Литмир - Электронная Библиотека
A
A

«Де тут заховаєшся взимку? — міркував лейтенант. — Мусить десь бути криївка». І відповідь не забарилася. Він стояв на горбі посеред сосен, над якими кружляли осінні ворони. Бачив, як вітри переганяли хмари. З полів тягнуло жирним чорноземом і гноєм. Митницькі орали під озимину — і на ті чорні смужки поля летіли ворони. Найбільша морока для гарнізону — горішній фільварок, у якому жили переселенці. Паранька розповідала, ніби чула про те, що повстанці приходять туди. Дістатися фільварку швидко й непомітно — неможливо, бо треба переїхати через Джуринку, видряпатися на високий горб, а тоді здолати дорогу до самого будинку. Якщо хто-небудь виставить сторожу на порослому кущами пагорбі, з якого Митницю видко як на долоні, то будь-який порух гарнізону помітно. Тому Рифаренко вислав на фільварок Юстина. Початок жовтня для селища видався погідним. Викопали бараболю, вижали кукурудзу. Пшеницю, жито, ячмінь перевезли до стодол. Незібрана солома подекуди залишилася на ріллі, бо задощило. Чекали на погідні дні, щоби перевезти зимову поживу для корів та овець. Сонце перед самим празником Покрови підсушило тільки зверху, всередині солома — одна мокрота. Сушили вже в стодолах, прілий запах віддавав гнилизною. Упоравшись, митницькі прочули, що на великій Україні запанував голод. Перші прохачі з’явилися у вересні. Спочатку їх можна було зустріти на ринку в Чорткові. Приїжджали й вимінювали на борошно й цукор усілякий непотріб. Траплялося, що віддавали золоті обручки, коралі з коштовних каменів, чоботи, одяг. Потім голодні почали з’являтися по селах. Уповноважені й відповідальні за збір контингенту рапортували начальству про збільшення кількості прохачів та міняйл, що утруднювало їм роботу та посилювало опір місцевого населення. Військам МВС дано було розпорядження знімати з потягів підозрілих, затримувати їх на станціях та арештовувати на ринках.

Перед Покровою старенький отець Феліштан із Параскою згрібали в садку опале листя. Параска насипала великі кучугури, зносячи у вереті листя з менших купок. Траплялося їй знайти під листям підгниле яблуко або потемнілу брунатну айву. Збирала їх, щоб потім, обчистивши від гнилизни, різати на тонкі смужки, виставляти на вереті перед хатою й сушити під м’яким вересневим сонцем. А при кінці садка, під грушкою, яку парох давно обіцявся викорчувати, але все ж цього не зробив, нападало тисячі дрібненьких грушечок. Серед вільгості, прикриті листям, вони ставали солодкими, як мед. Про це знала сусідська дітлашня. Щороку вони визирали крізь огорожу, а тоді несміливо прокрадалися до грушки й набирали за пазуху, в кишені та кашкети. Мокрота проступала з кишень та з-за пазух, поки діти доносили до Джуринки свій грабунок. Висипавши грушки в траву, вибирали найкращі й ласували. Залишене вночі забирали в нори їжаки або зайці. Зранку рештками влежаних грушок могли поласувати ворони чи річкові чайки, що прилітали сюди з язловецьких мочар. Феліштан після повернення зі Львова першого дня впав, послизнувшись на мокрому листі. Вивихнув праву ногу, від чого задавнена пропуклина, наче гусяче яйце, вилізла в паху. Параска тепер кожного вечора палила листя. Дими заносило вбік Ставища, де вони зливалися з першими туманами, якими починала дихати осіння річка. Феліштан їздив до Львова на собор — вибрали делегатом від Чортківського деканату. Їхати не хотів, віднєкувався, казав, що вже застарий, що дорога його вимучить. Але після того, як Риференко поговорив із парохом, покликавши старого до сільської ради, отець почав збиратися в дорогу.

На саму Покрову біля Митниці, збоку Павшівки, Риференко з п’ятьма бійцями поверталися до гарнізону. Уздовж порослого вербами берега річки лейтенант запримітив дівчину. Вона йшла до Митниці, але не дорогою, наче не хотіла, щоб її хтось помітив. Наздогнавши, її обшукали. Нічого підозрілого не знайшли. «Значить, — думав старший лейтенант, — якщо це зв’язкова, то йшла кудись передати на словах». Солдати посадили арештовану на віз. Риференко прискіпливо вдивлявся в її обличчя. Коли переїхали міст, через потічок назустріч фірі митницькі поверталися зі Служби Божої.

Сільська рада стояла зачинена на колодку. Риференко наказав пильнувати арештовану, а сам пішов до Юстина. Повернувшись із головою, лейтенант розпорядився виставити навколо будинку охорону. Підозра про те, що очі й вуха бандитів уже сповістили кого треба, про арешт цієї зв’язкової, підказувало, що зайва обережність не завадить. Риференко послав одного бійця до гарнізонного розташування, щоби звідти попередили район про пригоду.

