Від самого початку Мегмедового правління в кафес палацу, чекаючи присуду і смертної години, під вартою жили Селім, Ахмед і Сулейман, молодші брати султана. Молодий султан розважався з наложницями, полював, приймав державних чиновників, а його брати жили, як і їхній батько Ібрагім, в очікуванні смерті.
Коли Мегмед IV зі своїм гаремом, Внутрішньою й Зовнішньою службами виїжджав на полювання до Едірне, то його шлях зі Стамбула займав цілий день, і лише надвечір султан прибував до Нового палацу. За Солов’їним павільйоном Бюльбюль Кьошкю починався Курячий сад, у якому росли дерева й кущі, привезені з усіх еялетів імперії, а птахолови в усіх кінцях імперії ловили птахів, щоби пташиний спів навколо Солов’їного павільйону в Курячому саді лоскотав султанове вухо. Мегмед два роки тому покликав Бостанджи-баши й наказав розбити сад біля Нового палацу в Едірне, і назвав його Курячим.
Великий візир Кьопрюлю Мегмед-паша, великий візир, помираючи, покликав свого сина Фазила Агмеда-пашу і щось шепнув йому на вухо, а тоді до покоїв, у яких лежав великий візир, чекаючи смертної години, прийшов молодий султан.
І Мегмед-паша, дивлячись у молоді очі султана, сказав:
«Не піддавайся привабливості жінок і не женися за багатством. Усього маєш удосталь. Пам’ятай, що твоє місце в сідлі. Це запорука нашої майбутності».
Вийшовши від Мегмеда-паші, біля мощеної доріжки, поміж колонами гарему султан почув солодкий дівочий спів. Покликав Хас ода-баши й наказав привести співачку. Була це Рабія Гульнуш, яку супроводжував чорний євнух. Після першої ж ночі з Мегмедом Рабію Гульнуш поселили в окремі покої. А невдовзі султан прислав їй золоті прикраси й коштовні камені. І стала вона улюбленою одаліскою.
Можливо, саме ці слова великого візира Мегмеда-паші Кьопрюлю, сказані на смертному одрі, пригадалися султанові, коли він розмовляв із Фазилом Агмедом, сином Мегмеда-паші, що заступив батька на посту великого візира. Саме тоді, коли лютневий вітер зривав слова з вуст падишаха й заносив їх до вух візира, молодому правителю Високої Порти захотілося воєнної слави.
Сто двадцять тисяч османського війська рушило з околиць Едірне. З Едірне — до Добруджі, а перейшовши Ісакіївський міст, увійшли до Молдови. У Яссах султан перевірив війська й хотів навіть стратити господаря Дуку за недбале постачання, але тільки закував його в кайдани. Анатолійському й Караманському бейлербеям наказано було збудувати міст через Дністер. Були в султанському почті великий візир Фазил Агмед Кьопрюлю, головнокомандувач сердар-і-екрем паша Ібрагім, секретар Імператорського двору паша Мегмед Некаті. Їхали ще три поети, що мали описати очолюваний султаном звитяжний похід, — Мустафа Зюгді, Таіб Юмер і Набі Юзуф.
На Поділля прибув султан із сином Мустафою й наложницею Рабією Гульнуш Еметуллаг. Був серед його почту й чикирджи-баши з кількома клітками соколів — якщо раптом у поході Мегмед забажає влаштувати полювання. Під Кам’янцем два соколи були знайдені мертвими у клітках, про що негайно доповіли султану. Мегмед якраз об’їжджав сіпагів, які стояли віддалік фортеці, бо штурмували лише артилерія і яничарська піхота. Коли Мегмед під’їхав до господарства чикирджи-баши, соколи лежали в майже однакових мертвих позах зі скрученими лапами, перевернуті на одне крило. Мегмед зіскочив із коня. Поруч із соколами валялися клобуки, опутенки й бубонці, які завбачливо поскладали султанські сокільники. Султан підійшов до мертвих птахів і носком саф’янового чобота перевернув спочатку одного сокола, а потім другого.
«Таке нещастя, Ваша величносте…» — опустивши голову, промовив чикирджи-баша.
«Закопайте їх, вони здохли від старості, — промовив Мегмед, — разом із клобуками…»
Султанові підвели коня, і в супроводі охорони він помчав туди, де артилерія обстрілювала мури замку.
Сокільники швидко вирили дві неглибокі ямки й під наглядом чикирджи-баши поклали туди птахів, присипавши болотом. Тиждень перед тим дощило, і земля була настільки вогка, що в деяких місцях під корінням трави збиралися підземні води, утворюючи великі калабані. На випадок, якщо Мегмед покличе його, чикирджи-баши, і розпитає, як було, він знає, що відповісти. Навіть пригадає всі деталі. Адже все, що потрібно для султанських мисливських птахів, які послужили не один рік для втіхи правителя, було зроблене.
