний обід у «Сосновій шишці», Портос – найняти слугу, а Араміс – завести розкішну коханку.

Обід відбувся того ж таки дня, і страви на стіл подавав новий слуга. Обід замовив Атос, а слугу привів Портос. То був пікардієць, якого доблесний мушкетер тоді ж і найняв з нагоди обіду. Він побачив його на мості Ла-Турнель, коли той, зіпершись на поручень, плював у річку і милувався колами, що розбігалися по воді. Портос був схильний думати, що таке заняття свідчить про натуру споглядальну і розважливу, тож, не вимагаючи жодних рекомендаційних листів, повів його із собою. Поважний вигляд дворянина, до якого, як він гадав, наймається на службу, спокусив Планше – а саме так звали нашого пікардійця, – і він був трохи розчарований, побачивши, що це місце вже зайняте його колегою на ймення Мушкетон. Портос пояснив йому, що дім його, хоча й має чимале господарство, потребує лише одного слуги і Планше доведеться піти на службу до д’Артаньяна. Проте, прислуговуючи за обідом, який давав його хазяїн, і побачивши, як той, розплачуючись, витяг з кишені пригорщу золотих монет, Планше вирішив, що безбідне існування йому забезпечене, і подякував долі за те, що потрапив на службу до такого багатія. Так думав він аж до кінця обіду, залишками від якого винагородив себе за довге постування. Але ввечері, коли він стелив постіль своєму хазяїнові, надхмарні замки, які він уже встиг намалювати у своїй уяві, розсипалися на порох. В усій квартирі, що складалася з передпокою та спальні, було єдине ліжко. Планше ліг у передпокої на ковдрі, що її взяв з ліжка д’Артаньяна, якому відтоді довелось спати не вкриваючись.

Атос також мав слугу, якого, виходячи зі своєї вдачі, вимуштрував на особливий лад. Його слугу звали Грімо. Цей шановний вельможа – ми, звісно, маємо на увазі Атоса – був не дуже балакучий. Уже років п’ять чи шість він приятелював з Портосом та Арамісом. За цей час друзі могли пригадати поодинокі випадки, коли вони бачили на його обличчі усмішку, але ніколи не чули його сміху. Мова його була коротка і виразна, він говорив завжди те, що хотів сказати, й ані слова більше: ніякої кучерявості і ніяких пишнот. Він розмовляв лише про якусь конкретну подію, не вдаючись у подробиці.

Хоч Атосові було не більше тридцяти років і його прекрасна зовнішність нічим не поступалася не менш прекрасній душі, ніхто не чув, щоб у нього була пасія. Він завжди уникав розмов про жінок. При цьому Атос ніколи не заважав іншим торкатися цієї теми, хоча легко було помітити, що такі балачки, до яких він зрідка докидав ущипливе слівце або зауваження про ницість людської природи, були йому вкрай неприємні. Його замкнутість, відлюдкуватість і мовчазність робили його багато старшим за його роки. Тому, щоб не порушувати своїх звичок, Атос привчив Грімо завважувати його найменший жест, а чи й сам рух губів. До розмови зі слугою він вдавався лише за виняткових обставин.

Грімо, дарма що був палко відданий йому і схилявся перед його розумом, боявся свого хазяїна мов вогню. Але бувало, гадаючи, що він правильно зрозумів бажання хазяїна, він тієї ж миті виконував його і робив якраз протилежне, зовсім не те, що хотів Атос. Тоді Атос знизував плечима і, залишаючись, як завжди, зовсім незворушним, лупцював Грімо. В такі дні він відступав од своїх правил і дозволяв собі вимовити кілька слів.

Портос, як ми вже бачили, був цілковитою протилежністю Атоса: він говорив не тільки багато, а й голосно. Втім, треба зауважити, що йому було байдуже, слухають його чи ні. Він говорив задля втіхи говорити і слухати самого себе. Балачка його могла точитися довкола всього, за винятком наук, бо, за його словами, до вчених він ще з дитинства почував глибоку відразу. Вигляд у нього був не такий величний, як в Атоса, і, страждаючи від комплексу неповноцінності, Портос на початку їхнього знайомства дозволив собі на адресу Атоса кілька несправедливих зауважень. Він докладав усіх зусиль, щоб своїм виглядом перевершити приятеля, тож убрання його було завжди розкішне. Та щойно Атос, з’явившись у товаристві у своєму простому мушкетерському плащі, гордо підводив голову, як одразу ж посідав належне йому місце, відсуваючи помпезного Портоса в тінь. Портос тішив себе тим, що голосно хвалився в передпокої пана де Тревіля і в караульному приміщенні Лувру своїми успіхами в жінок, чого ніколи не робив Атос. Переповівши свої романи з дружинами відомих суддів і уславлених полководців з простолюдинками й баронесами, Портос тепер розводився про інтригу з чужоземною принцесою, яка, за його словами, палала до нього шаленою пристрастю.

Давня приказка каже: «Який пан, такий і слуга». А тому перейдімо від слуги Атоса до слуги Портоса – від Грімо до Мушкетона.

Слугою Портоса був нормандець на ймення Боніфацій[24], і перше, що зробив його хазяїн, – змінив це миролюбне ім’я на більш дзвінке й войовниче – Мушкетон. Він найнявся на службу до Портоса, домовившись, що його лише годуватимуть і вдягатимуть, але харчі й одяг мають бути розкішні. Крім того, він просив надавати йому щодня дві вільні години для заняття ремеслом, яке б забезпечувало решту його потреб. Портос пристав на ці умови: вони його цілком влаштовували. Він замовляв для Мушкетона камзоли, що їх перешивали зі старих мундирів і плащів самого Портоса. Завдяки майстерності кравця, який, вивернувши стару одежину, робив з неї зовсім нову і чия дружина, як плещуть лихі язики, намагалася відучити Портоса від аристократичних звичок, у Мушкетона, коли він супроводжував свого хазяїна, був дуже показний вигляд.