– Як? Ви збираєтесь уже їхати?

– Ви це й самі знаєте, бо я ще вранці наказав вам осідлати мого коня. Хіба цього й досі не зроблено?

– Що ви! Ваше сіятельство могли бачити на власні очі – кінь стоїть біля воріт, осідланий і нагодований.

– Гаразд, тоді робіть те, що вам сказано.

«Чудасія! – подумав корчмар. – Невже він злякався якогось хлопчиська?»

Але владний погляд незнайомого не дозволив йому поринути у глибші міркування з цього приводу. Він улесливо вклонився і вийшов.

«Цього ще бракувало! Якщо цей пройдисвіт побачить міледі… – розмірковував незнайомий. – Ось-ось вона має вже проїхати. Чому ж її так довго немає? Мабуть, краще буде мені самому верхи поїхати їй назустріч… Коли б тільки я міг дізнатися, про що йдеться в цьому листі до Тревіля!..»

І незнайомий, невдоволено щось бурмочучи собі під ніс, попрямував на кухню.

Тим часом хазяїн заїзду, не сумніваючись у тому, що саме присутність цього хлопця змушує незнайомого поквапливо покинути його шинок, піднявся до кімнати дружини, де д’Артаньян потроху приходив до тями після недавньої сутички. Натякнувши, що поліція може звинуватити його в бійці із знатним вельможею, – а що незнайомий – знатний вельможа, шинкар у цьому був певен, – хазяїн переконав д’Артаньяна, незважаючи на його слабість, чимскоріше забиратися геть. Д’Артаньян, ще не зовсім оговтавшись, без камзола і з замотаною якимсь ганчір’ям головою, підвівся і, спираючись на руку хазяїна, почав спускатися сходами вниз. Та, зайшовши до кухні, він знову побачив у вікні свого кривдника: той спокійно розмовляв, стоячи біля підніжки дорожньої карети, запряженої парою здорових нормандських коней.

Його співрозмовницею, що визирала з віконця карети, була жінка років двадцяти – двадцяти двох. Ми вже казали, що д’Артаньян ураз схоплював усі характерні риси обличчя, тож йому вистачило одного погляду, щоб визначити: дама була молода і вродлива. Її краса вразила його ще й тому, що вона була зовсім незвичайна для південної Франції, де хлопець жив донедавна. Це була білявка з довгим кучерявим волоссям, що спадало їй на плечі, з великими блакитними млосними очима на блідому обличчі, з рожевими вустами й білими, немов алебастр, руками. Вона про щось жваво розмовляла з незнайомим.

– Отже, його високопреосвященство наказує мені… – говорила вона.

– …негайно повернутися до Англії і, якщо герцог виїде з Лондона, відразу ж попередити його.

– Чи будуть ще якісь розпорядження?

– Ви знайдете їх ось у цій скриньці, яку розкриєте тільки по той бік Ла-Маншу.

– Чудово. Ну а що будете робити ви?

– Я повертаюся до Парижа.

– Не покаравши цього зухвалого хлопчиська?

Незнайомий не встиг відповісти, бо саме цієї миті на порозі з’явився д’Артаньян, який усе чув.

– Цей зухвалий хлопчисько сам покарає кого завгодно! – вигукнув він. – І сподіваюся, що той, кого він має покарати, тепер не втече від нього.

– Не втече? – перепитав незнайомий, насупивши брови.

– Авжеж, на очах у дами, гадаю, ви не посмієте цього зробити?

– Пам’ятайте… – скрикнула міледі, побачивши, що її співрозмовник схопився за шпагу, – пам’ятайте, що найменше зволікання може все занапастити!

– Ваша правда! – вигукнув незнайомий. – Поспішімо ж, ви своєю дорогою, а я – своєю.

Кивком голови попрощавшись із дамою, він скочив на коня; кучер карети щосили теж стьобнув батогом своїх коней, і недавні співрозмовники галопом помчали в різні боки.

– Стривайте, а ваш рахунок?! – зарепетував корчмар, чия шанобливість до гостя, у міру того як той віддалявся, не розрахувавшись за послуги, перетворювалася на глибоке презирство.

– Заплати йому, дурню! – наказав, не зупиняючись, вершник своєму слузі, який, жбурнувши до ніг шинкаря кілька срібних монет, поскакав слідом за своїм господарем.

– Боягуз! Негідник! Самозванець! – закричав д’Артаньян, кинувшись і собі навздогін за слугою.

