Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ходжа Алі-ефенді, писар Дивану, вкладався у своєму наметі спати. Прохолодні жовтневі вечори біля Бучача, у якому кілька днів велися перемовини з лядським королем, давалися Алі-ефенді взнаки. Від холоду ломило кістки, тому для писаря принесли кілька килимів, якими встелили долівку намету, і тканину з верблюжої шерсті. Холод діймав Алі-ефенді ще з часу, коли він був еміном у Волощині.

«Буджадж, — писав Ходжа Алі-ефенді, — місто у глибокому яру, з природними терасами, які зберігають тепло й холод, оточені пагорбами. З усіх сторін світу, щоб дістатися до міста, потрібно спуститися крутими шляхами в долину, але вийти війську з уголовин і вуличок непросто».

І хоча головним завданням його як писаря Дивану було скласти докладну хронологію перемовин, Алі-ефенді дозволяв собі на тонкому венеційському папері записати своє враження від міста, у якому нічний холод завдавав йому прикрощів. Біля намету писаря розпалювали вогнище, перед яким він і сидів у червоному кармазиновому каїсі й долонями ловив тепло. Він бачив, як по буджадських пагорбах тремтіли червоні й жовті смужки вогнищ, що їх порозпалювали султанські війська біля наметів. А зранку дими висіли, наче грубі нитки пряжі, й розпливалися над містом у вранішній прохолоді. Перед наметом Алі-ефенді поставили срібну миску з водою. Закутаний у два халати, він ще лежав, не поворухнувшись, відчуваючи кістками сире повітря річки. Алі-ефенді поглянув на недописаний аркуш паперу, який звечора лежав на тому ж самому місці, а речення було обірване на слові Буджадж. Писар скинув із себе халати й вийшов із намету. З високого пагорба, на якому розчистили від дерев і кущів місце й розбили намет, він побачив, що в ярах міста пробудилося життя. Найперше яничари повели напувати коней до Стрипи, а з міських будинків міщани, які вже належали не польському королю, але ще не зовсім османській імперії, повиходили розчищати дороги. Молодий офіцер кавалерії на сірій кобилі з великим животом, що чекала приплоду, повільно їхав вулицею в долину. Він показував, у яких місцях треба буде засипати ями і стелити камінь. До Буджаджа прибували султан Мегмед і великий візир зі своїми свитами, а також гетьман Дорошенко, табір якого стояв на східному боці бучацької ущелини. У Буджаджі нині востаннє приймали лядських послів, тому приїзд самого султана означав, що, можливо, сьогодні договір про припинення війни буде укладений.

Алі-ефенді опустив руки у срібну миску з водою, яку щоранку приносив йому охоронець. І кожного ранку вони говорили про турецькі лазні. Для Ходжі Алі-ефенді розраховувати на лазню в Буджаджі не випадало.

«Як вони миються?»

«Хто, Ваша світлосте?»

«Ну, ці міщани?»

«Водою з річки», — відповів молодий яничар.

Алі-ефенді з особливою прискіпливістю сьогодні чепурився. У його скриньці була трояндова вода. Привозили її на ринки Стамбула з Єрусалима. Сьогодні він записуватиме слова каймакам-паші Мустафи, який вирішить разом із великим візиром, скільки ще в цьому Буджаджі йому, Ходжі Алі-ефенді, потерпати від холодних вечорів і зеленої прохолоди тутешніх пагорбів. Умившись, він зайшов у намет і довго звідти не виходив. Яничар уже приготував килимок для ранішньої молитви. Коли Ходжа Алі-ефенді відхилив полу намету, то яничар збагнув, чому ефенді так довго не з’являвся — він вийшов, одягнутий у довгополий каптан із широкими рукавами й високим коміром, розшитий золотим рослинним орнаментом, у синіх широких штанях і м’яких замшевих чоботях із задертими догори носками. Алі-ефенді підійшов до килимка і став на коліна. Каптан однією полою прикрив коріння зрізаних кущів, але ефенді нахилив низько свою голову, обгорнуту тюрбаном, і почав молитися. Писар тихо перебирав слова молитви, і який гул доносився з улоговин Буджаджа, і метушня враз зчинилася — від численної кавалерії, що одночасно з’їжджалася до міста. Усе це прискорило молитву ефенді. Він із допомогою яничара виліз на коня. Яничар підпихав широкий зад ефенді. Поправив поли каптана. І коли ефенді вузькою вуличкою по вичовганому камінню почав спускатися в долину, охоронець згорнув килимок і заніс до намету. Понад річкою з дороги, яку ефенді не бачив, бо вона круто звивалася і зникала в природних яругах, чулося іржання коней. «Охорона султана», — подумав Алі-ефенді.

Місце, де велися перемовини, вибрали рівнинне, на шляху до Золотого Потоку. На галявинку біля молодої липи вказав сам каймакам-паша Мустафа-ефенді, коли об’їжджав околиці Буджаджа. Позаду лишилися тераси вуличок, на яких важко було б розмістити намети для перемовин, а також для відпочинку й обідів. Виставили три намети: перший, у якому минали години перемовин, другий — для лядських послів — каштелянів Яна Францішка Любовецького, Ґабріеля Сільніцького і підскарбія надвірного Корони Яна Шумовського, котрі їхали до намету каймакам-паші з боку Гайворонця, бо кордонів ще не встановили. За Чорним мостом стояло військо Жовтої Тростини гетьмана Дорошенка. Коли гетьман Дорошенко приїжджав до намету Мустафи-ефенді, і вони про щось годину перемовлялися, то польські посли, яких запросили до намету з наїдками, давилися ними від злості. Але що поробиш, якщо Дорошенко — союзник султана, і навіть титуловано його беєм українського санджаку? Гетьман із почтом від’їжджав за Чорний міст, а тоді запрошували до каймакам-паші лядських перемовників.

