Коли Ібрагіма-агу призначили командувати язловецькою залогою, перше, що він зробив, — оглянув терасу пагорбів, на яких стояла фортеця. Перед його чіпким зором відкривалася горбиста місцина, поросла лісами. Ібрагім-ага вдихнув зеленого повітря й закашлявся — надто різке й вологе для його легенів. Він звик до сухого й теплого клімату. Перед від’їздом новий санджак-бей Язлівця запитав у султанській канцелярії, хто були його попередники. Йому назвали кілька імен, яких він ніколи не чув. Лише одне ім’я різонуло вухо Ібрагіма-аги, ім’я першого язловецького санджак-бея Касима-аги. Уже полишивши будинок канцелярії, Ібрагім-ага згадав, що нещасного Касима-агу розрубали розлючені й голодні яничари. Ніхто з них не пережив голоду першої сніжної й морозяної зими — бо не були призвичаєні. Спочатку залога пройшлася покинутими будинками в містечку, забравши рештки харчів. Знайшли яму промерзлої бараболі, а згодом почали різати верблюдів. У фортеці було всього п’ятеро верблюдів. Щойно османи помітили, що тварини, повсідавшись на снігу, не можуть зрушити з місця, бо примерзли, то порізали їх та їли два тижні. На місці, де сиділи верблюди, залишилися плями темної крові та обгорілої шерсті. «На весну, — тішили один одного яничари, — зі Стамбула прийде новий караван». Але попереду була довга зима. Тоді, з безвиході, почали різати підупалих коней. Коней вистачило до лютого, далі — пішли османи на річку пробивати кинджалами кригу, щоб дістатися до сонної і спраглої повітря зимової риби. Для тих, що були вже безсилі, бо в багатьох почали випадати зуби і кровоточити ясна, варили кукурудзу та бараболю. Найбільш витривалі вояки не втрачали надії піймати зайця чи вислідити в лісах перепілку або ж дрохву. Коли Касиму-азі доповіли, що всіх коней вирізано, а кукурудзи немає навіть, щоб набрати у пригорщі, то зачинився він в одній із кімнат фортечного замку, не озиваючись на окрики кілька днів. Потім яничари вибили двері й побачили, що в очах аги гасне вогник життя. Винесли на килимі Касим-агу — і кожен, хто його ніс у внутрішній двір фортеці, потім проткнув санджак-бея кинджалом. Відтак жбурнули скривавлене тіло з високої стіни фортечного муру в глибокі сніги.
Пригадав Ібрагім-ага слова дервіша, якого зустрів на стамбульській вулиці. Давно це було, і самої розмови він достеменно не пам’ятав, але глибоко врізалися в пам’ять слова, які сказав тоді йому, п’ятнадцятилітньому підліткові, дервіш: «Чим би ти не володів, ти — порох». Минуло немало літ, перш ніж Ібрагім-ага в язловецькому замку пригадав собі ті слова. Ще згадав, як дервіш, подивившись на свої руки, підняв правицю до неба, а долонею лівої руки наче торкнувся землі. Ібрагім не раз бачив, як танцювали дервіші — коли права рука торкалася неба, а ліва — землі. «Що це за ритуал?» — запитав, маючи на увазі здіймання рук. «Ось так я зв’язую небо з землею, — говорив дервіш. — Так зв’язується у слово наше письмо, ми зв’язуємо криві лінії — і народжується слово, у якому, наче жовток у пташиному яйці, бовтається життя». Спімнув також Ібрагім, що в дитинстві, у боснійських горах, він разом із сусідськими хлопцями лазив по деревах, скидаючи голубині й горличі гнізда. Розбивали малі бешкетники яєчка об каміння, по якому розливалися жовтки, бо хотіли побачити, як живуть усередині ще ненароджені пташенята. З пам’яті виринула жінка. Це була його мама. Як давно Ібрагім її не бачив! Це вона, побачивши його сорочку з засохлими плямами жовтків, казала, що це гріх. Він пам’ятає голос цієї жінки, схожий на дзюрчання потічка в їхньому селі. Пам’ятає голос дервіша, пекучий, наче шкіра на п’ятах, натерта піском. Дервіш казав, що наше життя спливає, як дощ…
Була обідня пора. Ібрагімові з кухні принесли наїдки. Печеня з вівці ще парувала. Ібрагім розігнав долонею соковиту пару й відпустив свої спогади про дервіша і маму. «А що було тоді, коли я проткнув тонким прутиком кутик ока сусідському хлопчикові Малікові?» Це була історія, через яку посварилися дві сусідські родини — Ібрагімова з Маліковою, остання історія в пам’яті тридцятитрьохлітнього османа, після якої його очі бачили лише Стамбул. Але очі його пам’яті в різних життєвих обставинах поверталися до села, де дзюркотів потічок і звідкись долинав голос матері.