Але поранений був ще надто слабкий, щоб перенести нове потрясіння. Ледве він ступив десять кроків, як у вухах мов закалатало у дзвони, в голові запаморочилося, кривава завіса впала на очі, ноги йому підігнулися… Проте, лежачи посеред вулиці, він усе ще вигукував:

– Боягуз! Боягуз! Боягуз!

– Він і справді боягуз! – пробурмотів хазяїн, підходячи до д’Артаньяна і намагаючись лестощами прихилити до себе бідолашного юнака, щоб потім обдурити його, як чапля в байці обдурює слимака.

– Так, нікчемний боягуз, – прошепотів д’Артаньян. – Але вона… яка красуня!

– Хто – вона? – спитав корчмар.

– Міледі, – ще тихіше мовив д’Артаньян і знову знепритомнів, уже вдруге за сьогодні.

«Нічого не вдієш, – подумки підраховував свої збитки хазяїн заїзду. – Двох я втратив, але мені дістався цей бідолаха, який пробуде тут щонайменше кілька днів. Так чи так, а одинадцять екю будуть мої».

Ми ж бо знаємо, що одинадцять екю – то все, що лишилося в гаманці д’Артаньяна.

Хазяїн гадав, що поранений видужуватиме одинадцять днів, а відтак він матиме з нього по одному екю за день, але його планам не судилося збутися. Наступного дня вже о п’ятій ранку д’Артаньян був на ногах. Він спустився до кухні й попросив вина, олії, розмарину та ще різного зілля, список якого до нас не дійшов. Потім, тримаючи перед собою рецепт своєї матері, він власноруч приготував бальзам, яким намастив численні рани на тілі. Він сам змінював пов’язки, не звертаючись по допомогу до жодного лікаря. Дякуючи, безперечно, цілющим властивостям циганського бальзаму і, можливо, невтручанню лікарів, д’Артаньян уже ввечері почувався набагато краще, а на ранок був майже здоровий.

Юнак розрахувався з хазяїном за розмарин, олію й вино – єдине, що він вживав цього дня, бо дотримувався найсуворішої дієти. Однак його жовтий кінь, як стверджував хазяїн, зжер утричі більше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на розміри цього представника конячого роду. Розплачуючись, д’Артаньян знайшов у кишені лише потертий оксамитовий гаманець, а в ньому – одинадцять екю. Лист до пана де Тревіля безслідно зник.

Старанно й терпляче юнак заходився шукати листа. Разів із двадцять він вивертав усі кишені – на камзолі і в штанях, знову і знову зазирав то в торбинку, то в гаманець. Але, переконавшись, що листа ніде немає, він уже втретє так розлютився, що йому ледве не довелося знову скористатися вином і ароматичною олією, бо, зважаючи на його нестримну запальність і погрози вщент рознести усе в цьому заїзді, якщо не знайдуть листа, хазяїн озброївся кілком, його дружина – мітлою, а слуги – тими самими палицями, що вже стали їм у пригоді раніше.

– Лист, мій рекомендаційний лист! – вигукував д’Артаньян. – Віддайте мого листа, хай вам трясця! Або я вас насаджу на рожен, як куріпок!

На нещастя – чи, скоріше, на щастя, – здійснити свою погрозу юнак не міг з однієї простої причини. Його шпага, як ми вже казали, була зламана навпіл у тій пам’ятній сутичці в день його приїзду, про що він зовсім забув. Отож, вихопивши її, д’Артаньян побачив замість грізної зброї лише уламок дюймів вісім або десять завдовжки, що його хазяїн підібрав і дбайливо вклав у піхви. А другу половину шпаги корчмар приховав, щоб зробити з неї шпигувальну голку.

Втім, ця обставина навряд чи зупинила б нашого нестримного юнака, якби хазяїн, трохи поміркувавши, не визнав, що претензії його гостя цілком справедливі.

– А й справді, – сказав він, опускаючи свого імпровізованого кийка, – куди ж це запропастився ваш лист?

– Так, куди подівся мій лист? – закричав д’Артаньян. – Відразу ж попереджаю вас: цей лист до пана де Тревіля, і його треба будь-що знайти. А якщо він не знайдеться, то, запевняю вас, пан де Тревіль знайде спосіб його розшукати!

Ця погроза зовсім перелякала хазяїна. Адже після короля та кардинала пан де Тревіль був саме тією людиною, чиє ім’я, мабуть, найчастіше згадувалося серед військових… та й серед городян теж. Був ще, звичайно, отець Жозеф[13], але його ім’я завжди вимовлялося пошепки: такий великий був жах, що його вселяв друг кардинала Рішельє, відомий як «сіре преподобіє».