Почувши, як відсувається засув, він підскочив, немов ужалений. Він подумав, що по нього прийшли, щоб відвести на ешафот. Тому, коли замість очікуваного ката на порозі з’явилися комісар, який допитував його напередодні, та писар, від радості він мало не кинувся їм на шию.

– Ваша справа, мій любий, дуже ускладнилася з учорашнього дня, – сказав комісар. – І я раджу розповісти все, що вам відомо. Тільки щире каяття може врятувати вас від гніву кардинала.

– Але я готовий усе розповісти! – вигукнув Бонасьє. – Принаймні все, що я знаю. Прошу вас, запитуйте мене.

– Перше: де зараз ваша дружина?

– Я ж вам сказав: її викрали.

– Припустімо, так воно і є. Але вчора після п’ятої години пополудні вона втекла – і не без вашої допомоги.

– Моя дружина втекла? – здивувався Бонасьє. – Бідолага! Але, добродію, якщо вона втекла, то я тут ні при чому, присягаюся вам!

– Навіщо ви заходили вчора до вашого мешканця, пана д’Артаньяна, і про що ви так довго з ним говорили?

– Так, це правда, пане комісар. Я визнаю, що це була моя помилка. Я й справді заходив до пана д’Артаньяна.

– І яка була мета вашого візиту?

– Я просив його допомогти мені розшукати мою дружину. Я вважав, що маю право вимагати, щоб її повернули. Але, як мені здається, я помилився і дуже прошу вас пробачити мені.

– І якою була відповідь пана д’Артаньяна?

– Пан д’Артаньян обіцяв допомогти мені. Але невдовзі я переконався, що він зрадив мене.

– Ви намагаєтеся ввести суд в оману! Пан д’Артаньян уклав з вами таємну угоду, і, виконуючи умови цієї угоди, він вигнав з вашого будинку поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від служителів правосуддя.

– Пан д’Артаньян викрав мою дружину? Дурниця! Це неймовірно!

– На щастя, пан д’Артаньян у наших руках, і вам влаштують з ним очну ставку.

– Ну що ж, слово честі, тим краще! – вигукнув пан Бонасьє. – Я буду радий побачити хоч одне знайоме обличчя…

– Введіть пана д’Артаньяна! – наказав комісар вартовим.

Вартові ввели Атоса.

– Пане д’Артаньян, – мовив комісар, звертаючись до Атоса, – розкажіть, що сталося між вами і ось цим паном.

– Але ж це зовсім не пан д’Артаньян! – вигукнув Бонасьє.

– Як! Це не пан д’Артаньян? – у свою чергу здивувався комісар.

– Ну звичайно, ні! – запевнив Бонасьє.

– Хто ж цей пан? – спитав комісар.

– Не можу вам сказати: я його не знаю.

– Як! Ви його не знаєте?!

– Ні.

– І ви ніколи його не бачили?

– Бачив, але не знаю, як його звуть.

– Ваше ім’я? – спитав комісар.

– Атос, – відповів мушкетер.

– Але це не людське ім’я, це назва якоїсь гори! – вигукнув бідолашний комісар, у якого вже голова йшла обертом від усього, що тут відбувалося.

– Це моє ім’я, – спокійно пояснив Атос.

– Але ви сказали, що вас звуть д’Артаньян.

– Я?

– Авжеж ви.

– Це мені сказали: «Ви пан д’Артаньян?» – на що я відповів: «Ви так гадаєте?» Стражники закричали, що вони в цьому певні. Я не став сперечатися з ними. До того ж я міг і помилитися.

– Добродію, ви ображаєте гідність суду.

– Ні в якому разі, – спокійно заперечив Атос.

– Ви пан д’Артаньян!

– От бачите, ви теж це стверджуєте.

– Але, пане комісар, – не витримав Бонасьє, – запевняю вас, тут не може бути жодного сумніву! Пан д’Артаньян – мій мешканець, і, отже, хоч він і не платить мені за квартиру або, точніше, саме тому, я й повинен його знати. Пан д’Артаньян – юнак років дев’ятнадцяти або двадцяти, не більше, а цьому добродію щонайменше тридцять. Пан д’Артаньян служить у гвардійській роті пана Дезессара, а цей добродій – мушкетер роти пана де Тревіля. Гляньте на його мундир, пане комісар!

– Справді, хай йому біс! – вилаявся комісар.

