Тому Богдан Сеферович кілька разів гукнув: «Поприпинайте псів!» і дав наказ лаштувати рушниці.

Зрозумівши, що Сеферович не жартує, Гриць вийшов і став у дверях.

Матій з Іваном вибігли у двір і, схопивши псів за металеві ошийники, ледве спромоглися затягти їх до стайні.

Переконавшись, що пси заперті, Сеферович увійшов у двір і наказав зв’язати Баревичу руки. Підвели коня, а щоб арештант не зміг утекти, прив’язали мотузкою руки до сідла. Кінь Сеферовича у спряжці з конем, на якого посадили Гриця, пофиркуючи, почвалав до Язлівця. Дві розпливчаті постаті вершників, що їхали попереду, замикало шість Сеферовичевих вояків.

Зранку Митницю облетіла звістка, що Баревича арештував Сеферович за наказом Станіслава Конєцпольського. І митницькі зійшлися до Баревичового двору, але їх зустріли лише кудлаті білі пси. У вікні показався силует Варвари.

Постояли митницькі — і розійшлися домів.

Лише під ранок загін Сеферовича з в’язнем прибув до міста.

Запровадили арештованого до мурованої пивниці під будинком бургомістра, де утримували міщан та селян із навколишніх сіл за всілякі провини. У пивниці, як зауважив Баревич, нікого не було. Пахло цвіллю й кислою квашеною капустою, яку бурмістр перетримував у діжках. На втоплених у капусту накривках лежали камені, вага яких вичавлювала з капусти сік і просякала її квасницею. Він підняв один камінь, відхилив дерев’яну накривку й зачерпнув долонею. Капусту, видно, недавно насікли, бо була як трава. Без смаку. Баревич сплюнув на долівку, але гіркуватий присмак залишився в роті. Він ще раз придавив капусту й тепер зачерпнув жовтявого соку.

Дорогою Сеферович нічого не сказав Грицеві про його арешт. Їхав і розмовляв із ним як завжди. Лише цього разу широка Богданова спина хилиталася перед його очима, і кінь Сеферовича шерхотів хвостом, відганяючи оводів. Наближаючись до Язлівця, рівна польова дорога, заросла кущами бузку та шипшини, змінилася лісистими видолинками. За спинами вершників пробивалися перші сонячні промені, що ковзнули пагорбом над Джуринкою. І за якусь мить молочне світло вилилося на світ Божий. Спочатку пролилося вуличками Митниці й наздогнало загін. Гриць обернувся — у сідлах дрімали вершники. Їхні коні йшли понуро і також дрімали. У коней сльозилися очі, обліплені мушвою. Зв’язані мотуззям зап’ястя натерли Грицеві шкіру.

Сеферович так і не обмовився, за що напосівся на нього Конєцпольський.

У той час у фортечній в’язниці перетримували трьох грецьких купців, які обдурили коменданта фортеці, присягнувши на Євангелії, що доставлять оливки та вино для графа Конєцпольського перед Різдвом, але з’явилися аж навесні, божачись, що їх пограбували і що відсиділи вони, затримані в молдовських Цицорах османською залогою. Вони відкидали цілу зиму сніги на мощених доріжках фортеці. Чекали також на свій вирок двоє вбивць, на яких свідчили язловецькі громадяни, але оскаржені не признавалися у своїх злочинах. Два тижні тому хтось уночі напав на дім вірменського золотаря, винісши гроші. Подейкували, що золоті та срібні персні, які той переховував у подушках, набитих гусячим пір’ям, що сушилися на піддашші, — щезли. А пір’я з розпоротих подушок і перин літало по дому, бо відчинені двері й розібраний дах, через який зникли злочинці, утворили протяг, і вітер крутив пір’ям, змащеним золотаревою кров’ю. Казали, що в переддень убивства приходили до нещасного двоє купців — поговорити про замовлення на весілля дочки одного з них.

