Ібрагім-ага сидів на м’яких подушках. І тільки вікна з венеційського шкла потемніли від гарматної кіптяви та брудних дощів, бо ніхто їх ніколи не мив.

Ібрагім підсунув гостеві миску з баклавою й налив із мідного дзбанку гарячого чаю.

Ашкеназі подякував і відломив лише шматок пахлави, показуючи, що не голодний і що розмова його цікавить дужче за їжу.

Почали про справи. Ібрагім запитав про товари, які Ашкеназі очікував із дня на день. Ягуді сказав, що нічого не знає. Тоді Ібрагім, аби потішити гостя, повідомив, що невеликий османський загін яничарів, який прибув щойно з Волощини до Язлівця, зустрів дорогою кілька Ешкеназевих возів. «За два тижні прибудуть», — усміхнувся санджак-бей.

Ашкеназі відлягло від серця, бо жодних відомостей він не мав.

«А чого прибув загін?» — обережно запитав купець, намагаючись вивідати, чи не задумали османи посунути далі за Язлівець війною на поляків. Знав, що спочатку прибуває який-небудь ага чи паша з малими силами, а тоді підтягується стотисячне військо — та ось тобі й війна!

Ібрагім, розуміючи заклопотаність купця, спробував розвіяти його занепокоєння:

«Вони прибули, щоб домовитися з невірними про майбутній кордон між Портою й Річчю Посполитою».

«А-а-а», — вигукнув Ашкеназі й почав злизувати язиком із піднебіння прилиплу шкуринку баклави.

«Агмед-паша, губернатор Подільського еялету, — ділився новинами з Ашкеназі Ібрагім-ага, — разом із іншими бейлербеями визначать кордони і прокладуть їх на мапі. Така воля султана».

У голові Ашкеназі роїлися думки. Він розумів, що паші з’їдуться, а кордони пропишуться в договорах не на рік чи два. «Отже, — гарячковито мислив купець, зберігаючи на обличчі улесливу посмішку, — Язлівець залишиться в османських руках». Перед очима Ашкеназі, наче життя у смертний час, пробігли дні першої облоги, що тривала тиждень. Він згадав, як за наказом паші османи прорили кілька підходів до фортеці й, підтягнувши артилерію, вдарили по ній. Приготовлені до штурму яничари залягли на підступах і чекали наказу. Сіпаги засіли в лісистих пагорбах — теж чекали наказу виступити. Османи йшли й ішли, підтягувалися їхні полки. У той час, про що Ашкеназі не знав, польський комендант язловецької фортеці розпитував утікача з Будзанова. Утікач той розповів, що османи вирізали всю залогу та повбивали мешканців, які перебували в будзанівській фортеці, бо не пристали на пропозицію здатися. Нещасним утікачем трясло. Комендант також знав із листів, що османи зайняли багато міст і посуваються до Львова. З вірмен залишився тоді з польським комендантом лише Богдан Сеферович.

А ще Ашкеназі розповів про першу османську залогу під проводом Касима-аги.

«Тож коли залога в’їхала до Язлівця, — зізнався Ашкеназі, — я подумав, що військо зими не переживе. Таке було в мене передчуття». Ашкеназі, який першим прибув привітати нового санджак-бея, сидів із ним годину й розповідав. Говорили між собою турецькою.

Ібрагім-ага слухав уважно. Найближчі кілька років йому доведеться жити в цій фортеці — тому приймав усіх і вислуховував. До Ібрагіма-аги було три санджак-беї — першого спіткали великі нещастя, про це й оповідав цей ягуді.

«Було видно, — продовжував Ашкеназі, — що військо виснажене тривалим походом. Ті, що прийшли з Касимом-агою, поверталися з-під Бучача і в’їхали Вірменською брамою. Так-так, в’їхали Вірменською. Минасів заповіт устигли виконати — брама була готова».

«А хто такий Минас?» — поцікавився санджак-бей.

«А, Минас? — засовався Ашкеназі. Навіть по смерті Минаса не міг простити покійному його багатства. — Купець, що тут жив. З вірмен. Помер за три місяці до першого приходу вашого війська».

«Основні ж війська тоді повернулися до Кам’янця, — сказав Ібрагім-ага. — Султан, не дочекавшись підписання остаточного договору з поляками, залишив своє військо на великого візира Кьопрюлю, який підписав договір і так само повернувся до Стамбула. У Кам’янці залишився паша, а в Язлівцях — санджак-бей».