У цю хвилину відчинилися двері і гонець, якого ввів один з наглядачів Бастилії, вручив комісарові якогось листа.

– О, негідниця! – вигукнув комісар.

– Як? Що ви сказали? Про кого ви кажете? Не про мою дружину, сподіваюся?

– Ось тут ви помиляєтеся, саме про неї. Мушу сказати, що справи ваші кепські.

– Як же так? – спитав у розпачі галантерейник. – Будьте ласкаві пояснити мені, пане комісар, яким чином мої справи можуть погіршуватися від того, що робить моя дружина в той час, як я сиджу у в’язниці?

– Бо те, що робить ваша дружина, – тільки продовження плану, що ви його спільно задумали! Жахливого плану!

– Присягаюся вам, пане комісар, що ви глибоко помиляєтеся, я навіть уявити не можу, що збиралася робити моя дружина, і я не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюся, проклинаю її!

– З мене досить, пане комісар, – сказав раптом Атос. – Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь. Мені набридло слухати лементування цього пана.

– Відведіть арештованих до їхніх камер, – наказав комісар, одночасно вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє, – і нехай їх охороняють як слід.

– Перепрошую, – як завжди, спокійно зауважив Атос, – коли ви маєте бажання поговорити з паном д’Артаньяном, то мені незрозуміло, як саме я можу його замінити.

– Робіть, як вам наказано! – верескнув комісар. – І тримайте язик за зубами! Чуєте!

Атос, знизавши плечима, пішов за вартовими, а Бонасьє всю дорогу так скиглив і стогнав, що міг би розчулити серце й найлютішого тигра.

Галантерейника відвели до тієї самої камери, де він провів ніч, і залишили його там до вечора. Цілісінький день Бонасьє плакав, як звичайний галантерейник, бо, за його ж словами, він був простою цивільною людиною, а не воїном.

Увечері, близько дев’ятої години, коли він уже мостився спати, в коридорі почулися кроки. Хтось наближався і нарешті спинився біля його камери: двері відчинились, і до камери увійшли вартові солдати.

– Ідіть за мною, – звелів поліцейський чиновник, який зайшов слідом за солдатами.

– Іти за вами? – вигукнув Бонасьє. – Іти за вами такої пізньої години? Сили небесні! Але куди?

– Туди, куди нам наказано вас доправити.

– Але це не відповідь!

– Нічого більше сказати ми вам не можемо.

– О Боже! Боже мій! – прошепотів бідолашний галантерейник. – Цього разу я загинув!

І він слухняно, як теля за налигачем, поплівся за вартовими.

Йому знову довелося пройти тим самим коридором, яким його вели вранці, перетнути двір, перейти ще через одну будівлю, щоб, нарешті, опинитися біля головних воріт, де на них чекала карета, оточена чотирма стражниками на конях. Бонасьє посадовили в карету, поліцейський чин влаштувався поруч з ним, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинилися ніби в пересувній в’язниці.

Карета повільно, наче похоронний катафалк, рушила вперед. Крізь віконні ґратки арештований міг бачити тільки будинки та бруківку. Але, як корінний парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по тумбах, вивісках і ліхтарях. Під’їжджаючи до церкви Святого Павла, біля якої страчували засуджених до смерті в’язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Він гадав, що карета тут і зупиниться. Але вона проїхала мимо.

Та невдовзі його знову охопив невимовний жах. Це сталося саме тоді, коли вони під’їхали до цвинтаря Святого Якова, де ховали державних злочинців. Його трохи заспокоїла думка про те, що, перед тим як їх поховати, їм, звичайно, відрубували голови, а його власна голова поки що була на в’язах. Та коли він побачив, що карета звертає на Гревську площу, коли він угледів гостроверхий дах міської ратуші і карета під’їхала під арку, він вирішив, що все кінчено, і попросив поліцейського чиновника висповідати його. Йому відмовили, тоді він заверещав таким жалісливим голосом, що чиновник пригрозив заткнути йому рота кляпом, коли він і далі репетуватиме.

Від цих слів у Бонасьє відлягло від серця. Якби його збиралися страчувати на Гревській площі, то вже не було б потреби затикати йому рота: вони майже доїхали до місця страти. І справді, карета, не зупиняючись, покотилася через фатальну площу далі. Втім, була ще площа Трагуарського хреста. А саме туди вони й завернули.