Але тут у дверях з’явилися четверо гвардійців. Побачивши перед собою чотирьох мушкетерів при шпагах, вони нерішуче спинилися.

– Заходьте, панове, заходьте! – привітно звернувся до них д’Артаньян. – Ви в мене вдома, а всі ми – вірні слуги короля і пана кардинала.

– У такому разі, панове, ви не станете на перешкоді, аби ми змогли виконати наказ? – спитав один з них, очевидно, начальник загону.

– Навпаки, панове, ми навіть готові надати вам допомогу, якщо в цьому буде потреба.

– Що він верзе? – пробурмотів Портос.

– Дурню, – шепнув Атос, – помовч!

– Але ви ж мені обіцяли… – ледве чутно пробелькотів бідолашний галантерейник.

– Врятувати вас ми зможемо, тільки лишаючись на волі, – швидко шепнув йому д’Артаньян. – А якщо ми спробуємо перешкодити вашому арешту, то нас заберуть разом з вами.

– Але мені здається…

– Прошу вас, панове, прошу! – голосно запросив д’Артаньян. – У мене немає жодних підстав захищати цього добродія. Сьогодні я вперше його побачив, та ще за яких обставин… сподіваюся, він і сам вам розкаже: він прийшов вимагати з мене плату за проживання!.. Чи не так, пане Бонасьє? Відповідайте.

– Цілковита правда, – пробелькотів галантерейник. – Але ж ви не сказали…

– Жодного слова про мене і про моїх друзів, надто – про королеву, бо ви занапастите всіх, і себе також! – прошепотів д’Артаньян. – Виконуйте свій наказ, панове! Забирайте цю людину.

І д’Артаньян штовхнув приголомшеного галантерейника в руки гвардійців, примовляючи при цьому:

– Ви просто нахаба, мій любий. Приходити до мене вимагати гроші… це в мене, у мушкетера!.. У в’язницю! Кажу вам ще раз, панове: посадіть його у в’язницю і тримайте під замком якомога довше, поки я розживуся грішми і зможу заплатити цьому скнарі.

Гвардійці уклінно подякували й повели свою жертву. Тої миті, коли вони вже спускалися сходами, д’Артаньян раптом ляснув начальника по плечу.

– Може, вип’ємо? Я за ваше здоров’я, а ви за моє? – запропонував він, наповняючи два келихи вином з Божансі, яке люб’язно прислав бідолашний Бонасьє.

– О, це було б великою честю для мене, – пробурмотів командир гвардійців. – Щиро вдячний.

– Тоді за ваше здоров’я, пане… як ваше ім’я?

– Буаренар.

– Пане Буаренар!

– І за ваше, добродію… гм! А як ваше ім’я, дозвольте спитати?

– Д’Артаньян.

– За ваше здоров’я, пане д’Артаньян!

– Але спершу, – в якомусь незрозумілому захваті вигукнув д’Артаньян, – спершу – за здоров’я короля і пана кардинала!

Якби вино було погане, гвардієць, можливо, засумнівався б у щирості д’Артаньяна, але вино було чудове, і він повірив.

– Що ви накоїли? – обурився Портос, коли начальник варти подався слідом за своїми підлеглими і четверо друзів залишилися самі. – Яка ганьба! Четверо мушкетерів дозволяють заарештувати бідолаху, який благає в них допомоги! Дворянин п’є із нишпіркою кардинала!

– Портосе, – зауважив Араміс, – Атос уже сказав тобі, що ти дурень, і я приєднуюся до його думки. Д’Артаньяне, ти велика людина, і коли ти посядеш місце пана де Тревіля, я проситиму тебе поклопотатися за мене, щоб дістати місце настоятеля якого-небудь абатства.

– Або я чогось не розумію, – вигукнув Портос, – або ви схвалюєте вчинок д’Артаньяна?

– Ще б пак, хай йому біс! – сказав Араміс. – Не тільки схвалюю те, що він зробив, а й навіть поздоровляю його.

– А тепер, панове, – мовив д’Артаньян, не обтяжуючи себе спробами пояснити Портосові свою поведінку, – один за всіх і всі за одного – це тепер наше гасло, згода?

– Однак… – почав був Портос.

– Простягни свою руку й присягайся! – в один голос вигукнули Атос і Араміс.