Ібрагім помив руки. Промовив молитву дуа перед їжею, взиваючи арабською: «З іменем Аллаха!» і почав їсти. Ібрагім привіз із собою кухаря, що готував йому їжу. Запах свіжого овечого м’яса, приправленого цибулею й гострим зеленим перцем, поглинув усі думки санджак-бея. З’ївши половину з принесеного обіду, Ібрагім знову поринув у спогади. Вони з Маліком облазили всі дерева, у галуззі яких знаходили гнізда. Мали при собі довгі палиці, якими штуркали гнізда, бо дістати руками чи підлізти ближче не вдавалося — надто високо клали горлиці своє житло. Поштуркавши одне гніздо, яке не вдалося їм зрушити, злізли на землю. Тоді Малік запропонував Ібрагімові побитися на шаблях. Узяли вони в руки свої палиці й, примірявшись, почали лупити, наче справжніми шаблями, схрещуючи їх так, що дерев’яний траскіт розливався луною по гаю. І коли Ібрагімові, бо був старший, вдалося вибити палицю з Малікових рук, він штурхнув палицею ще раз, щоб проткнути переможеного. От тоді й утрапив гострим кінчиком палиці в око суперника. Малік скрикнув. Присів, як підбите пташа. Прикрив обома долонями ліве око. Перестрашений Ібрагім опустив палицю, бачачи, як по Малікових руках протекла перша кров. Ібрагім вів скаліченого Маліка з гаю додому, а той тримався однією рукою за палицю, а другою за око, тихо скиглячи. До ранку в хлопця ліве око витекло. Батько Маліка та його старші брати накинулися на Ібрагімового батька — наступного ж ранку вскочили до двору й поранили його ножами, але не смертельно. Одноокий Малік ніколи більше не лазив по деревах з Ібрагімом. А восени того року забрали Ібрагіма до Стамбула, а Маліка залишили, бо кому потрібен каліка? Ібрагімова мати знала, за що Аллах покарав Маліка Ібрагімовими руками, але мовчала. Коли Ібрагіма забирали, то Малікова сестра, вилізши на персикове дерево і споглядаючи, як малого Ібрагіма відривають із материних обіймів, реготала й кричала вслід османським урядникам, що це йому за їхнього Маліка.
У двері постукав охоронець — то кухар приніс миску з пахлавою і чай.
Ібрагім сполоскав руки. У відхилених дверях із‑за охоронця визирнула голова Ашкеназі.
З купцем в Ібрагіма-аги були приятельські стосунки. Він один примудрявся настарчити до кухні санджак-бея те, чого зі Стамбула зазвичай чекали по пів року.
До фортеці свого часу привезли двадцять баранів і сорок овець, насіння кавунів, дині й перцю. Виноградну лозу насадили по сонячних пагорбах містечка. Зазеленіли схили молодим виноградним галуззям, а через три роки воно дало перші плоди. Якогось року вимерзли персикові деревця й не прийнялися через суворий клімат інжир із айвою. Ашкеназі постачав до санджак-беєвого столу солодкі боби, прянощі, лісові горіхи та сушені фрукти. Купецтво в часі війни не радо переходило різні краї, боячись не стільки грабунку, скільки смерті.
Ібрагім прийняв полатану місцями фортецю. Сполучення з Камінче проходило через Чортків, хоча пряміший шлях стелився через Митницю і Язлівці. Знав ага про дорогу, яку потрібно мостити каменем із Митниці до Язлівця. Почали лупати камінь і укріпляти ним мости через річки й потічки, аде дорогу вкладати вже не було кому. Через три роки ці землі ще раз відійшли до Речі Посполитої. Відтак османи відвоювали їх знову. Займалися більше укріпленням фортець та постачанням для своїх залог. Про голодну смерть Касим-аги пам’ятали довго.
Ібрагім-ага спочатку вирішив порадитися з кадієм, але для такої справи потрібен Ашкеназі, який знав про всіх і про все.
І санджак-бей подав знак охоронцеві впустити ягуді.
Ашкеназі ввійшов до просторої кімнати, в якій урядували всі санджак-беї Язлівця і з якої винесли вмираючого Касим-агу того голодного року. Деякі меблі, як зауважив Ашкеназі, залишилися ще від поляків. Підлога була вкрита килимами.