А був тоді митником Руських земель Бецацель бен Натан, який сидів на чолі митної комори у Львові. Саме до нього стікалися всі рахунки й доходи з цілої Русі, Поділля й Волині. Він був приписаний до Жовківського кагалу, навіть стояв на його чолі, але громадськими справами займався його син. Казали, що коли інші митники польських земель скаржилися на недостачу зібраних грошей за привезений товар чи перехід через міст або лишень повідомляли про якийсь безпечний шлях, яким переїжджали купці, то Бецацель, чи просто Бецаль, сказав, що може заплатити сто тисяч злотих до королівської казни. Сказав — і заплатив. Тоді наблизили його до королівського двору, оцінивши кмітливість та вміння примножувати гроші. От і став Бецаль головним митником руських земель, і всі митники йому підпорядковувалися. І хоча він сидів у Львові, але їздив по цілому Руському воєводству, бував у Язлівці. У черговій поїздці й запізнався з купцем Ашкеназі, бо той хотів знижки для своїх товарів, які возив до Язлівця і Ярослава. Скаржився Ашкеназі навіть на Минаса Сириновича, підозрюючи Минаса у підкупі Бецаля, бо товари Сириновича приносили неймовірні гроші. Нічого не відповів Бецаль, пробубнівши під ніс щось про королівську скарбницю й війну, на яку потрібні гроші. Прийшло до голови Ашкеназі після приїзду Бецаля намовити головного митника позбутися Гриця Баревича й перенести його митницю до кордонів Язлівця, а митником зробити свого молодшого сина, якому торгівля не йшла. Не міг Берко Ашкеназі витримувати далеких мандрівок, бо був од народження нездоровий. Приїхав Ашкеназі до Бецаля — і вони легко порозумілися. Сказав Ашкеназі, що землі ці, на яких митникує Баревич, давно віддані у володіння хорунжому Антонію Волянському, який служив у графа Станіслава Конєцпольського. А цей Баревич хоч і шукає в язловецькому магістраті акти, де записані права на землю, але досі нічого не знайшов. Ясна річ, що хорунжий Волянський хвилюється за свої маєтності, бо потом і кров’ю їх здобув, воюючи за корону. Якщо ж Баревич знайде ті папери, то Волянському доведеться залишити свій двір та добро, дароване самим Конєцпольським. «Бо таким є право», — підсумував Ашкеназі. І ще додав, що навіть бургомістр Язлівця незадоволений митними доходами й підозрює Баревича в тому, що той безсовісно кладе їх собі до кишені.

Після розмови з Бецалем наказав Конєцпольський арештувати Гриця Баревича.

Арештовувати поїхав, як уже знаємо, Богдан Сеферович.

30 квітня 1672 року султан Мегмед IV під Едірне, одягнений у золотий каптан, у зелений тюрбан, оздоблений двома чаплиними пір’їнами, у супроводі великого візира та пашів, у присутності імамів роздавав своєму військові одяг, шаблі, кинджали і гроші. Було призначено ним кошти для провізії та направи доріг аж до Семигорода. Для цього спорядили шістсот возів і запрягли в них по шість волів.

Війна Речі Посполитої з османами наближалася.

10 червня 1672 року в колегіяті святого Яна пройшла служба Божа за упокій душі Ґризельди Вишневецької — дружини Яреми Вишневецького, син яких Міхал Корибут Вишневецький, Божою ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Прусії, Мазовецький, Жмудський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, коронований 29 вересня 1669 року в Кракові, правив як умів уже три роки. Того дня король Міхал прибув до костелу з королевою Елеонорою Марією Австрійською, з котрою взяв шлюб у монастирі Ясної Гори 27 лютого 1670 року. Під величним склепінням базиліки пишність, із якою було обставлено поминальну службу, вражала. Правив того дня львівський архибіскуп Войцех Корицінський, з-поміж присутніх були — папський нунцій та майже всі біскупи, зодягнені в понтифікалі. Світило дві тисячі свічок і дві тисячі ламп. Виставлено було з такого приводу навіть княжу митру з діамантами.

Не було при цьому примаса Пражмовського.

По цілій Європі точилися війни. І хоча шлюб із сестрою австрійського імператора Леопольда І забезпечував польському королю союзництво з Австрією, усе ж Османська Порта та Московське царство з півдня і сходу чекали слушної нагоди для війни.

Міхал Корибут не пасував статній Елеонорі. Він голив вуса й бороду. Кохався у французьких перуках. З цього приводу навіть сейм дебатував: чи можна польському монархові з’являтися публічно в перуці. Одягав Міхал перуки, тому що був лисий. Чи то із заздрості, бо був освічений і знав кілька іноземних мов, чи то з неприязні, бо був кепським королем, — навколо його імені кружляли різноманітні плітки про його чоловічу слабість. Казали, що начебто й пологи Елеонори, і померле немовля — усе було фальшивим і вигаданим для того, щоб показати, що в королівській родині все гаразд. Про Міхала плели й таке, що перед ним на бенкетах ставлять кілька фаршированих качок і тисячу помаранчів, — і все це він з’їдає.