«Була середина листопада, — відповів на те Ашкеназі. — На замерзлу в козуб землю випав сніг. Шляхи були перекриті. Санджак-бей наказав зачинити всі брами фортеці й переписати мешканців. А кого вони мали переписувати? Нікого в місті не лишилося. Доми спорожніли. Тільки я відчиняв та зачиняв божницю й пильнував Тору, щоби хтось не виніс її». Ашкеназі хотів сказати, щоб хтось не поглумився, але стримався, бо санджак-бей зрозумів би небажаний натяк ягуді. «Касимові-азі доповіли, — продовжив Ашкеназі, — що військо розквартироване по будинках, бо більшість власників утекли з Язлівців до вашого приходу».

Санджак-бей був родом із Боснії. Його викликали до Стамбула з Дамаска й наказали збиратися в похід на Поділля.

«Перепишіть тих, хто залишився», — наказав санджак-бей і почав чекати вісток від паші з еялету Камінче. З Камінче не спішили посилати звістки у свій найпівнічніший санджак.

Санджак-бей оселився в будинку Минаса Сириновича, бо він був кам’яний і найбільший у містечку. Минас помер навесні 1672 року, а його родина втекла до Львова. Тепер у складах вірменського купця розквартирувалися яничари, а найменший склад обладнали для кінської стайні. Санджак-бей оглянув фортецю й усі брами, які виводили з міста, і подумав: «Якщо доживемо до весни, то варто добудувати зруйновані під час штурму стіни».

У бійницях були виставлені гармати, а брами взялися охороняти яничари.

Минув, може, тиждень — і валка вирушила з Камінче через Чортків до Язлівця. Споряджено було тридцять возів, у яких перевезли гроші для язловецької залоги й харчі. У листі кам’янецький паша до санджак-бея Язлівців писав, що раніше квітня сподіватися транспорту з Волощини не варто. Не буде, — писав паша, — ні грошей, ні зброї, ні коней, ні верблюдів, ні волів, але з Кам’янця він, паша, спорядить, який зможе, транспорт — для того, щоб військо не вимерло з голоду.

Санджак-бей спокійно прочитав лист паші.

Наступив листопад. Починало сікти снігом. Кам’янецький паша розумів, що ні грошей, ані харчів у Язлівцях не вистачить, щоб пережити зиму. Ударили перші морози, а османи в Язлівцях не були готові до зимівлі. Ціни на все зросли, поодинокі крамниці припинили торгівлю через погане постачання.

Санджак-беєві доповіли, що дехто починає різати коней.

Верблюди, вкриті снігом, першими пішли на м’ясо.

Ашкеназі молився в синагозі. «Стільки війська, — розмірковував, — не може пережити голод і холод у такому глухому закутку, бо через війну припинилася будь-яка торгівля, а взимі ніякі валки не зможуть перейти тутешніх глибоких снігів». Ашкеназі втішався словом. Вістки, які доходили до нього, гріли його в ці морозяні дні.

Яничари, увірвавшись у будинок санджак-бея, відсікли йому голову й викинули з муру Руської брами. У березні фортецю й місто не було кому обороняти, і поляки ввійшли Жидівською й Вірменською брамами, полонили кволих і обморожених османів, які не встигли померти до їхнього приходу.

На час другого приходу османів 1674 року Митниця розжилася на дванадцять родів. У списку язловецького дефтеру — Баревичі, Посіди, Боднарі, Босяки, Маричі, Крілі, Гулеї, Червоняки, Ковблі, Бурмеї, Барани і Смітюхи, записані за іменами господарів, без прізвищ, але за родом занять. Першим у цьому списку було ім’я Гриця, навпроти якого в пророслому повитицею вензелі арабського письма читалося — отоман. А навпроти слова «Митниця» хтось — можливо, Мурза, про якого розповімо нижче, — написав гараб, що означало: зруйноване.