Поки арештована розповідала свою легенду, чому, мовляв, вона йшла вздовж Джуринки й до кого, у голові лейтенанта крутилося, що десь тут, у Митниці, є криївка. Дівчина була одягнута справді так, як на празник. Присутній при допиті Юстин сказав, коли Риференко покликав його до сіней на розмову, що бачить її вперше.

Повернувшись до кімнати, лейтенант запитав, до кого вона йде на празник. Дівчина сказала, що до Босяків.

А тоді Юстин перебив її:

«А які Босяки — ті, що коло Рури?»

«Так, — трохи невпевнено відповіла, — коло Рури».

Коло Рури ніякі Босяки в Митниці зроду-віку не жили. Там був новий млин і дорога до фільварку.

На запитальний погляд Риференка Юстин промовчав.

Лейтенант затримався у сільській раді до вечора. Юстин відпросився, сказавши, що жде гостей — прийде родина, а празник раз на рік. Арештовану замкнули у вузькій кухоньці з невеликим віконцем. Навіть якби вона хотіла втекти — то через вікно їй не вдасться. У сінях, що розділяли дві кімнати, сидів на стільчикові вартовий. Риференко двічі ходив до розташування гарнізону, але з Чорткова жодних звісток не було. Не знати, чи виїхали до Митниці на його поклик. Темрява накрила селище, бо після обіду зібралися темні хмари, але дощу не було. Подуло зимним вітром. Риференко розпорядився, щоби розпалили піч. Солдати принесли знадвору патиків, розпалили в печі. У кімнаті стало тепло. Юстин обіцяв принесли щось із празникового, коли його гості розійдуться домів. Риференко чекав Юстина. Він вийшов у двір, справив нужду. Став наслухати. У селищі було спокійно. Подекуди чулися співи, брехали пси й ревіли корови. Збоку долішнього фільварку, куди почали звозити борони, плуги і пригнали звідкись шестеро овець, конфіскованих у когось із виселених за співробітництво з бандитами, чулося рипання дверей. Певно, хтось зачиняв двері великої стодоли. Розбухлі від вологості половинки не заходили одна в одну.

Повернувшись у теплу хату, Риференко покликав вартового.

«Ану приведи її», — розпорядився.

Солдат відчинив двері кухоньки, і за мить до кімнати ввійшла спіймана дівчина. Там, де її перетримували, було зимно, і в кімнаті сільської ради її почало трясти. За якийсь час вона опанувала себе й сіла на стілець.

Прийшов Юстин із Босяковим Мартином. Дівчина ніяк не відреагувала на появу Мартина. Той став під стіну, не розуміючи, чого його покликали. Юстин тим часом у сусідній кімнаті розкладав на стіл.

«Так, до кого ти йшла на празнік? — запитався Риференко. — До Босяків?»

Арештована глипнула вбік Мартина Босяка, якого також бачила вперше, і зрозуміла, що до її повного викриття залишилося одне слово — так або ні.

«Пане начальнику, мені треба надвір», — попросилася, схопившись за живіт.

«Горюнов, виведи!»

У сусідній кімнаті порався Юстин.

Горюнов вийшов з арештованою. У сінях, зачепившись за відро, вилаявся.

Риференко й Босяк чули, як рипнули двері й настала тиша.

За якийсь час із гуркотом прибіг Горюнов.

«Убежала, сука».

Риференко з ліхтариком в руках, разом із Юстином і вартовим стояли перед виходком, до якого зайшла арештована. Лейтенант присвітив угору, вниз і побачив, що протрухлу дошку задньої стіни проламано.

Хто ж була ця арештована, що вислизнула з Риференкових рук? Поки вона бігла, інтуїтивно вибираючи дорогу втечі, її важка, як нічна ріка, коса теліпалася на всі боки. Хустину загубила, продираючись через кущі бузини. Дихання забивало повітря, а з перестраху м’язи живота конвульсивно стискалися, як при пологах. Зупинившись, стримала подих. У грудях калатало серце. Вона віддихалася й прислухалася. Поруч щось зашурхотіло в траві. Туман. Пахло яблуками. Шурхотіння посилювалося. Коло ніг пробігся їжак, що прийшов сюди поживитися підгнилими яблуками. «Звичайно, мене шукатимуть, — думала, — зранку піднімуть район». Віддихавшись і заспокоївшись, почула, що права рука кривавить. Пролазячи з виходку, здерла шкіру з зап’ястя. Страшенно захотілося їсти. Під листям намацала яблуко. Усміхнулася, що забирає їжакову поживу. Обтерла й почала кусати. Здивував терпкий смак. Зрозумівши, що потрапила в чийсь садок, вирішила підійти ближче до будинку. Із-за будинку проглядалася церква з дзвіницею. Ну, ви вже здогадалися, що це був садок о. Феліштана.

87
{"b":"164607","o":1}