Під час перемовин Ходжі Алі-ефенді завжди займав місце ліворуч від каймакам-паші Мустафи-ефенді, бо по праву руку сидів головний тлумач. Мустафа-ефенді зазвичай вбирався в розшитий золотом каптан, на якому орнаменти рослин були значно більшими, аніж в Алі-ефенді. Лядські посли, увійшовши до намету, всідалися, підібгавши ноги, як турки. Опасистий каштелян чернігівський Ґабріель Сільніцький ніяк не міг усістися й копошився, як квочка на гнізді, яке йому виклали з килимів і м’яких подушок. Мустафа-ефенді, спостерігаючи за лядським послом, прикривав своєю долонею легку посмішку, відганяючи її, наче непроханого метелика, що приліпився до вуст.

Ходжа Алі-ефенді приготував чорнило й червоне перо.

Усе відбувалося в місяці джемазієльгіра.

Каймакам-паша, реїс-уль-кютаб Мустафа-ефенді та чавуш-баши Сулейман-ага з головним тлумачем та писарем Ходжею Алі-ефенді сиділи навпроти лядських послів, вислуховуючи їхні умови.

Після першого дня перемовин каймакам-паша поїхав до головної ставки великого візира, аби обговорити з ним умови миру. Зійшлися на тому, що лядський король мусить платити ґарач — 22 000 червоних золотих щорічно. Великий візир дивився мутним поглядом на каймакам-пашу: «Каманіче вже відійшло Країни Османської, ми стоїмо в дорозі до Львова. Разом із кримським ханом і військом Жовтої Тростини маємо сто тисяч, тому лядські посли приймуть наші умови».

Із цим повернувся каймакам-паша до табору перемовників. Наступного дня, незважаючи на небажання лядських послів, прийняли текст бучацького договору. Відтак каймакам-паша зачитав умови договору, за яким татари-липки повертаються до Криму з родинами й дібрами, Камінче і Поділля входять до османської держави, Україна віддається козакам під управою османів, поляки полишають Білу Церкву та всі правобережні залоги, Польща щороку 5 листопада виплачує османам 22 000 червоних золотих. Натомість каймакам-паша підтвердив зобов’язання Порти не руйнувати костелів і не переслідувати за віру, залишити шляхті право на маєтки, частина доходів із яких належатиме султанові, а тим, хто з рухомим маєтком хоче виїхати з Поділля, дається два місяці. І ще король зобов’язується виплатити 75 000 талерів, якщо протягом шести місяців Львів відмовиться платити за те, що османи його не штурмуватимуть.

І, відчуваючи осінню прохолоду Буджаджа, султан скаже Рабії Гульнуш:

«Завтра повертаємося до Стамбула. Усі справи довершать без нас».

6

Фортеця

За османів у 1681 році в Язлівцях проживало сімдесят дві родини, з них — дванадцять гебрейських. Вірмени пішли броварським шляхом до Бучача. Забрали з собою свої Євангелія і книжки, залишивши церкву, цвинтар та браму Сириновича. Гебреї залишилися при своїй синагозі й торгівлі, бо, незважаючи на війну й на те, що Язлівці відійшли до Порти, король Міхал Вишневецький уже 22 травня 1673 року писав листа щодо торгівлі польських, турецьких, перських, волоських і арабських купців, щоб ті вільно могли пересуватися містами з товарами до Львова, Ярослава, Язлівця та інших коронних міст. Війна між Портою й Річчю Посполитою не лише руйнувала міста і селища — бракувало товарів, якими кишіли ярмарки і крамниці в довоєнні часи. А може, Міхалу бракувало помаранчів до його королівського столу? Бо вже наступного року поляки відбили Язлівецьку фортецю і знову ввійшли до містечка. Протрималися там три роки, поки бейлербей Дамаска паша Ібрагім Шайтан не прийшов і остаточно не вирізав польський гарнізон. Чіткої лінії війни не було ні в османів, ані в поляків. Лише від часу звитяги Ібрагіма Шайтана Подільський еялет просунувся лінією Кам’янець-Чортків-Язлівець. 21 серпня 1680 року паша Кара Мустафа повідомив короля Яна Собєського, що османські комісари готові до розподілу кордонів. З турецького боку були присутні: бейлербей кам’янецький Агмед-паша, бейлербей очаківський Кьор Гусейн-паша, бейлербей сивашський Халіл-паша, бей анатолійського санджаку Ментеше Ібрагім-паша, бей крушевацький і комендант Язлівця Ібрагім, посланник кадія кам’янецького Мевлан Гусейн-ефенді, командир 38-го бьолюку яничарів Мустафа-ага й командир язловецьких артилеристів Гусейн-ага. Від поляків — Томаш Карчевський і Єжи Вєльгорський. Однак визначені кордони проіснували недовго.

20
{"b":"164607","o":1}