«Він називає мене «мій любий пан Бонасьє», – подумав галантерейник. – Хай йому біс, але мої справи, здається, йдуть на краще!»

– Могли б ви впізнати двері, куди вона входила?

– Так.

– Ви запам’ятали номери будинків?

– Так.

– Назвіть їх.

– Номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар і номер сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чудово, – сказав кардинал, і, взявши зі столу срібний дзвіночок, він подзвонив.

Увійшов офіцер, якого кардинал випровадив на початку своєї розмови з Бонасьє.

– Сходіть по Рошфора, – пошепки наказав Рішельє, – хай він негайно прийде, якщо тільки повернувся.

– Граф тут, – сказав офіцер. – І настійно просить ваше преосвященство його прийняти.

«Ваше преосвященство! – ледве чутно повторив Бонасьє, який знав, що так звичайно називали пана кардинала. – Ваше преосвященство!»

– Хай він зайде! – вигукнув кардинал. – Хай зайде!

Офіцер швидко вибіг з кімнати, як це робили всі слуги кардинала, що завжди слухняно виконували його накази.

«Ваше преосвященство!» – шепотів Бонасьє, дурнувато лупаючи очима, сповненими жаху.

Не минуло й п’яти секунд, як пішов офіцер, а двері відчинилися знову, і з’явився новий відвідувач.

– Це він! – вигукнув Бонасьє.

– Хто – він? – спитав кардинал.

– Той, хто викрав мою дружину!

Кардинал подзвонив удруге. З’явився той самий офіцер.

– Відведіть цього чоловіка і здайте солдатам, які його привезли. Хай він почекає, поки я знову його викличу.

– Ні, ваша світлосте, ні, це не він! – розпачливо вигукнув Бонасьє. – Я помилився! її викрав інший, зовсім не схожий на цього! Цей добродій – чесна людина!

– Заберіть цього ідіота! – гримнув кардинал.

Офіцер узяв Бонасьє під руку й вивів до передпокою, де на нього чекали вартові.

Відвідувач провів Бонасьє нетерплячим поглядом і, тільки-но двері зачинилися за ним, швидко підійшов до Рішельє.

– Вони бачились, – мовив він.

– Хто? – спитав кардинал.

– Вона і він.

– Королева і герцог? – вигукнув Рішельє.

– Так.

– Де?

– У Луврі.

– Ви в цьому певні?

– Цілком.

– Хто вам сказав?

– Пані де Ланнуа, котра, як ви знаєте, безмежно віддана вашому преосвященству.

– Чому вона не повідомила про це раніше?

– Чи то випадково, чи то запідозривши щось, але королева залишила пані де Сюржі ночувати в себе в спальні і потім цілий день не відпускала її.

– Ну що ж… Нас переграли. Спробуємо взяти реванш.

– Не турбуйтеся, ваша світлосте. Я докладу всіх зусиль.

– Як усе це сталося?

– О пів на першу ночі королева сиділа зі своїми придворними дамами…

– Де саме?

– У своїй спальні…

– Далі.

– …тут зайшла покоївка і передала їй хусточку від кастелянші…

– Потім?

– Побачивши хусточку, королева дуже розхвилювалась і, незважаючи на те, що була нарум’янена, помітно зблідла…

– Далі! Далі!

– Вона підвелася і тремтячим голосом сказала своїм придворним дамам: «Почекайте мене десять хвилин, я невдовзі повернуся». І квапливо вийшла до своєї опочивальні.

– Чому пані де Ланнуа відразу ж не повідомила вас про це?

– Тоді ще нічого не можна було стверджувати напевне. До того ж королева наказала: «Почекайте мене». І вона не посміла ослухатись.

– І як довго королева була відсутня?

– Три чверті години.

– Хто з придворних дам її супроводив?

– Тільки донья Естефанія.

– Потім королева повернулась?

– Так, але тільки для того, щоб узяти скриньку з рожевого дерева, прикрашену її вензелем, і знову вийшла.

– А коли вона повернулася, скринька була при ній?

– Ні.

– Чи відомо пані де Ланнуа, що було в цій скриньці?

– Так. Діамантові підвіски, подаровані королеві його величністю.

– І вона повернулася вже без скриньки?

– Так.

– Пані де Ланнуа гадає, що королева віддала підвіски Бекінгему?

– Вона в цьому впевнена.

– І на чому ґрунтується її впевненість?

