Майор щовечора перед сном обходив шанці, перевіряючи варту.

«Звідки?» — запитав Назрі-бей смаглявого вояка, що заступив на варту спостерігачем.

«З Боснії».

«А з якого міста?»

«Із села з-під Сараєво, пане майоре», — відрапортував Ахмет.

За три століття до народження Назрі-бея Іван Баревич, син Гриця з Митниці, переїхав із Сараєво до Стамбула, започаткувавши рід, з якого походив майор. У родинних переказах Назрі-бея Боснія згадувалася. Майор Назрі-бей одного разу дивився в бінокль, промацував очима кожен пагорб російських позицій, роздивляючись Митницю, спіймав себе на дивному відчутті, що усе це він уже колись бачив: польову дорогу, вдалині вершок церкви, брунатні стріхи селянських хат і навіть бузковий гай, що розрісся посеред поля й заходив на російські позиції. Попросив помічника принести топографічну мапу, на якій були детально нанесені найближчі селища, річки, пагорби й висоти. Неприступні висоти навколо Язлівця переходили ближче до Митниці в пологу рівнину, прориту рівчаками потічків і невеличкими озерцями. Далі селище прив’язувалося двома вулицями до язловецького поля. Назрі-бей вийшов із облаштованого офіцерського шанцю — і знову прикипів до бінокля. Пояснити собі це майор ніяк не міг. Можливо, пам’ять Івана Баревича скипіла в Назрі-беєві неточними тьмяними імпульсами. Він дивився в бінокль, і щось від цього незнаного й ніколи небаченого пейзажу сіпнулося в нім, наче набухла кров’ю жилка на скроні. Переживши зі своїм полком зиму, Назрі-бей загине під час першої російської атаки. На нього та ще кількох солдатів упадуть авіаційні бомби. Ближче до Стрипи, за другою лінією австрійської оборони турки вириють одну широку яму, куди поспіхом поховають загиблих. Місце позначать зеленим півмісяцем. На прямокутній дошці випишуть слова арабською в’яззю, які пишуться в таких випадках.

Кюбат переживе першу атаку в Язлівцях і встигне написати додому лист, у якому розповість, що місцеві жінки тут, де він служить, ходять у чоботах і без трусів, а очі в них — голубі й зелені.

Узимку 1916 року Митницю накрили сніги, схожі на навоскований білий папір. Такі білі й блискучі, аж очі виїдало. Митницькі старожили казали, що за їхньої пам’яті такого не було. Але хто б довірився їхній пам’яті? Морози протрималися до березня. У перемерзлій до дна Джуринці виднілася нерухома риба. Діти розчищали від снігу поверхню річки й роздивлялися під кригою мертвих, як їм здавалося, карасів. Тоді митницькі ходили на Джуринку. Довбали закаменілий лід, щоб порятувати рибу, бо як навесні дотягнуть до першої зеленини? За два роки війни навчилися жити на лободі й рибі, а здебільшого впроголодь.

Великі сніги паралізували шляхи військових комунікацій, перекрили залізничні колії й автомобільні дороги. Військо мерзло. Переживали тріскучий мороз по селянських хатах і мурованих міських будинках. Російські потяги з кожухами застрягли під Тернополем.

Австрійці підвезли теплий одяг завчасно, але забули про дві турецькі дивізії. Лазарети по обидва боки фронту були переповнені обмороженими солдатами, особливо тими, кому, на їхнє нещастя, доводилося чергувати в холодних шанцях.

У зимові місяці над галицькими полями запанувала тиша. Лінія війни протягнулася суцільним фронтом від Волині до Буковини. А Митниця, Язлівці й Чортків уміщалися в кількох сантиметрах на штабних мапах обох ворожих армій. І поки тривала зима — ці засніжені кілька сантиметрів нічим особливим із погляду військової тактики не відзначалися. Вояки пострілювали один в одного, інколи влаштовували кавалерійські рейди вглиб супротивника, а деколи лупили з гармат. Хоча таке траплялося нечасто, і якби не дрібні грабунки чи мародерство розквартированих вояків, то здавалося, що війна відступила від Митниці. Отець Феліштан щонеділі під час казання ділився розповідями про свої сни, які видавав за пророцтва зі Святих Писань. Перебування кавалеристів у маєтку Коритовських та піхотного полку в самій Митниці нікого вже не бентежило, до них звикли. А от перехід через селище «Дикої дивізії» в січні стривожив усіх. Люди перестрашилися темних облич і чорних баранячих шапок. Сотні вершників, не зупиняючись, подалися в напрямку Язлівця. Ходили чутки, що сам брат царя тоді їхав із ними на чолі.