Мегмед ніколи не викликав першим до розмови мірахура, але завжди його, чикирджи-баши, недарма ж султана називали Мегмед-авджи, тобто мисливець. Султанська псарня разом із мисливськими птахами також прибула до Кам’янця. Складалося враження, що Мегмед вибрався на полювання, а не у військовий похід. Попри те, що численне військо йшло поперед султанського обозу: сіпаги, топсулари, єнічерілери, — поза обозом самого султана на возах у клітках везли зо два десятки мисливських псів і соколів.
Здобувши Кам’янець, османи дозволили польському громадянству та залозі скласти своє добро на триста возів і в супроводі яничарів доїхати до Язлівця. А тим, що хотіли залишитися в місті, османи не боронили. Не було відомо, чи турки вдовольняться Кам’янцем, чи посунуть своєю навалою далі. Яничари доїхали з польською валкою до Берем’ян. Тут, перед Стрипою, яничари залишили скупчення людей, коней та возів, розуміючи, що через вузький дерев’яний міст ті переїжджатимуть місяць, та й повернули назад.
Золоті бучацькі пагорби наче чекали самого султана Мегмеда IV.
Осінь стояла погідна, і султан влаштував двотижневе полювання.
Рабія Гульнуш супроводжувала Мегмеда в поході. Навіть не вникаючи в перебіг військових подій, про які їй із захопленням переповідав їхній син Мустафа, вона була щасливою. Перед самим походом Рабія Гульнуш скинула в Мармурове море молоду Мегмедову фаворитку Гюльбеяз, про що перешіптувалися в обох столицях — у Стамбулі та Едірне, але сам Мегмед дізнався про смерть фаворитки від чорного євнуха, який сказав, що та захворіла й померла.
Похід на Червону Русь султанові вдався. Але коли турецьке військо підійшло до містечка Будзанів, із якого султан намірився йти на Бучач, османи зупинилися перед невеликим замком із круглою вежею. Власником Будзанова був Томаш Лужецький, який три дні тримав оборону, стримуючи султанське військо. Яничари, увірвавшись у містечко, коли турецька артилерія знесла частину замкової вежі, посікли Томаша Лужецького, як капусту. Підпалили на горі замок. Спочатку вигоріли дерев’яні споруди, потім — камінні стіни, аж поки попіл не вкрив замкове подвір’я. Тоді турки вийшли з міста й посунули чорною валкою на Бучач. Відтак із навколишніх лісів прийшли до міста лисиці й виїдали обгорілі обличчя загиблих, засипані попелом. Запах будзанівського згарища супроводжував Мегмеда IV на всьому бучацькому шляху. Щоб притлумити його, султан нюхав трояндову воду.
Прибувши до Бучача, султан Мегмед IV швидко здобув місто. Залогу частково вбили, а решта повтікала. У замку брацлавського воєводи Яна Потоцького, що височів над Стрипою, залишалися його дружина Тереза Потоцька з дітьми. Розпочався штурм.
Ходжа Алі-ефенді записав цю подію так:
«Коли ми підійшли до Буджаджа, то легко ввійшли в міські брами, підступивши до замку, що стояв на Федір-горі. Штурм розпочався з артилерійського обстрілу, але висока гора й міцні кам’яні стіни будівлі протрималися до ночі. Переночувавши й помолившись, піхота почала дертися до замкових стін. Нашого війська було стільки, що одні штурмували замок, а інші будували наметові табори. Але замок протримався ще один день і ще одну ніч. Султан тоді запитав, чи не сам воєвода брацлавський Ян Потоцький сидить у замку й відбивається від нас. Почувши слова султана, наша розвідка викрала одного оборонця й ми дізналися, що самого воєводи в замку немає, а тільки його дружина Тереза і троє дітей. Почувши це, Мегмед наказав припинити штурм, бо й так уже багато було понищено зовні та всередині замку. Післав султан перемовників, яким відчинили замкову браму. Три години стояло військо в очікуванні наказу, а султан сидів у наметі, а може, спав. Похід був утомливий. Нарешті відчинилася брама бучацького замку й, сидячи на коні, сама Тереза Потоцька тримала в руках ключі й клейноди. Султан у супроводі своєї охорони поїхав назустріч Потоцькій. До султанового шатра Потоцька їхала першою, за нею султан з охороною. Коли привезли дітей, то султан передав старшому клейноди. А ключі від замку залишив собі».