– Удень пані де Ланнуа, як камер-фрейліна королеви, шукала скриньку і, вдавши, що стурбована її зникненням, зрештою спитала королеву, чи не знає вона, куди поділася скринька.

– А що королева?..

– Королева дуже зніяковіла і сказала, що напередодні вона зламала одну з підвісок, тож мусила віддати її своєму ювелірові, щоб той полагодив.

– Треба зайти до королівського ювеліра і переконатися, чи так це насправді.

– Я вже був там.

– І що сказав ювелір?

– Ювелір ні сном ні духом не знає ні про які підвіски.

– Чудово, Рошфоре! Отже, не все ще втрачено і, можливо… можливо, на нас чекає перемога.

– Я певний, що геній вашого преосвященства…

– …зможе виправити усі дурниці, які накоїв його шпигун, чи не так?

– Саме це я й хотів сказати, якби ваше преосвященство дозволили мені закінчити мою думку.

– Ви вже знаєте, де переховувалися герцогиня де Шеврез та герцог Бекінгем?

– Ні, ваша світлосте. Мої сищики не змогли нічого рознюхати.

– А я знаю.

– Ви, ваша світлосте?

– Так. У всякому разі, догадуюсь. Один з них весь час перебував у будинку номер двадцять п’ять на вулиці Вожирар, другий, або друга, в будинку під номером сімдесят п’ять на вулиці Лагарп.

– Чи бажає ваше преосвященство, щоб я наказав арештувати їх обох?

– Гадаю, що вже пізно. Вони, скоріше за все, встигли звідти втекти.

– І все-таки, не зайве було б перевірити…

– Візьміть із собою десяток моїх гвардійців і обшукайте обидва будинки.

– Слухаюся, ваше преосвященство.

І Рошфор вибіг з кабінету.

Залишившись один, кардинал на якусь мить поринув у роздуми, потім подзвонив утретє.

На порозі з’явився той самий офіцер.

– Приведіть арештованого! – наказав кардинал.

Пана Бонасьє знову ввели до кабінету. Офіцер за знаком кардинала вийшов.

– Ви обдурили мене, – суворо мовив кардинал.

– Я? – вигукнув Бонасьє. – Щоб я обдурив ваше високопреосвященство!..

– Ваша дружина, йдучи на вулицю Вожирар і на вулицю Лагарп, заходила зовсім не до торговців полотном.

– А до кого ж вона заходила, Боже правий?

– Вона зустрічалася з герцогинею де Шеврез і герцогом Бекінгемом.

– Так… – підтвердив Бонасьє, намагаючись щось пригадати, – ну звичайно ж! Ваше високопреосвященство має цілковиту слушність. Я неодноразово висловлював свій подив з приводу того, що торговці полотном мешкають у таких будинках – у будинках без вивісок. І щоразу на моє зауваження дружина чомусь починала сміятись. О, ваша світлосте, – продовжував Бонасьє, падаючи до ніг його високопреосвященства, – ви й справді кардинал, великий кардинал, геній, перед яким усі схиляються!

Хоч якою мізерною була перемога над таким пішаком, як Бонасьє, проте кардинал якусь мить втішався нею. І саме цієї миті йому спала на думку непогана ідея. Його вуста скривилися в посмішку, і він простягнув галантерейникові руку.

– Підведіться, мій друже, – сказав він. – Ви порядна людина.

– Кардинал торкнувся моєї руки, я торкнувся руки великої людини! – вигукнув Бонасьє. – Великий кардинал назвав мене своїм другом!..

– Так, мій друже, так! – мовив кардинал батьківським тоном, до якого він іноді вдавався і який міг обдурити лише тих, хто погано його знав. – З вами вчинили несправедливо, ну що ж, ви заслуговуєте на компенсацію. Ось, візьміть цей гаманець, у ньому сто пістолів, і пробачте мені.

– Пробачити вам, ваша світлосте?! – вигукнув Бонасьє, не наважуючись узяти гаманець, мабуть, боячись, що це лише жарт. – Ви владні арештувати мене, катувати мене, повісити, ви наш володар, і я не посмів би навіть пискнути! Пробачити вам, ваша світлосте! Це неймовірно!

– О, любий пане Бонасьє, ви надзвичайно великодушні! Я це бачу і вдячний вам. Отож ви візьмете цей гаманець і підете звідси, гадаю, не надто засмученим.

– Я не тямлю себе з радощів, ваша світлосте.

– Тоді прощавайте. Чи, точніше, до побачення, бо, я сподіваюся, ми ще побачимось.