Австрійська пошта до Митниці не доходила. Жодних звісток від тих, хто пішов на вóйну з селища, за останні два роки не надходило. Якщо ж цісарська авіація залітала на територію російських військ, то інколи, щоби підбадьорити своїх підданих, скидала листівки з зображенням Франца Йосифа, цукерки й сигарети. Підбирати листівки було небезпечно — москалі могли звинуватити будь-кого у шпигунстві, а цукерки й сигарети охоче збирали селяни та російська солдатня. Усі — війська й селяни — чекали весни. У березні прилетіли бузьки. Від часу з’яви птахів, які приносили зі собою звістку про весну, до Пасхи, що того 1916 року припаде за католицьким календарем на 18 квітня, а за на православним — на 23, залишиться неповний місяць — і на Джуринці почується тріщання льоду. Річка почне скресати. Розмерзлі джерельні води й талий лід наповнять її. З повним черевом примерзлої риби, яку митницька дітлашня вважала мертвою, ріка зрушиться. Мине ще кілька тижнів, і лід, поламаний силою течії на брили, плистиме вздовж відталих солом’яних хат.

Але поки що падають сніги, і пронизливий вітер пробирає до кісток унтер-офіцера Єфіма Фролова.

А збоку Язлівця мерзне Федір Критай, роздивляючись у бінокль знайомі пагорби й хати з чубками снігу.

У прифронтовому Чорткові змішалися військові й цивільні, бруд і сніг. Місто посіріло. Ті, хто не виїхав разом із відступом частин австрійського війська, прирік себе на життя під окупацією. 22 вересня 1914 року російські війська ввійшли до Чорткова. Перед російською армією бігла наперед чутка, що москалі — то люди одноокі, косі, вони вирізають язики, жінкам — груди, виколюють очі. Містечко причаїлося. Перед приходом російських військ у місті розпочалася евакуація. Виїжджали вдова бурмістра Емілія Носс, адвокати Давид Андерман, Максиміліян Аппензеллер, Лео Бляйхер, Едмунд Франкель, Якуб Ґольдберґ, купець Лейб Фуш Ґерц, колійовий урядник Стефан Крукевич, вчитель Адам Мадурович, судовий урядник Юліян Косович. Однак більшість мешканців, незважаючи на війну, залишилися. Навіть заклад пані Бенціровської працював, бо власниця сказала своїм дівчатам, що війна додасть їм роботи. У залишених і покинутих міських віллах, помешканнях і хатах розквартирувалося чужинецьке військо. Погіршилося постачання. Цегельний завод, олійня, фабрика сільськогосподарських машин, фабрика рому й лікерів припинили будь-яку роботу. На вулиці Колійовій, у залізничних майстернях продовжували ремонтувати паротяги й обслуговувати колію. У водяному млині петлювали зерно, запаси якого щодня зменшувалися. Земства облаштовували для свого війська пекарні й крамнички, у яких торгівля велася за рублі. Більшість чоловічого населення міста австрійці рекрутували на війну. А ті, що залишилися — старики, каліки й підлітки, або копали шанці навколо міста, або розчищали сніги, залежно від пори року. На початку січня 1916 навіть у самому місті траплялися по вулицях дротяні загорожі на випадок австрійського контрудару. Протягом першого воєнного року війна й пальцем не дряпнула жодної будівлі. І тільки у 1915 році, коли по всьому театру воєнних дій у Галичині москалі почали відступати, то армія почала руйнувати в Чорткові мости, а поодинокі будинки й залізничну станцію пошкодила австрійська артилерія. Саме тоді розграбували палац чортківського ребе. Середина будівлі вигоріла — влучили артилерійські снаряди. Нову синагогу, побудовану ребе Ісроелем Фрідманом, розікрали. Винесли срібні й золоті речі, повикидали з дубових шаф сакральні книжки. Чортківські гебреї приходили до стін синагоги, збираючи вцілілі аркуші, згрібали долонями попіл, залишений від священних книг. Врятоване несли додому, а попіл зсипали до Серету. Пригадуєте загадкову смерть Миця на віллі Коритовських? Жандарми підозрювали тоді кількох чортківських злодіїв, але наступив серпень і розпочалася війна. Архів поліції завчасно вивезли до Відня, а Мицеві вбивці дочекалися приходу москалів. Тепер вони без перешкоди заходили до покинутих помешкань у каменицях, навідувалися до вілл, забираючи все, що потрапляло на їхні злодійські очі.