– Герцогу, – зашарівшись, прошепотіла королева, – не згадуйте про той вечір!

– О ні, навпаки, згадаймо про нього, ваша величносте! Той вечір – найщасливіший, найрадісніший у моєму житті. Чи пам’ятаєте ви, яка чудесна була ніч? Було тепло, і повітря було сповнене казкових пахощів. Темно-синє небо густо всипали зірки. О, того разу, пані, мені пощастило на мить залишитися з вами наодинці. Того разу ви ладні були розповісти мені про все – про вашу самотність і про смуток вашого серця. Ви спиралися на мою руку… ось так. Нахиляючись, я відчував, як ваше ніжне волосся торкається мого обличчя, і кожен дотик змушував мене тремтіти з голови до ніг. О, королево! Ви не знаєте, яке божественне щастя, яке райське блаженство дарує така мить!.. Усі мої володіння, багатства, славу, усі дні, що лишилося мені ще прожити, ладен я віддати за одну таку мить, за одну таку ніч! Люба пані, присягаюся вам, що тієї ночі ви кохали мене!..

– Мілорде, можливо, що саме місце, де ми зустрічалися, той казковий вечір, чарівність ваших очей і тисячі інших обставин, які часом сполучаються разом, аби занапастити жінку, того фатального вечора об’єдналися проти мене. Але ви бачили, мілорде, королева прийшла на допомогу слабкій жінці: на перше ж ваше слово, необачно мовлене, на першу вільність, яку ви собі дозволили, я покликала служницю.

– О так, це правда. І ніяке інше кохання, крім мого, не витримало б такого випробування. Але моє кохання, здолавши його, спалахнуло ще сильніше і навіки поселилося в моїм серці. Повернувшись до Парижа, ви сподівалися від мене сховатись, ви гадали, що я не насмілюся покинути скарбу, який мій володар доручив мені охороняти. Але що для мене всі скарби, всі королі на землі! Минув лише тиждень, і я повернувся, пані. Цього разу вам уже немає чим дорікнути мені. Я ризикую позбутися довіри мого короля, ризикую своєю головою, щоб мати щастя хоч кілька хвилин бачити вас, я навіть не торкнувся вашої руки, і ви пробачили мені, зваживши на моє каяття та покірливість.

– Так, але всі ці ваші безумства, в яких я – ви знаєте це самі, мілорде, – була невинна, стали причиною обмови. Король, підбурюваний паном кардиналом, страшенно розлютився. Він вигнав пані де Верні, Пюнтажа відправив на заслання, пані де Шеврез упала в неласку. А коли ви захотіли повернутися до Франції як посол, король особисто, – згадайте, мілорде, – король особисто висловився проти цього.

– Так, і Франція заплатить війною за відмову свого короля. Якщо відтепер я не зможу більше бачити вас, пані, – що ж, я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Чи знаєте ви, з якою метою було почато експедицію на острів Ре і навіщо я маю намір укласти союз із протестантами Ла-Рошелі? Задля втіхи бачити вас. Я знаю, що я не дійду зі своїми військами до самого Парижа. Але за цією війною настане замирення, замирення вимагатиме переговорів, а вести переговори буде доручено мені. І тоді вже ніхто не посміє мене не прийняти, і я повернуся в Париж, і зможу побачити вас бодай на одну-єдину мить, і буду щасливий. Щоправда, за моє щастя тисячі людей заплатять своїм життям. Але що мені до цих людей, головне – побачити вас! Усе це, можливо, божевілля, марення, але скажіть, яка жінка ще має такого палкого коханця? У якої королеви є відданіший слуга?

– Мілорде, мілорде, на своє виправдання ви наводите докази, які не додають вам слави. Те, що мало б свідчити про ваше кохання, я сприймаю як можливий злочин.

– Ви вважаєте так тому, що не кохаєте мене, ваша величносте. Якби ви мене кохали, ви зовсім інакше сприймали б усе це. Та коли б ви мене кохали… коли б ви мене кохали, щастя було б надмірним, і я збожеволів би! Так, пані де Шеврез, про яку ви щойно говорили, пані де Шеврез була не такою жорстокою, як ви: Голланд кохав її, і вона відповідала йому взаємністю.

– Пані де Шеврез не була королевою, – прошепотіла Анна Австрійська, вражена силою такої глибокої пристрасті.

– Отож, ви кохали б мене, ви, вельможна пані, коли б не були королевою? Скажіть, кохали б? Чи можу я вважати, що тільки ваш високий сан змушує вас бути такою жорстокою до мене? Чи можу повірити, що, коли б ви були пані де Шеврез, нещасний Бекінгем міг би сподіватися?.. Дякую за ці божественні слова, о моя прекрасна королево, тисячу разів дякую!