Відколи Ібрагім Шайтан відбив Язлівець, зі Стамбула наїхало туди багато османських урядників. Османи облаш- товувалися, як запримітив Ашкеназі, не особливо дбаючи про містечко. Спочатку поправили фортечні мури, у яких, окрім бійниць, з’явилися великі діри від артилерійських обстрілів. Полатали дороги, зігнавши до роботи людей із навколишніх сіл і селищ. Спостерігаючи за османами, Ашкеназі розумів, що якби вони хотіли залишити Язлівець у складі Порти надовго, то розпочали б зводити будинки, мости й дороги, та й фортецю поремонтували б краще. Здогад Ашкеназі справдиться, коли, розмовляючи з останнім санджак-беєм, багато років опісля, він зрозуміє, що Порта невдовзі відступить із Поділля. А поки Ашкеназі дивиться, як османи замуровують фортечні стіни, у Язівцях над Вільховцем піють когути. Полощуться в липневій воді качки й гуси, гублячи пір’я, що пливе до Дністра. Ашкеназі не може знати, що цього разу османи протримаються в Язлівцях тільки десять років. А що за ці десять років узагалі настане у світі? Світ для ягуді Ашкеназі розвиднився тоді, коли він уперше поїхав на Балкани. Народжений у Язлівцях, він знав лише те, що з високого пагорба, на якому стояла оборонна фортеця, можна обдивитися найближчі узвишшя і шляхи. У дорозі, якою він шістнадцятилітнім підлітком, разом із іншими подався на Волощину й до Болгарії, він побачив стільки, що потім удома оповідав батькові цілий тиждень. Які річки їм доводилося переїжджати! Які люди зустрічалися! Як бігли пагорбом вовки, а вони цілу ніч палили багаття! Як заснув він при тім багатті, присунувшись ближче до вогню, щоб не змерзнути. Як вогонь лизав його одіж і дістався до зап’ястя, пропаливши рукав, та як він ледь не згорів. А що він чув? Та чув він у Болгарії різні мови, навіть такі, яких ніколи не доводилося чути на язловецьких ярмарках! А в одному болгарському селі вони, подорожні, мусіли відкупитися від місцевих селян, яких післав ага, жадаючи поживи. Заплатили вони, оповідав Ашкеназі, бо з наладованими крамом возами нікуди не втекли б. Їдучи на південь, молодий Ашкеназі бачив, як змінюється земля, усе частіше трапляються сливові садки, зеленіють виноградники, пахне м’ясиста айва. У дорозі їх перестрівали овечі табуни — і брунатні овечі боберки вкривали шлях. У всіх османських містах, починаючи з Волощини, пильнували прикордоння невеликі яничарські залоги. Посувалася валка поволі, щоб не викликати гніву в османського офіцера залоги, який міг їх арештувати, забрати гроші та крам або навіть продати в неволю… Багато розповідав тоді юний Ашкеназі батькові, який також подорожував, але вглиб Речі, не наважуючись податися на південь. А коли три роки потому, услід за Минасом Сириновичем, Ашкеназі прибув до Стамбула, то, дійшовши до Мармурового моря, так і простояв цілий день, поки сонце не перекотилося за міські горби, впустивши в місто ніч. Срібні й золоті голки, які, здавалося, зшивали хвилі зеленуватої морської води, вабили і сліпили очі Ашкеназі. Від морського повітря йому паморочилося в голові. Стільки човнів та ґалер, як у водах Босфору, він ніколи не бачив. Стояв перед морським простором і почувався так, наче вперше прочитав слово з Тори. Повернувшись до Язлівця, усе розповів батькові, який не повірив жодному слову, бо не міг уявити собі, як голками можна зашити морські хвилі. Дорога була виснажливою, і його син, думав Ашкеназі-старший, просто втомився, бо молодий і недосвідчений. А коли Ашкеназі, через місяць опісля повернення до Язлівець, побачив Минаса Сириновича — Минас щойно повернувся зі Стамбула — то запитав досвідченого вірменина: чи й далі сині та зелені хвилі, що котяться від Мармурового моря до Золотого рогу, зшиті світлом золотих і срібних голок? І почув ствердну відповідь. Прибіг до батька, щоби переказати свою розмову зі Сириновичем, можливо, єдиним у Язлівцях, хто також бачив Стамбул. Старий Ашкеназі подумав, що Минас змовився з його сином, і заборонив юнакові їздити на південь, перенаправивши свою торгівлю до Ярослава з Ланьцутом, щоби спогад про море й бажання їздити на Балкани вивітрилися з молодої синової голови.