Безсилий проти волі більшості, але продовжуючи стиха сипати прокляття, Портос простягнув руку, і всі четверо хором вигукнули слова, що підказав їм д’Артаньян:

– Один за всіх і всі за одного!

– Чудово! Тепер нехай кожен іде до себе додому, – сказав д’Артаньян так, ніби командував усе своє життя. – Але – обачність і ще раз обачність, бо з цієї хвилини ми починаємо війну проти кардинала.

Мишоловку винайшли задовго до нас. Коли з’явилася держава, вона створила поліцію, а поліція, у свою чергу, вигадала мишоловку.

Зважаючи на те, що наші читачі не звикли ще до жаргону паризької поліції і що ми вперше за п’ятнадцять з лишком років нашої письменницької діяльності вживаємо це слово в такому значенні, спробуємо пояснити, про що йдеться.

Коли в будинку, хоч би кому він належав, арештовують людину, яку підозрюють у здійсненні злочину, цей арешт тримається в таємниці. В передпокої влаштовують засідку з чотирьох або й п’яти поліцейських, двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а візитерів арештовують. У такий спосіб за два чи три дні затримують майже всіх, хто раніше бував у господаря помешкання.

Ось що таке мишоловка.

Квартиру Бонасьє перетворили саме на таку мишоловку, і всіх, хто там з’являвся, затримували й допитували люди кардинала. У кімнату на другому поверсі, де мешкав д’Артаньян, з вулиці вів окремий хід, а тому його гостям не загрожували такі неприємності.

Втім, приходили до нього тільки троє його друзів. Усі вони подалися на розшуки, кожен своєю дорогою, але нікому з них не пощастило знайти бодай щось, що прояснило б ситуацію. Атос вдався навіть до розпитувань у пана де Тревіля. Ця обставина, зважаючи на притаманну Атосові небалакучість, дуже здивувала капітана. Але пан де Тревіль нічого не знав, хіба що пригадав, що того дня, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал мав дуже заклопотаний вигляд, короля, здавалося, щось непокоїло, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона або довго не могла заснути минулої ночі, або плакала. Останнє його мало здивувало: королева відтоді, як одружилася, погано спала й часто плакала.

Хай би що там було насправді, пан де Тревіль настійно рекомендував Атосові залишатися відданим королю й особливо королеві і просив передати це побажання і його друзям.

Що ж до д’Артаньяна, то він усі ці дні був удома. Свою кімнату він перетворив на спостережний пункт. У вікно він бачив усіх, хто приходив у будинок і потрапляв у мишоловку. Потім, розібравши паркет, так що від нижнього приміщення, де відбувалися допити, його відділяла лише тонка перегородка, власне стеля, він став свідком усього, що відбувалося між обвинувачами та обвинувачуваними. У кінці допитів затриманих, яких перед тим ретельно обшукували, майже завжди запитували:

– Чи не передавала вам пані Бонасьє що-небудь для свого чоловіка або для когось іншого?

– Чи не передавав вам пан Бонасьє що-небудь для своєї дружини або когось іншого?

– Чи не говорили вам пан і пані Бонасьє що-небудь по секрету?

«Якби вони щось напевне знали, – подумав д’Артаньян, – то не задавали б таких запитань. Але про що вони хочуть дізнатися? Можливо, про те, чи перебуває Бекінгем у Парижі і чи не було в нього або чи не повинно бути побачення з королевою».

Д’Артаньян зупинився на цьому припущенні, яке, виходячи з того, що він почув під час допитів, було найвірогіднішим.

Тим часом мишоловка діяла далі, а д’Артаньян не втрачав пильності.

Увечері, наступного дня після арешту бідолашного Бонасьє, щойно Атос попрощався з д’Артаньяном і пішов до пана де Тревіля, щойно годинник вибив дев’яту і Планше почав стелити постіль своєму хазяїнові, як хтось постукав з вулиці у вхідні двері. Двері відразу ж відчинилися й знову зачинилися: ще одна жертва заходила в мишоловку.

Д’Артаньян ринувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і прислухався.

Невдовзі почулися крики, потім стогін, який намагалися заглушити. Цього разу, мабуть, вирішили не допитувати.

«Хай йому біс! – подумав д’Артаньян. – Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір… Вони вдалися до сили… Негідники!..»

Д’Артаньян, який мав бути обережним, ледве стримувався, щоб не втрутитися в події, що відбувалися внизу.