– Мілорде, ви не так зрозуміли… ви неправильно витлумачили мої слова. Я не хотіла сказати…

– Мовчіть, мовчіть! – перепинив її герцог. – Якщо своїм щастям я зобов’язаний помилці, не будьте такою жорстокою, щоб виправляти її. Ви самі сказали: мене заманили в пастку. Можливо, мені це коштуватиме життя… Так дивно: з якогось часу в мене таке передчуття, ніби я скоро помру.

При цих словах на вустах герцога майнула сумна і разом з тим чарівна усмішка.

– О Боже! – вигукнула Анна, і непідробний жах, який пролунав у її голосі, був незаперечним доказом того, що її почуття до герцога набагато сильніше, ніж вона вдавала.

– Пані, я кажу це зовсім не для того, щоб налякати вас. Зовсім ні! Зрештою, це просто смішно, і повірте, мене мало хвилюють такі передчуття. Але слова, які ви щойно зронили, надія, яку ви майже подарували мені, наперед спокутують усе, навіть мою смерть.

– Послухайте, мілорде, – сказала Анна Австрійська, – у мене теж є передчуття, і мені сняться жахливі сни. Мені снилося, що я бачу вас розпростертого на землі, закривавленого, пораненого…

– Пораненого в лівий бік, ножем? – перебив її герцог.

– Так, саме так, мілорде: у лівий бік, ножем. Але хто міг сказати вам, що я бачила такий сон? Я довірила його лише Богові, та й то в молитві.

– Цього для мене досить, вельможна пані. Ви кохаєте мене, чи не так?

– Я вас кохаю? Я?

– Так, ви. Хіба Бог послав би вам ті ж самі сни, що й мені, коли б ви мене не кохали? Хіба були б у нас ті самі передчуття, коли б наші серця не були зв’язані єдиною ниткою? Ви кохаєте мене, моя королево! Але чи тужитиме ваше серце за мною?

– О Боже милосердний! – вигукнула Анна Австрійська. – Я не витримаю цього! Благаю вас, герцогу, заради всього святого, йдіть, облиште мене! Не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я ніколи не порушу обітниці, даної перед Богом. Згляньтеся наді мною, їдьте! Якщо вас поранять у Франції, якщо ви помрете у Франції, якщо в мене буде найменша підозра, що кохання до мене стало причиною вашої смерті, я не переживу цього, я збожеволію! Їдьте вже, їдьте, благаю вас!

– О, яка ви прекрасна зараз! Боже, як я вас кохаю! – вигукнув герцог.

– їдьте! їдьте, благаю вас, і повертайтеся згодом. Повертайтеся як посол, як міністр, повертайтеся в супроводі охоронців, які зможуть захистити вас, і слуг, які оберігатимуть вас… Тоді я не боятимусь за ваше життя і буду щаслива побачити вас.

– Невже правда усе те, що ви кажете?

– Так.

– Тоді… тоді на знак вашого прощення подаруйте мені що-небудь, якусь дрібничку, що належить вам і слугуватиме доказом, що все це мені не наснилося. Якусь річ, яку ви носили і яку я теж міг би носити… перстень, ланцюжок…

– І ви поїдете… ви поїдете, коли я подарую те, про що ви просите?

– Так.

– Негайно ж?

– Так.

– Ви залишите Францію і повернетеся до Англії?

– Так, присягаюся вам.

– Зачекайте тоді, зачекайте…

Анна Австрійська пішла до себе і майже відразу повернулася, тримаючи в руках скриньку з рожевого дерева з золотою інкрустацією, прикрашену її вензелем.

– Візьміть це, мілорде, – сказала вона. – Візьміть і зберігайте на згадку про мене.

Герцог Бекінгем узяв скриньку і знову припав до її ніг.

– Ви обіцяли мені поїхати, – мовила королева.

– І я дотримаю свого слова! Вашу руку, вельможна пані, вашу руку, і я вже йду.

Анна Австрійська, заплющивши очі, простягла герцогові руку.

Бекінгем палко торкнувся губами цієї чарівної руки. Відчуваючи, що сили можуть полишити її, вільною рукою королева сперлася на Естефанію.

– Не пізніше ніж через півроку, ваша величносте, – пообіцяв герцог, підводячись, – якщо на той час я ще буду живий, я знову побачу вас, нехай мені для цього доведеться перевернути увесь світ.